РІЗДВЯНА ПІСНЯ В ПРОЗІ, або РІЗДВЯНЕ ОПОВІДАННЯ З ПРИВИДАМИ – Чарлз Діккенс (1812-1870)

ДО ОДВІЧНИХ ЧЕСНОТ

Чарлз Діккенс (1812-1870)

РІЗДВЯНА ПІСНЯ В ПРОЗІ, або РІЗДВЯНЕ ОПОВІДАННЯ З ПРИВИДАМИ

Строфа1 І

Марлеєва тінь

Марлей номер. Це точно. Свідоцтво про його смерть було підписане пастором2 та іншими. Сам Скрудж підписав його, а кожний документ, підписаний Скруджем, мав велику вагу на біржі.

Старий Марлей був мертвий, як камінь…

Чи знав Скрудж, що Марлей помер? Звичайно, знав. Як же йому було не знати? Вони – Бог знає, скільки літ, – були в компанії. Скрудж був єдиним його душеприкажчиком, єдиним розпорядником

його маєтку, єдиним наступником його рухомого і нерухомого добра, єдиним його другом; один же тільки він і оплакав Марлеєву смерть. Але і Скрудж не був надто вражений цією сумною подією і в самий день похорону зробив одну дуже корисну справу, як і личило справді діловій людині…

Скрудж зоставив Марлеєве ймення на вивісці. І після Марлеєвої смерті над дверима при вході в контору було написано: Скрудж і Марлей. Всі знали торгову спілку, що звалася “Скрудж і Марлей”. Часом ми, несвідомі в торгових справах люди, звали Скруджа Скруджем, а часом Марлеєм, і він озивався на обидва ймення. Йому було однаково.

О!

Скрудж був справжній жмикрут3: він умів міцно схопити людину, як кліщами, придушити, скрутити, згребти. Це був старий грішник – заздрий, жадний, твердий і гострий, як кремінь, але ніяке кресало не могло викресати з нього благородної іскри, скритний, потайний та самостійний, як той слимак. Через холод у душі і вся постать його немов заморозилась: ніс загострився, щоки зморщились, хода стала скутою, очі почервоніли, тонкі губи посиніли, а голос, хитрий та прикрий,

1 Строфа – ритмічно завершена частина твору.

2 Пастор – священик у протестантській церкві.

3 Жмикрут – жорстока і скупа людина.

Скрипів. Холодний іній лежав у нього на голові, на бровах і на сухім підборідді. Скрудж всюди носив з собою той холод; в найгарячіші дні він морозив ним свою контору і не давав їй нагрітися хоч би на один градус навіть на Різдво.

Надвірний холод і тепло не впливали на Скруджа. Ніяка спека не могла зігріти Скруджа, ніякий холод не морозив його. Не було вітру жорстокішого за Скруджа, снігу упертішого, дощу такого невблаганного, як Скрудж. Найгірша негода не могла знайти в Скруджеві такого місця, де б пройняти його. Злива, град, сніг, сльота мали тільки одну кращу за нього прикмету – вони бувають часами щедрі, а Скрудж ніколи.

Ніхто на вулиці, зустрівшися з ним, не спинявся, щоб привітно спитати в нього: “Як ся маєте, пане Скрудж? Коли ви зайдете до мене?” Старці ніколи не сподівалися від нього милостині; діти ніколи не питали в нього, котра година; ніхто ніколи за все його життя – ні чоловік, ні жінка – не попросив його показати дорогу. Здавалося, що навіть собаки сліпих знали Скруджа і, побачивши його, швидше тягли своїх господарів куди-небудь під ворота або у двір, махаючи хвостом та немов бажаючи сказати: “Нехай краще не дивиться ніяке око, ніж має дивитися погане. Правда ж, сліпий господарю?”

Скрудж не звертав на те ніякої уваги. Йому навіть подобалося протовплюватися дорогами людського життя, нехтуючи людським співчуттям.

Якось, перед одним з найкращих днів року, перед Різдвом, старий Скрудж сидів і працював у своїй конторі. Година була холодна, похмура. Туман аж проймав. Скрудж чув, як люди ходили на дворі, крекчучи з холоду, плещучи руками та тупаючи ногами, щоб зігрітись. Годинник на вежі продзвонив тільки третю годину, а вже було зовсім темно; та й увесь день не виглядало сонце. Туман був такий густий, що по той бік двору, хоч він був дуже вузький, будинки здавалися привидами. Вогні у їхніх вікнах здавалися червоними плямами на сірому тлі. Туман проходив у кожну щілину, у кожну дірочку від ключа.

Дивлячись на такий туман, що наліг на землю і нагнав таку млу, можна було подумати, що сама мати-природа де-небудь недалеко заварила дуже багато пива на свята.

Скрудж не зачиняв дверей у своїй кімнаті, щоб наглядати за писарем, що переписував папери в сусідньому закамарку1,

1 Закамарок – віддалений куток, невеличке місце поза чим-небудь, вузький прохід у якомусь приміщенні.

Тісному та темному, наче бочка. У коминку в Скруджа ледве горіло, а в коминку писаря так мало було вогню, що здавалося, неначе там жевріла одна жарина. Але писар не міг підкинути вугілля, бо скринька з вугіллям стояла в Скруджевій кімнаті й кожний раз, як писар увіходив туди з лопаткою, щоб набрати вугілля, господар казав йому, що, мабуть, їм прийдеться розлучитися. І писар замотав шию білою хустиною і думав, як би його зігрітися коло свічки, але це була трудна справа!..

