У царстві імператриці Катерини Другий у місті Пітеру купець торгував. Сімейство у нього було — син, дочка так дружина. Чотири людини. Син був Дмитро Іванович, дочка Олена Іванівна. Торгував він, та й занедужав. Велить подати рахунки й давай майно лічити. Нарахував тридцять шість тисяч, які у товарах, які грішми. Дружині говорить: «Дванадцять тисяч тобі, дванадцять тисяч дочці у придане, дванадцять тисяч на похорон». А синові тільки три слова дає: «Не ходи дорогою-путівцем, іди поштової. Не ходи до того у служіння, хто кличе, а до того, хто не прагне. Май завжди у кишені сірник і свічку».
Після цього він помер. А син шпарко образився: «Я, - говорить, — у вас торгувати не буду! Наторгуєш — чуже й проторгуєш — чуже».
Ось і пішов він у Москву. Іде день, іде іншої, іде тиждень. Ось путівцем-те п'ятнадцять верст, а поштової двадцять п'ять. А йому хочеться у Москву потрапити. Батькове наставляння забув, та й пішов путівцем. Чотири години йшов, ліс усе густіє. Прийшла ніч, а він у лісі дикому. Заліз він на високе дерево — задивився вогонь. Та пішов на вогонь. На галявині вогонь горить, у багаття старий — зелений і парубок у зеленому одязі ходить і віз із конем. Думає: «Адже розбійники».- «Здраствуй, - говорить, - дідусь!» — «Здраствуй, молодець. Присядь, відпочинь».
Сісти треба: не своя воля — у гостях. Ті його розпитувати — він усі й розповів. Ось старий говорить: «Митя, час повечеряти».
Той витягся на дві персони пірог у білому тесті. Старий говорить: «Дурень, а гостеві-те?» Той третій доставает. Змушують його пити. Випив він. Старий говорить: «Митя, давай сюди видобуток ділити».
Той мішок грошей дістає, на дві купи ділить. Старий говорить: «Дурень, а гостеві-те?»
Розділили на три купи, змусили його побрати. А він просить: «Покажи дорогу».- «А геть куди мордою кінь коштує, там і дорога».
Він побрав, колом обійшов, під візок сіл і слухає. Молодий говорить: «Дурень ти! Скільки ми їздили, людей грабували, а ти йому віддав».- «А ти, - говорить, - у віз сіл, убив так усе дістав».
Той поїхав, так не наздогнав: цей спрятамшись.
У Москву Дмитро Іванович прийшов, коштує розглядає. Іде парубок у гарному платті. Циммерманова капелюх на голові (колись такі носили капелюха на пружинах). «Ну, - говорить, - ти не тутешній, а у мене дванадцять крамниць, дванадцять підручних так дванадцять прикажчиків, іди до мене служити».
А тому усе здається, що це молодий з лісу. Однак пішов. А тому усе кланяються: « Здрастуйте, Іван Іванович».
Ідуть вони, ідуть, а всі вдома немає. Так ось особняк коштує. Постукався він. Сторож іржавим ключем відімкнув. У дворі два собаки злі. Прийшли вони у вітальню — килими, крамниці (раніше меблів не було, а крамниці). Раптом входить старий у багатому халаті, у позументах. Той самий, що у лісі був. Чай попили, поснідали. Ліг він на крамницю відпочити. О другій годині стали обідати. Йому кубок вина налили. Він говорить: «Пити — у мене такого положення ні, я раз у рік таке положення допускаю».
Але випив, з дороги так з утоми. Старий йому: «Митя, іди погуляти; тільки до шести годиннику приходь, у нас хвіртка на запорі».
Пішов він так усіх розпитує: «Не чи знаєте їх?» — « Як не знати, у нього добре служити».
А усе у нього підозра, що це те. О шостій годині прийшов додому й бачить тридцять шість людей прикажчиків, хлопчиків так підручних. Повечеряли. «Ваня, - говорить старий, - відведи його спати».
