Роман про російську революцію

Чотири товстих журнали із щільним шрифтом лякали. Але я мужньо підступила до них. Два рази, запасшись терпінням, я починала роман. Двічі відкладала, не впоравшись із достатком імен і епізодів у його початку. Книга вабила, як з висо та. Нарешті, втретє, коли я краще запам’ятала героїв, вчиталася. І не помилилася в тім, до чого завзято прагнула. Читання захопило, схвилювало, скорило мене. Коли я вчитуюся в яке – той добуток, то довго живу створеним автором миром

Так і тепер я дотепер під враженням “Доктора Живаго”. Я сама вибрала тему

твору. Революція мені відкрилася з нової, дуже важливої сторони, з позиції прав особистості, прав кожної людини. Чим відрізняється показ революції й цивільної

Війни в цій книзі від того, що я зустрічала раніше? Це не бачення війни зі стана червоних, як в “Розгромі”, “Чапаєві”, “Школі” і десятках інших добутків. Це не зображення зі стана білих, як в “Тихому Доні”, “Ходіннях по борошнах”, фільмі

“Біг” ( п’єсі “Дні Турбиних” Булгакова) і інших. Ні, це оповідання очами людини, що не хоче втручатися в братовбивчу війну, якому далека жорстокість, що хоче жити із сім’єю,

любити й бути улюбленим, лікувати людей,

Писати вірші

… Якщо тільки можна, Авва Отче,

Чашу цю мимо пронесися

Так писав він в одному з віршів, виражаючи своє відношення до революції й війни

Юрій Андрійович Живаго – син мільйонера, що розорився, що покончились із собою. Мати рано вмерла. Виховувався в дядька, що був людиною “вільного, позбавленого упередження проти чого б те не було незвичного… у нього було дворянське

Почуття рівності з усім живучої”… Закінчивши блискуче університет, Юрій жениться на коханій дівчині Тоні, дочці професора й онученяті діяльного фабриканта. Потім улюблена робота. Він стає прекрасним лікарем. Ще в університеті прокинулася

У нього любов до поезії й філософії. Народжується син. Всі, здається, прекрасно. Але неминуче уривається Війна. Юрій їде на фронт лікарем

Перша світова війна – переддень і джерело подій ще більш кривавих, страшних, переломних. Героїня роману Лариса вважає, що війна “спричиняла всього, всіх що пішли, що донині осягають наше покоління нещасть”. Цю думку автор подт –

Верждает долею багатьох героїв. Про одному, більшовику Тарасюке, майстру – золоті руки, розповідають: ” Т же саме трапилося з ним на війні. Вивчив і її, як усяке ремесло… Усяка справа в нього ставало пристрастю. Полюбив і військове. Бачить, зброя – це сила, вивозить його. Самому схотілося стати силою. Збройна людина – це вже не просто людина. За старих часів такі йшли зі стрільців у розбійники. Отими в нього тепер гвинтівку,

Спробуй”. Дуже характерна доля одного червоного партизана Памфіла Палих. Він відкрито зізнається Юрію Андрійовичу:

” Багато я вашого брата у витрату пустив, багато на мені крові панської, офіцерської, і хоч би що. Числа – ім’я не пам’ятаю, вся водойрастеклась. Оголец у мене один з голови нейдет, огольца одного стукнув, забути не можу, за що я парубійка погубив? Розсмішив, вморив він мене. Зі сміху застрелив, сдуру. Нізащо.”

Це було ще до Жовтневої революції. І адже Памфіл теж починає зі світової війни. Але, видно, жорстокість не для всіх проходить даром. Страшна його доля. Почуваючи відплату за зроблене, вона починає божеволіти в тривозі за дружину й дітей. Нарешті, збожеволівши, убиває всю сім’ю, що любив безумно.