– Будьте здорові, зі Святим вечором, з веселим Різдвом, дядечку! Щасти вам, Боже! – залунав зненацька радісний голос. То говорив Скруджів племінник, хутко ввійшовши в кімнату.

– Що за дурниці! – відказав Скрудж.

Племінник зігрівся, швидко йдучи по холоду та по туману; на щоках у нього горів рум’янець, очі блищали.

Він був дуже гарний у цю хвилину.

– Різдво дурниці, дядечку!? – спитав племінник. – Ви, звичайно, так не думаєте?

– Думаю, – відповів Скрудж. – “Веселе Різдво”! Яке ти маєш право веселитися? З якої речі тобі радіти? Ти, здається, доволі вбогий…

– Змилуйтеся! – весело промовив племінник. – Краще скажіть, яке ви маєте право сумувати? З якої речі ви такі похмурі? Ви, здається, доволі багаті!..

Скрудж не знайшов у цю хвилину кращої відповіді й знов промовив:

– Ат, дурниці!

– Ну, та не гнівайтеся ж, дядечку! – сказав племінник.

– Як же мені не гніватися, – бурчав дядько, – коли той світ, де я живу, заселений такими дурнями, як ти! “Радісне Різдво”! Не говори мені такого. На Різдво платять борги без грошей; воно показує, що чоловік став на рік старший і ні на одну годину не став багатший; це той час, коли треба лічити по книгах і бачити, що кожна стаття за всі дванадцять місяців була проти нас. Коли б я міг робити так, як бажаю, – скрикнув Скрудж з лютістю, – то я б кожного дурня, що шляється та славить Христа, зварив разом з його різдвяною стравою й поховав би, застромивши йому ялинку в серце!

– Дядечку! – благав племінник.

– Племіннику, – одказав суворо дядько, – святкуй собі Різдво по-своєму і не заважай мені святкувати його, як я хочу.

– Хіба це святкування! – скрикнув племінник. – В тім-то й річ, що ви його зовсім не святкуєте!

– Ну, то не заважай мені зовсім про нього не думати. Нехай воно тобі буде щасливе! А справді, чи принесло воно тобі коли-небудь щастя?

– Є багато речей, що я з них міг би добути щастя, але я ними не скористався, – між іншим і Різдво так само. Але, окрім моєї великої шаноби до святого Різдва, я ще вважаю цей день найкращим у цілому році; добрий, веселий, ласкавий, привітний день! Єдиний з усіх довгих днів, коли всі вузькі серця ширшають, єдиний день, коли всіх бідніших людей вважають за своїх товаришів у житті, а не створіннями іншої породи. І через те, дядечку, хоч Різдво й не поклало мені в кишеню ані шматочка злата або срібла, а я все ж певний, що воно мені дало добро і буде ще його давати; я славлю його.

Писар у закамарку заплескав у долоні на хвалу, але зараз же зрозумів недоречність такого вчинку і почав мішати вугілля в коминку та й загасив останні бліді іскри.

– Давайте, плещіть більше, – гримнув на нього Скрудж, – то ви відсвяткуєте Різдво, згубивши службу!

Потім, повертаючись до племінника, Скрудж промовив:

– Ви великий красномовець, добродію, і я дивуюся, чому ви не подастеся до парламенту.

– Та не гнівайтеся, дядьку! – мовив племінник, – а краще приходьте до нас завтра обідати.

– Іди ти к… – і Скрудж договорив до кінця, – перше ніж я прийду до тебе!

– Але через що? Чому?

– А нащо ти оженився? – одповів Скрудж.

– Бо закохався.

– “Бо закохався”! – заворкотів Скрудж з таким презирством, немов йому показали річ, ще дурнішу за “веселе Різдво”. – Прощавай!

– Але ж, дядьку, ви й тоді, як я був нежонатий, не були в мене ні разу; нащо ж відмовлятися тепер моїм одруженням!

– Прощавай, – знов промовив Скрудж.

– Я нічого од вас не хочу, нічого у вас не прошу, – правив своє племінник, – чому ж нам не бути в добрій згоді?

– Прощавай, – проказав Скрудж.

– Мене до самого серця діймає ваша невблаганність. Ніякої сварки між нами не було з моєї причини; я спробував просити

Вас заради Різдва і до кінця свят матиму веселий настрій. Бажаю й вам, дядечку, радісно зустріти Різдво!

– Прощавай, – сказав ще раз Скрудж.

– І щасливого Нового року бажаю вам!

– Прощавай, – знов промовив Скрудж. Але, незважаючи на все це, племінник вийшов з хати, не промовивши жодного гнівного слова. Він зупинився коло вхідних дверей, щоб побажати й писареві щасливих свят, той, хоч уже мало не зовсім замерз, але був тепліший від Скруджа, від щирого серця відповів на привітання.

Почувши це, Скрудж пробубонів:

– Оце ще чоловік! Писар, бере п’ятнадцять шилінгів1 на тиждень, з жінкою й цілою сім’єю на шиї, а теж дума про “радісне Різдво”! Ні! Це божевільні люди!

Випустивши Скруджевого племінника, писар впустив двох інших панів, поважних і дуже приємних на вигляд. Вони підійшли до Скруджа з паперами в руках і вклонилися.