Пішли спати по сходах вузької так високої. Прийшли у кімнату, там повна кімната дівчат: «Вибирай собі будь-яку». Що робити? «Ось ця, - говорить, - мені подобається».- «Ну, - говорить, - Олена, іди».
Та згорнулася й пішла. Ішли-Ішли, у кімнату гарну прийшли. Двері важкі, а палиця близько дверей коштує. Чує він: «Дмитро Іванович, не спи, не час».
Дивиться, а дівчини немає. Свічку, сірники дістав — дивиться, а двері немає. Напівлюк знайшов. Спустився, а там дванадцять синів купецких лежить убитих. Побрав він одного у свою одежу одяг, гроші свої залишив, на ліжко до себе поклав, а сам у люк.
Прийшли двоє. Син говорить: «Сьогодні я буду бити». Схопив палицю і як хвать! «Ось як я б'ю! У тебе мабуть ногами дриґають!»
Схопив тіло й кинув у люк. Пішли вони. Той вийшов з підвалу й став двері шукати. Знайшов потайную двері на сходи до дівчат. Яка у них плаче, яка пісню співає, дванадцять усього дівчат. Одна сумна, голову повісила: «Якого, - говорить, - людину сьогодні наші піймали! Не курить, не п'є. Якби врятувати його!»
А він і ввійшов. Вони його під ліжко й сховали. Він там жив від Маковеева дня до Іван-богослова. Дівчини говорять: « У Іванов день будуть ворота відкриті, буде хазяїн іменинник, і ми тебе справимо». Олена йому карає: «У мого батька є крамниця. О дев'ятій годині він крамницю відмикає. Противу крамниці хрест висить. Як помолится батько, упади у ноги й просися у служіння. Якщо буде проганяти, ти ніг не відпускай, усе проси».
Ранком у Іванов день ворота були відкриті, він і пішов. Прийшов у ряди, знайшов хрест. Став купець о дев'ятій годині відкривати, він йому у ноги впав. Той його гнати, а він ноги не відпускає: «Хоч на три дні так поберіть».-- «Добре, - говорить, - іди у крамницю».
Хазяїн почав його розпитувати. Він усе розповів. Купець йому повірив. Він почав торгувати. Той йому й прейскурант дав. Як стали торгувати, так хазяїн тільки гроші загрібав. Хазяїн його усе хвалить.
Торгує він усю зиму. Ось приходить двадцять перше травня — день Олени й Костянтина. «Ми, — хазяїн говорить, - сьогодні торгувати не будемо. У мене дочка була, я по ній пам'ять справляю».
Ось запрошення рознесли й листа до всіх посилають. Та до Івана Федоровичу, тому купцеві. Той просить, щоб казкар був. Що робити? А молодець говорить: «Не турбуйся: купи перуку, одежу, я розповім казку. Не пошкодуй сто рублів, запроси жандармського полковника й кілька солдатів. Якщо не запросиш, я розповідати не буду».
Так і вийшло. Почався бенкет. Усі подвипили. «Ну, - той запитує, - казкаря приготував?»
Молодець приоделся та й сіл за стіл. Горбатий так седенький. Та полковник сидить за столом. Розповідав одну, дві, три — сподобалося. «Ну, чи знаєш ще?»
Він усі й розповів, як у лісі розбійників зустрів, як вони у місті за купців ходили, як вони його найняли, як у кімнату привели, як він люк знайшов і розглянула підлога закривавлена, вікон немає... Син побрав і зарізав себе ножем.
Усіх їх скрутили й туди повезли. Будинок оточили. Прикалитку зламали. На двір зайшли. «Бачите, - говорить, - собаки які! Ламайте ці двері».
Зламали, а у світлиці замість вікон глухі ломанеи. Люк він показав. Тіла витяглися. Хто кричить: «брат мій!», хто — «син мій!» — «Тепер, - говорить, — і обрадую».
По вузенькій драбинці привів, дівчат знайшли й купецкую дочка. Купець і запропонував їм одружитися. Одружився він на ній і всі купецкое багатство одержав.
Ось як.