Страшно кінчається й життя Антипова – Стрельникова, що було вчителя, добровольцем збіглі на фронт у світову. У цивільну він став воєначальником, слава його гриміла по Сибіру й Уралу. “Він став плекати думку стати коли – нибудь суддею між

Життям і її темними початками, що перекручують, вийти на її захист і помститися за неї. Розчарування озлобило його. Революція його озброїла”. “Йому дали за жорстокість і фанатизм прізвисько Расстрельников”. ” Він спокійно переступив через це, він нічого

Не боявся”. Але Стрельников не був партійцем, щирі лідери революції не любили його. Тому, коли він виконав свою роль, його хочуть зрадити трибуналу. Зацькований переслідуваннями, він зізнається Живаго: ” А ми життя прийняли як військовий похід, ми

Камені перевертали заради тих, кого любили. І хоча ми не принесли їм нічого, крім горя, ми волоском їх не скривдили, тому що виявилися ще більшими мучениками, чим вони”. Так пояснюється безглуздість стількох жертв. Стрельников убиває себе. Він нікому вже не потрібний

Усього кілька років прожив після громадянської війни і Юрій Андрійович, тому що ніяк не міг пристосуватися до нових умов, які підійшли прекрасно, наприклад, його колишньому двірникові. Він не може служити, тому що від нього вимагають не свіжих думок і ініціативи, а лише “словесний гарнір до звеличування революції й влада предержащих”.

Але до закінчення війни ще багато довелося перенести негод Живаго. Роман Б. Пастернаку – це, я гадаю, насамперед книга про високу любов. Але любов ця горить на тлі таких страшних подій, піддається таким жорстоким випробуванням, що

Не витримує. Спочатку насильно розлучають Живаго із сім’єю. Його силоміць мобілізують, їх відправляють за кордон. Потім погроза трибуналу змушує його розстатися з іншою любов’ю – Ларой.

Опис любові Юрія й Лариси – це гімн відносинам між жінкою й чоловіком. Це потрібно вчити напам’ять, вивчати в школі, читати вголос на весіллях. Це ідеал поваги чоловіка й жінки друг кдругу.

Але життя невблаганне

“Доктор згадав недавно минулу осінь, розстріл заколотників… криваву колошматину й человеко – свіжину, який не передбачалося кінця. Бузувірства біл і червоних суперничали по жорстокості, поперемінно зростаючи з відповідь на інше, точно них перемножили. Від крові нудило, вона підступала до горла й кидалася в голову, нею запливали ока”.

Міркування й міркування про революцію в романі доводять, що це не “свято пригноблених”, а важка й кривава смуга в історії нашої країни

Сьогодні, через багато десятиліть, важко вже сказати, що ж дала вона, в ім’я чого лилася кров, розділилася країна, виникло величезне російське зарубіжжя. Імовірно, вона була неминуча, іншого країні не було дано. Чи не тому в день Жовтневого перевороту багато інтелігентів сприйняли її захоплено, як вихід з миру неправди й дармоїдства, розпусти й лицемірства. Тесть Живаго говорить йому:

“Пам’ятаєш ніч, коли ти приніс листок з першими декретами… це було нечувано беззастережно. Ця прямолінійність скоряла. Але такі речі живуть у первісній чистоті тільки в головах творців, і те тільки в перший день проголошення. Єзуїтство політики на інший же день вивертає їх навиворіт. Ця філософія далека мені. Ця влада проти нас. У мене не запитували згоди на це ламання”.

Висновок, що я зробила з роману, можна висловити так:

Усяка влада повинна прагнути до того, щоб люди були счаст

Ливи. Але щастя не можна нав’язати силою. Щастя кожна людина шукає сам, немає його готового. І не можна заради навіть найвищих ідей жертвувати людськими життями, радостями, правами, якими людина наділена від народження. І хочеться, щоб нинішня

Наша революція принесла якнайменше лих

У книзі є дуже глибока думка. Розповідаючи про Стрельникове, автор пише:

” А для того, щоб робити добро, його принциповості бракувало безпринципності серця, що не знає загальних випадків, а тільки частки, і яке велико тим, що робить мале”. Я розумію це так, що не слід думати тільки про загальне, а тому нічийному благу, але насамперед робити добро конкретним людям, як би мало воно не було. Із крапель збирається море. І так здраствує “безпринципність серця!”