– Чи це контора Скруджа й Марлея? – почав один, глянувши у якийсь список. – 3 ким маю приємність говорити, з добродієм Скруджем чи з Марлеєм?

– Сьогодні якраз сім літ, як Марлей умер, – відповів Скрудж.

– Ми певні, що ви будете його щедрим наступником, – сказав пан, подаючи Скруджеві підписний лист. Він сказав правду: Скрудж і Марлей були дві рідні душі.

Почувши зловісне слово “щедрий”, Скрудж насупив брови, покрутив головою і віддав папір.

– У це свято, – провадив далі пан, подаючи Скруджеві перо, – більше ніж коли хотілося б купити деякого припасу для бідних; вони дуже страждають від цього холоду. Тисячі людей не мають найпотрібнішого! Сотні тисяч не мають найменших зручностей.

– Хіба вже нема тюрем? – спитав Скрудж.

– Тюрем занадто багато, – відповів пан, опускаючи перо.

– А робочі доми2 ще є?

– Я хотів би сказати, що нема. Але, на жаль, вони занадто ретельно працюють.

– А Закон про бідних1 все ще в силі?

– У повній силі.

– Так! А я боявся: думав, чи не сталося чогось такого, що спинило їх діяльність. Я дуже радий, що помилився.

– Але ж усі ці установи навряд чи дають їжу, потрібну людові для душі й для тіла, – відповів пан. – Отже, кілька чоловік з нас дбають про те, щоб зібрати грошей та купувати хліб, м’ясо, дрова й теплу одежу бідним. Ми особливо вибрали це свято для своєї діяльності, бо в цю пору найбільше допікає нужда і разом з тим в цю пору найбільше бавляться багаті люди. Скільки скажете записати від вас?

– Нічого, – відповів Скрудж.

– Ви бажаєте зостатися невідомим?

– Я бажаю, щоб мені дали спокій, панове, коли вже ви хочете знати моє бажання. Оце моя відповідь. Я сам не граюся в Різдво і не маю таких достатків, щоб давати на забави лінивим. Я від себе даю на ті установи, що оце згадував; вони досить дорого коштують, і кому доводиться погано, нехай іде до них.

– Багато хто не може туди вступити; інші ж швидше згодяться вмерти, ніж піти туди.

– Коли б вони згодилися швидше вмерти, – одказав Скрудж, – то ще й краще було б: поменшало б трохи людей, а то вже дуже намножилося!.. Втім, вибачте мені, панове, я цього нічого не знаю.

– Але могли б знати, – зауважив пан.

– Це не моє діло, – відповів Скрудж. – Досить чоловікові знати свої справи і не слід мішатися в чужі. Мої власні справи займають увесь мій час. Прощавайте, добродію!

Побачивши, що більше нема чого говорити, пани пішли. А Скрудж продовжував далі свою роботу, дуже задоволений собою. Він був у кращім настрої, ніж звичайно.

1 Шилінг – англійська монета, що була в обігу до 1971 р.

2 Робочі (робітні) доми – в Англії XVI-XIX ст. притулки з надзвичайно важкими умовами праці й життя для бідняків і їхніх дітей.

Пора було вже замикати контору. Скрудж з неохотою встав зі свого стільця, і по тому знаку писар зразу погасив свічку в своєму закамарку і надів шапку.

1 За “Законом про бідних”, прийнятим в Англії в 1834 p., у робочі доми без добровільної згоди поміщалися всі, хто не мав житла та засобів для існування.

– Ви, певне, захочете бути вільні завтра цілий день? – запитав у нього Скрудж.

– Коли це для вас буде вигідно…

– Зовсім не вигідно і це не по правді. Коли б я не додав вам півкрони, то ви б, напевне, сказали, що я вас кривджу?

Писар покірно усміхнувся.

– А тим часом, – провадив далі Скрудж, – ви не думаєте, що кривдите мене, бо я плачу гроші за цілий день даремно.

Писар зауважив, що це трапляється раз на рік.

– Хороша причина, щоб обкрадати людей кожного двадцять п’ятого грудня1, – сказав Скрудж, защіпаючи своє пальто під саму шию. – Ну та вже нехай буде завтра ваш день, але зате післязавтра приходьте якомога раніше.

Писар обіцяв прийти рано, і Скрудж. буркочучи, вийшов з контори. Писар швидко, як блискавка, замкнув її, краще замотав хустину круг шиї (пальта у нього не було) і побіг по Корнгіллю, ковзаючися слідом за хлопцями по замерзлих калюжах і так святкуючи Свят-вечір. Потім він з усієї сили побіг додому в Кемден-Таун, щоб гратися зі своїми дітьми в піжмурки, бо світити у них не було чим.

Скрудж пообідав у похмурому трактирі, там, де він мав звичай завжди обідати, перечитав усі часописи, в кінці вечора втішався в товаристві своїх банкових книжок, а потім пішов спати.

Він жив у тій домівці, що колись належала його покійному товаришу. Це був ряд темних кімнат у здоровенному домі, що стояв у самому кінці маленького двора, де йому було дуже тісно. Здавалося, що цей дім, як був маленький і грався з другими домами в піжмурки, то й забіг у цей двір, а потім не знав, як йому звідти вийти. Тепер цей дім був такий старий та понурий, що, окрім Скруджа, ніхто в ньому не жив. Усі інші квартири наймалися в ньому для контор. Двір був такий темний, що Скрудж хоч і звик до нього, а все ж мусив іти по ньому навпомацки. Густий туман вис ів над старими похмурими ворітьми.

