Роман “Собор Паризької Богоматері” як символ пробудження народу від вікового рабства
Кожна епоха починається теократією і закінчується демократією. Собор Паризької Богоматері… Серце Парижа… Собор будувався протягом декількох людських поколінь – із XII до XV століття. Тут збереглася народна пам’ять, вікові традиції. Камінний архітектурний літопис ніби промовляє до людини і передає їй усе, що сталося протягом багатьох віків існування великої столиці світу.
Віктор Гюго торкається своїми тонкими пальцями каменя Собору, і перед його очима постають різні сцени: він ніби чує голоси демосу, який вимагає хліба та видовищ,
…Письменник
Але поступово добровільне ув’язнення стає не примусовим, а бажаним. Те, над чим думав Гюго протягом декількох років, ті історичні матеріали, над якими працював, ті фантазії, які збуджували іноді його уяву серед ночі чи то білого дня – все те раптом виструнчилося ітючало перетворюватися на незвичайний роман. Гюго поринув в епоху середньовіччя. Він занурився в давню епоху та ніби сам став собором, який і споглядає на все, що відбувається навколо, і переживає за те, що діється. Собор усе знає, тільки потрібно відчути його…
Волоцюги, злодії, бездомний люд – виступають на перший план. Паризька біднота груба, жорстока, невихована. У цієї категорії людей свої “закони честі”. І все ж таки у тому нелюдському світі, де спалювали відьом, карали за свободу думки, існують свої правила, своя людська мораль. Натовп тільки на перший погляд здається натовпом, бо можемо побачити, що й неосвічені жебраки мають людські почуття. Натовп виганяє Гренгуара з його довгими монологами та влаштовує власні розваги ~~ змагання на саму потворну пику; із захопленням вітають виступ юної красуні Есмеральди та її біленької кізочки. Циганка своєю красою, мистецтвом приносить задоволення людям.
Есмеральда не ідеальна. Вона легко погоджується на таємне побачення з Фебом де Шатбпером, але робить це тільки тому, що по-справжньому закохалася в багатого красунчика.
Площа, гамір, натовп. Гюго постійно чує шум людського натовпу. Це плебс. Неосвічена чернь. Разом із натовпом потрапляємо на Гревську площу, у Палац правосуддя; разом із процесією дурнів проникаємо в різні закутки паризьких кварталів, проходимо крізь конуру блаженної затворниці; стоячи біля дороги, дивимось, як військові тягнуть злочинця на плаху. Невігластво, темнота, страх, злочинність…
Але виявляється, що всередині цих потворних і страшних квазімодо живуть ніжні й чарівні есмеральди. Так, у кожному, хто на перший погляд здається непотребом, є людське серце й велике почуття. Цікаво, що письменник показує справжні почуття великої любові не серед людей багатих, а саме серед черні. Наприклад, затворниця Гудула: у неї колись вкрали дитину, і все своє життя вона тільки й мріє знайти своє рідне дитятко. Вона ненавидить циганку – красуню Есмеральду, бо переконана, що саме цигани вкрали її донечку. Але як тільки Гудула впізнає в Есмеральді свою дочку, вона показує всю свою відданість і материнську любов – руки жінки набувають надлюдської сили, коли вона вириває тюремні грати – вона захищає свою доньку, “кидається на ката, мов звір на здобич”.
Гудула помирає, але до останнього подиху боронить рідну донечку. Або ж ось перед нами найпотворніший мешканець Парижа – Квазімодо. Правосуддя, натовп готові віддати дівчину “кощавій руці кам’яної шибениці”, Клод Фролло у найстрашніший момент, дивлячись, як карають дівчину, починає диявольське реготання. У цьому реготі не було нічого людського, і ніби в розплату-за це нелюдське, Квазімодо кидається на архідиякона і штовхає його своїми могутніми руками в безодню собору.
Потворний горбатий карлик залишився без нічого в цьому світі – архідиякон, який колись врятував йому життя, вкрав у нього все, що було для нього важливим. Квазімодо розумів, що Клод Фролло нечесний і мерзотний. За це – смерть. Як же бути далі горбаневі? Він сам вирішує свою долю: через декілька років після цих подій у склепі з повішеними знайшли два скелети – один стиснув у обіймах, другого. Квазімодо добровільно прийшов сюди, до трупарні, і помер тут поруч із коханою Есмеральдою. Ось яким великим і люблячим було гаряче серце цього потворного дзвонаря. “Коли цей скелет хотіли відділити від того, який він обнімав, він розсипався на порох”.
Мені здається, що Віктор Гюго з почуттям більшої поваги ставився не до таких, як Феб де ІПатопер або Клод Фролло, а саме до простих людей. Хоч вони були різними: грубими й невихованими, потворними, але в кожному з них було справжнє життя. І Кохання Кемсральди до Шатопера, і почуття Квазімодо до Есмеральди є щирими, відданими, людяними. І хоч іноді здається, що паризький натовп – це збрід волоцюг і шарлатанів, усе ж таки Гюго зумів по-кавати, що прості люди здатні вершити історію.
На фоні роздумів про красу й архітектуру Собору Гюго показав, що “кожна цивілізація починається теократією і закінчується демократією”. Влада церкви себе вичерпала, і настав час влади народу. Темна маса пробуджується. Вона має право на достойне життя, бо в кожній людині закладені розум, любов і постійне прагнення до справедливості.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)