Тепер читачеві треба звернути увагу на молоток біля Скруджевих дверей і добре запам’ятати, що він був зовсім звичайний, лише дуже великий. Скрудж бачив його щоранку і щовечора… Пам’ятайте теж, що за всі сім років Скрудж не згадував Марлея, а згадав оце вперше перед вечором, як говорив тим панам, що вже сім років як Марлей умер. Пам’ятаючи все те, нехай хто-небудь розгадає, через що, встромивши ключ у замок, Скрудж виразно побачив, що молоток – не молоток, а Марлеєве обличчя, хоч молоток разом з тим зовсім не змінився. Хоч навкруги було темно, однак обличчя світилося якимсь блідим світлом так, як світиться гнилиця. Обличчя було ні зле, ні сердите і дивилося на Скруджа спокійно, так, як, бувало, дивився на нього Марлей крізь окуляри… Волосся на Марлеєвій голові якось чудно ворушилося, немов хто дмухав на нього або неначе на нього віяло тепле повітря. Обличчя було дуже бліде, очі на ньому широко розплющені, але воно було страшне не через свій вираз і неначе без його відома.

Коли Скрудж почав пильно придивлятися до цього явища, то воно зникло, і молоток знов став молотком.

Якщо ми скажемо, що Скрудж не злякався і його кров не стурбувалася, чого з ним не було з дитячих літ, то це буде неправда, але ж він знов узявся за ключа, якого, було, впустив з рук од страху, сміливо відімкнув двері, увійшов і запалив свічку. Але, перш ніж зачинити двері, він нерішуче зупинився, а потім обережно зазирнув за двері, немов боявся, що його злякає кіска, що стирчала з Марлеєвої перуки. Але на дверях нічого не було, окрім шурупів та цвяхів, що тримали молоток. Скрудж промовив: “Дурниця!” – і з грюкотом зачинив двері. Луна пішла по цілому будинку, як од грому, по всіх кімнатах угорі й по всіх бочках з вином у льоху крамаря…

Але Скрудж пішов нагору, не звертаючи ні на що уваги. Темрява річ дешева, і Скрудж любив її через те, а тому зовсім спокійно пішов далі. Але раніш, ніж замкнути двері, він пройшовся по своїй кімнаті, оглядаючи, чи все в ній як слід. Зробив він це через спогад про те обличчя, яке щойно побачив.

1Католицьке Різдво, на відміну від православного і греко-католицького, святкується 25 грудня.

Походивши трохи, він знов сів. Закинувши голову на спинку крісла, він якось глянув на дзвоник, що давно висів у кімнаті без ужитку. Цей дзвоник був колись нащось проведений з верхнього поверху. Зненацька він почав гойдатися, потім задзвонив голосно і до нього обізвалися дзвоники з усього дому. Вони дзвонили півхвилини, може – хвилину, але Скруджеві здалося, що цілу годину.

Потім усі дзвоники змовкли. Тоді в самому низу, в підвалі, щось забряжчало, немов хто волочив тяжкого ланцюга по бочках з вином у крамаря в льоху. Скрудж згадав тоді, що він чув, ніби привиди, з’являючись людям на землі, завжди тягнуть за собою ланцюги… Згодом двері з льоху відчинилися зі страшенним гуркотом, і Скрудж почув бряжчання вже виразніше в нижньому поверсі, потім на сходах, а далі коло дверей до його кімнати…

– Дуринці! – сказав знов Скрудж. – Не хочу цьому вірити.

Але він таки змінився в лиці, як привид, не спиняючися, перейшов крізь двері, увійшов у кімнату і встав перед ним. Коли він входив, згасаюче полум’я спалахнуло, немов хотіло сказати: “Я знаю, не – Марлеєва тінь!” – і знов померкло.

То була, справді, Марлеєва тінь у його звичайному каптані, у вузьких штанях і високих чоботях з китицями, що ворушилися так само, як кіска, поли від каптана і волосся на голові. Ланцюг, що тяг Марлей за собою, був прив’язаний йому до стану. Ланцюг той був дуже довгий і звивався як хвіст. Він був зроблений (Скрудж це добре запримітив) із скриньок на гроші, з ключів, із замків, з конторських книг, паперів і з важких мішків з грошима. Все це було зроблене із заліза. Тіло в привида було таке прозоре, що Скрудж, дивлячися на нього спереду, міг бачити два гудзики на каптані ззаду.

Скруджеві часто доводилося чути, що у Марлея “нема серця”, але він до цієї нори не вірив усьому, та й тепер не вірив. Він пильно роздивлявся привида наскрізь і бачив, що той стояв просто перед ним; він почував на собі погляд його смертельно холодних очей і сам холодів од того; він роздивився навіть, з чого зроблена та хустка, що нею було підв’язане Марлеєве підборіддя. А все-таки він не вірив і боровся сам зі своєю уявою.

– Ну, – сказав Скрудж холодно й жорстко, – чого ви хочете від мене?

– Дуже багато, – відповів привид. Не був, безперечно, Марлеїв голос.

– Хто ви такий?

– Спитайте краще, ким я був.

– Ну, ким ви були? – спитав Скрудж голосніше. – Ви хоч і тінь, але дуже уїдлива.

– За життя я був товаришем вашим – Яковом Марлеєм.

– Чи не могли б… ви… сісти? – спитав Скрудж, підозріливо поглядаючи на привида.

– Можу.

– То сідайте.

Скрудж через те спитав, що не знав, чи може такий прозорий привид сидіти, і почував, що коли б той відповів “ні”, то розмова була б дуже сутужна. Привид сів зовсім вільно по другий бік каміну.

– Ви не вірите в мене? – спитав привид.

– Не вірю.

– Який би ви хотіли мати доказ мого існування, окрім свідоцтва власних очей?

– Не знаю, – одповів Скрудж.

Кого зображено на малюнку? За якими ознаками ви впізнали цього персонажа?

– Чому ж ви не вірите своїм очам?

– Бо часом найнезначніша річ виливає на наші почуття. Незначний розлад шлунку робить наші почуття неправдивими, і вони нас обдурюють. Ви, може, просто не що інше, як нестравлений шматочок м’яса в шлункові, шкурка з сиру або недопечена картопля; я думаю, що ви швидше щось нестравне, ніж правдиве.

Скрудж не мав жодного приводу до усмішок і в ту хвилину зовсім не був у жартівливому настрої. По правді сказати, Скрудж намагався жартувати, щоб одігнати страх, бо голос привида проймав його аж до кісток.

Він відчував, що сидіти мовчки й дивитися у скляні очі привида буде йому погибеллю. Навкруги привида була якась пекельна атмосфера. Скрудж не міг її почувати, однак вона виявлялася у тому, що хоч привид сидів зовсім нерухомо, але волосся його і китиці на чоботях та поли від каптана коливалися, немов од теплого повітря, що виходило з печі.

– Бачите цю зубочистку? – спитав Скрудж, вертаючися до розмови й бажаючи одвернути від себе хоч на хвилину пильний погляд привида.

– Бачу, – відповів привид.

– Але ж ви не дивитеся на неї, – зауважив Скрудж.

– Але все ж бачу, – одказав привид.

– Отож, – сказав Скрудж, – коли б я її ковтнув, то до самої моєї смерті мені не давав би спокою цілий гурт духів, вимислених моєю власною фантазією. Дурниці! Я вам кажу: дурниці!..

Почувши це, привид так страшно і сумно крикнув і з таким страшенним брязкотом затряс своїм ланцюгом, що Скрудж мусив ухопитися за стілець, щоб не знепритомніти; але його страх дійшов до краю, як привид зняв хустку, неначе йому було душно в кімнаті, і його нижні щелепи впали йому на груди.

Скрудж упав на коліна й затулив обличчя руками.

– О, змилуйся! – скрикнув він. – Нащо ти, страшний привиде, так мучиш мене?!

– О чоловіче з людським розумом, чи віриш ти тепер у мене? – спитав дух.

Вірю, – одповів Скрудж. – Я мушу вірити. Але чого привиди сходять па землю, чого вони приходять до мене?

– О Скрудже! – сказав привид. – У людини душа не повинна бути замкнена, – треба, щоб вона завжди зустрічалася зі своїми близькими, щоб мала співчуття до інших; коли душа не

Робила цього за життя, то мусить спокутувати це по смерті. Вона засуджена тинятися по світі й бачити – о горе мені! – те бачити, до чого вже не може прилучитися, тих бачити, що за життя могла б з ними ділитися, що їх щастя держала у своїх руках.

Привид знов застогнав, затряс ланцюгом і почав ламати свої прозорі руки.

– Ви сковані, – промовив Скрудж тремтячим голосом. – Чому?

– Я ношу ланцюг, який сам собі викував за життя, – відповів привид. – Може, ти хочеш знати вагу й довжину свого ланцюга? Він великий і важкий!

Скрудж глянув додолу, немов сподівався побачити навкруги себе довгий залізний ланцюг, але не побачив нічого.

– Якове, – почав він благати, – старий Якове Марлею, скажи мені що-небудь. Заспокой мене, Якове.

– Я не маю чим тебе заспокоїти, Ебенезере Скрудже, – одказала мара. – Заспокоєння приходить із других володінь, його приносять інші посланці і дають іншим людям. Я навіть не можу тобі всього сказати, що хотів би. Мені дозволено говорити з тобою дуже мало. Я ніде не можу затриматися. Я ніде не можу відпочити або забаритися. Моя душа за життя ніколи не переступала за поріг нашої контори, – слухай мене уважно, – ніколи не виходила за вузькі межі нашої грошової ями, через це мені тепер треба відбути багато тяжких мандрівок.

Скрудж, замислившись, заложив руки в кишені (він так завжди робив, як замислювався) і, не підводячись з колін та не розплющуючи очей, став міркувати про все те, що йому сказав привид.

– Але ти мандруєш, мабуть, дуже помалу? – зауважив Скрудж, немов діловитим голосом, але разом з тим смутно й покірно.

– Помалу? – скрикнув Марлей.

– Ти вже сім літ як умер, – сказав Скрудж, – і увесь час мандруєш?

– Так, увесь час, – одказав привид, – і нема мені ані відпочинку, ані спокою.

– А прудко ти просуваєшся? – спитав Скрудж.

– На вітрових крилах, – відповів Марлей.

– То ти облетів, певне, величезні простори за оцих сім літ? – спитав Скрудж.

Замість відповіді привид знов застогнав і затряс ланцюгом; зловісне бряжчання залунало в нічній тиші таким страшним гуком, що поліція могла б зовсім справедливо обуритися за порушення громадського спокою в цілому кварталі.

– О нещасна, скована істото! – скрикнув привид. – Ти не знаєш, що коли б людина хотіла робити те добро, що вона може зробити, то ціле життя здалося б їй коротким! Не знаєш ти. що ніяке каяття не може полагодити життя, страчене даремно. І я цього раніше не знав! І я такий був!

– Але ж ти завжди був хорошим, діловитим чоловіком, Якове, – зауважив Скрудж заїкаючися, бо він став почувати, що Марлеєві слова приходяться й до нього.

– “Діловитим”! – скрикнув привид, ламаючи руки. – Моє діло мусило бути – всі люди, спільне добро, любов, співчуття, терпіння, доброчинність, – оце все було моє діло! Торгові справи були тільки краплею того моря справ, що мені було призначено.

По тій мові привид простягнув до Скруджа свого ланцюга, неначе один цей ланцюг був причиною всіх його мук, а потім знов кинув його додолу зі страшенним брязкотом.

– У цю пору року я найбільше страждаю, – казав він далі. – О, нащо я ходив, заплющивши очі, між своїми близькими; чому я ні разу не підвів очей до тієї зірки, що завела волхвів до убогої печери! Хіба мало тут бідних домівок, що сяйво тої зірки завело б мене до них!

Од цих речей Скруджеве серце боляче стислося, він почав тремтіти.

– Слухай мене! – скрикнув привид. – Бо я скоро муситиму тебе лишити.

– Я буду слухати, – відповів Скрудж. – Тільки благаю тебе, Якове, не малюй мені таких картин, не говори так дуже барвисто.

– Я не маю права сказати тобі, через що я з’явився перед тобою сьогодні у видимій постаті. Але скажу тобі, що я часто, дуже часто сидів коло тебе без твого відома.

Це не втішило Скруджа; він затремтів і обтер піт з обличчя.

– І це нелегка частина моєї кари! – продовжував привид. – Сьогодні я прийшов для того, щоб сказати, що ти ще можеш мати надію минути моєї долі. Я допоможу тобі.

– Ти завжди був моїм добрим другом, – промовив Скрудж, – дякую тобі!

– До тебе прийдуть три Духи, – закінчив привид. У Скруджа був тепер такий нещасний вигляд, як у привида, коли у нього звисли щелепи.

– Хіба в цьому та можливість і надія, що ти говорив, Якове?

– Саме в тому.

– Я думаю… що того… Мені не хотілось би того!.. – мовив Скрудж.

– Без їх візиту ти матимеш таку саму долю, як я. Сподівайся першого з них завтра о першій годині ночі.

– Чи не можна б мені прийняти їх усіх разом і на тому скінчити, Якове? – натякнув Скрудж.

– Другого сподівайся на другу ніч, в ту саму годину. Третій прийде на третю ніч з останнім дзвоном півночі. Мене ти більше не побачиш, але задля твого власного щастя пам’ятай усе, що було цієї ночі.

По цій мові привид узяв зі стола свою хустку і підв’язав знов щелепи. Скрудж угадав, що він робить, бо чув, як цокнули у нього зуби. Він зважився підвести погляд і побачив, що несвітський гість стоїть просто перед ним, намотавши на руку ланцюг. Привид почав одступатися від Скруджа, і за кожним його кроком вікно потроху відчинялося, а як він зовсім дійшов до вікна, то вікно вже стояло навстіж одчинене.

Скрудж зачинив вікно й почав оглядати двері, міркуючи, як це могла крізь них увійти Марлеєва тінь. Двері були замкнені на ключ, так, як він сам замкнув їх, і засув був цілий. Скрудж хотів було сказати: “Дурниці!”, але за першим же звуком зупинився.

Тим часом, чи то од тієї турботи, чи од денної роботи, чи од того, що він заглянув у замогильне життя, чи од сумної розмови з привидом, чи просто через пізню годину, – Скрудж почув велику потребу відпочити; підійшов до ліжка, не роздягаючись, упав на подушку і в ту хвилину заснув.

Прагнемо бути творчими читачами

1. Виразно прочитайте уривок тексту (від слів: “О! Скрудж був справжній жмикрут…” до слів: “…нехтуючи людським співчуттям”).

2. Яке враження справив на вас опис зовнішності і характеру Скруджа? За допомогою яких художніх засобів його змальовано?

3. Яке значення має слово жмикрут?

4. Виразно прочитайте в особах діалог Скруджа і його племінника (від слів: “Будьте здорові, зі Святим вечором…” до слів: “Я славлю його”). Як у цьому епізоді розкриваються характери обох персонажів?

5. Пригадайте, коли Скрудж говорить такі слова: “Досить чоловікові знати свої справи і не слід мішатися в чужі”. Що ви хотіли б сказати йому у відповідь?

6. Які фарби ви обрали б для зображення домівки головного героя? Чому?

7. Кому належать такі слова: “Я ношу ланцюг, який сам собі викував за життя”? Про який ланцюг іде мова?

8. Підготуйте переказ уривку “Дивна пригода зі Скруджем”.

Строфа II

Перший з трьох духів

Коли Скрудж прокинувся, було так темно, що він, сидячи на ліжку, ледве мігодрізнити прозорі вікна від непрозорих стін своєї кімнати…

“Бом!”

– Чверть, – лічив Скрудж.

“Бом!”

– Половина.

“Бом!”

– Три чверті.

“Бом!”

– Година, і нічого нема! – скрикнув Скрудж полегшено. Але він вимовив це раніше, ніж пробило саму годину, і як

Тільки дзвін глибоким, густим, суворим голосом прогув: “бом!” – година! – в ту ж хвилину в кімнату полилося світло і запона на Скруджевому ліжку розсунулася. Хтось розсунув запону, і не в ногах або за спиною в Скруджа, а якраз навпроти обличчя. Отож запона розсунулася, Скрудж схопився і напівлежачи просто зустрівся поглядом з тим неземним гостем, що його потурбував…

Цей гість був чудна істота: він мав дитячу постать, однак був більше схожий на діда; але якийсь дивний простір одсовував його від очей і зменшував у дитину. Волосся спадало йому на плечі й було зовсім біле, як у діда, але на його свіжому обличчі не було жодної зморшки. Руки в нього були довгі та міцні, голі, так само як і ноги, але ноги були дуже делікатні. На гостеві була сорочка, дуже біла, підперезана ясним блискучим поясом. Він держав гілку вічнозеленої зимової рослини, а вбрання на ньому було прикрашене літніми квітками. Але найдивніше було те, що од його голови йшло широким пасмом світло, – воно освітлювало все навкруги. Але під рукою він тримав великий гасильник, і здавалося, що коли він у якусь смутну хвилю надягне той гасильник замість капелюха, то світло зараз погасне. Але і це ще не було найдивніше в тому створінні, як придивився Скрудж. Дух мінився та світився, то з одного боку, то з другого, там, де за хвилину був ясний, робився темний, вся Духова постать була ясна подекуди й весь час міняла свої обриси. То він був з однією рукою, то з однією ногою, то зненацька мав двадцять ніг; то були самі ноги без голови, то голова без тіла; при всіх тих змінах не можна було навіть спостерегти, якої форми була кожна частина його тіла, – гак вони хутко зникали у темряві. Зненацька, на диво Скруджеві, Дух знов став сам собою – ясним і світлим, як і спочатку.

– Чи це не ви, добродію, той Дух, що про його відвідини мені казано? – спитав Скрудж.

-Я.

Голос у нього був лагідний та любий, але, дивна річ, лунав той голос так, неначе Дух був оддалік, а не близесенько від Скруджа.

– Хто ви, і що ви таке? – спитав Скрудж.

– Я Дух Минулого Різдва.

– Давно минулого? – жваво спитав Скрудж, придивляючися до малесенької істоти.

Ні, твого останнього Різдва. Скруджеві (він сам не знав через що) дуже захотілося побачити Духа в капелюхові, і він попросив його надіти.

– Що? – скрикнув Дух. – Невже ти хотів би так хутко знищити людськими руками те світло, що від мене йде? Хіба не досить того, що ти й інші такі, як ти, зробили цю шапку та примушують мене носити її цілими роками, насунувши по самі брови?

Скрудж, звичайно, сказав, що він зовсім не хотів образити Духа, і додав, що він не пам’ятає, щоб коли-небудь хотів надіти на Духа шапку. Потім він насмілився спитати, чого прийшов Дух.

– Задля твого добра, – відказав Дух.

Скрудж подякував, але ж подумав собі, що коли б йому не перебивали сну цілу ніч, то це було б для нього більше добро. Певне, Дух угадав, що думав Скрудж, бо зараз сказав.

– Говори свої відповіді, але добре думай! – Дух простяг свою дужу руку й ласкаво доторкнувся до Скруджа, мовлячи: – Вставай, ходім зі мною.

Скрудж даремно доводив би Духові, що година й пізній час зовсім не підходящі для прогулянок, що постіль тепла, а надворі мороз, що вбраний він дуже легко, бо на ньому були лише пантофлі, халат та нічна шапочка, що він уже й так застуджений. Говорити все те було даремно, бо Дух тримав його за руку ніжно й легко, як жінка, однак Скрудж не міг йому противитися, встав і пішов за ним. Побачивши, що Дух веде його до вікна, Скрудж ухопився за Духову одежу і з благаючим поглядом скрикнув:

– Я ж людина, я можу впасти!

– Дай я доторкнуся до твого серця, – сказав Дух, поклавши йому руку на груди, – і моє доторкання підтримає тебе тепер і потім.

По тій мові вони пройшли крізь стіну й опинилися на сільській дорозі. З обох боків простяглися поля, місто зовсім зникло, не було видно й знаку. Зникли туман і темрява; був ясний холодінні зимовий день, і земля була вкрита снігом.

Скрудж озирнувся і, сплеснувши руками, скрикнув:

– Боже мій, та я ж тут ріс, я був тут дитиною!

Дух ласкаво глянув на нього. Його делікатне доторкання, хоч дуже легеньке та коротке, здавалося, все ще впливало на почуття старого чоловіка.

Скрудж почув у повітрі тисячі запахів, з ними зв’язувались тисячі давно забутих дум, надій, утіх і турбот.

– Твої губи тремтять, – завважив Дух. – А що це у тебе на щоці?

Скрудж пробурмотів, заїкаючися, що то прищ, і попросив Духа, щоб він його вів, куди хоче.

– Чи ти пам’ятаєш дорогу? – спитав Дух.

– Чия пам’ятаю дорогу? – скрикнув Скрудж із запалом. – Та я міг би йти нею, зав’язавши очі!

– Дивно, що ти протягом стількох років не згадав про неї, – зауважив Дух. – Ну, ходім!

Вони пішли дорогою. Скрудж упізнавав кожні ворота, кожний стовп, кожне дерево. Через деякий час з’явилося й село. Он місток, он церква, он в’ється річечка. Кілька коненят бігло підтюпцем, на них їхали хлоп’ята й перегукувалися з другими хлопцями, що сиділи на сільських візках, а поганяли коней господарі. Діти були дуже веселі; перегукуючися, вони сповняли широкі поля такими веселими голосами, що, слухаючи їх, саме повітря сміялося.

Це тільки тінь тих людей, що колись були, – сказав Дух, – вони не бачать і не чують нас.

Веселі подорожні наближалися, і Скрудж пізнавав кожного та звав по йменню. Чого він так безмірно тішився, дивлячись на них? Чого його суворі очі заблищали і серце забилося? Чого йому було втішно слухати, як ті селяни, повертаючи на роздоріжжі, бажали одне одному веселого Різдва? Що було веселого в Різдві для Скруджа? Геть думку про “радісне Різдво”! Коли воно принесло йому щось добре?..

Школа ще не зовсім порожня, – сказав Дух. – Там ще до цієї пори сидить самотній хлопчик, покинутий своїми близькими.

Скрудж сказав, що він знає те, і заплакав.

Вони звернули з дороги на стежку, добре відому Скруджеві, й підійшли до темної мурованої будівлі; на покрівлі стояла маленька вежа зі дзвоном та бляшаним півником-вітровичком. Це був великий будинок, зовсім запущений. У дворі стіни інших будинків, що стояли без ужитку, запліснявіли; шибки були повибивані; ворота розвалилися, хліви й повітки заросли бур’яном. І всередині будинок був не кращий: кімнати були хоч великі, та бідно прибрані. Якесь вільготне земляне повітря, холод і порожнеча наводили на думку, що тут рано встають і мало їдять…

Дух і Скрудж пройшли через першу кімнату, а потім далі в останнім кутку будинку двері одчинилися перед ними, і вони побачили довгу, порожню, похмуру кімнату, що здавалася ще порожнішою через довгі ряди соснових лавок зі столиками. Коло блідого вогню сиділа самотня дитина й читала. Скрудж сів на лавку й заплакав, побачивши свою власну бліду тінь, себе самого, забутого, як бувало завжди на Різдво…

Найменша луна в цьому домі, пищання й біганина мишей за стіною, шелест безлистих гілляк на старій тополі, скрип дверей, тихе тріщання вогню – все те зворушувало Скруджеве серце до сліз.

Дух доторкнувся до Скруджевої руки й показав йому на ту його давню тінь. Хлопчик сидів, поринувши в читання. Зненацька за вікном з’явився перед ними зовсім виразно чоловік у чужинському вбранні; за поясом у нього стриміла сокира, і він тримав за узду осла, навантаженого дровами.

– Та це ж Алі-Баба! – скрикнув Скрудж у нестямі. – Це добрий, старий, чесний Алі-Баба! Так, так, я знаю.

Одного разу, на Різдво, як Скрудж ще маленьким був зоставлений сам, так, як і тепер, уявився йому Алі-Баба. Бідне хлоп’я!

– А ось іде і Валентин, – провадив Скрудж, – і його дикий брат Орсон1; ось і вони! А ось і… Як його ймення? Того, що покинули, як він спав коло воріт Дамаску? Ось і султанів слуга… Ось він стоїть на голові! Так йому і треба; я дуже радий: з якої речі він оженився з царівною!

Ото здивувалися б Скруджеві діловиті приятелі, коли б побачили його розпалене, стурбоване обличчя і почули, на які дурниці тратив він всю поважність своєї натури і яким він голосом говорить, не то сміючись, не то плачучи.

– А ось і папуга! – скрикнув Скрудж. – Зелені крила, жовтий хвіст і щось неначе салат на голові; то ж він самий і є. “Бідний Робін Крузо!” – говорив він, як Робінзон вернувся додому з подорожі навкруг острова. “Бідний Робін Крузо! Де ти був, Робін Крузо”? Робінзон думав, що то йому сниться, але він не спав, то говорив папуга, ви ж знаєте. Ось іде П’ятниця; він біжить до затоки, рятуючи життя, і йому здається, що його доганяють і кричать: “Гей, лови його!” – Потім, хутко змінивши голос, що зовсім не було в звичаї Скруджа, він сказав, жаліючи сам себе: – Бідне хлоп’я! – і знов заплакав. Потім, утерши сльози кінцем рукава та засовуючи руку в кишеню й оглядаючись навкруги, він промовив тихо:

– Я хотів би… але вже пізно!..

– Що таке? – спитав Дух.

– Нічого, – відповів Скрудж, – нічого; минулої ночі якийсь хлопчик колядував коло моїх дверей… мені хотілось би дати йому що-небудь…

1 Валентин, Орсон – герої середньовічного французького роману.

На Духовім обличчі з’явився замислений усміх; він поворушив рукою й сказав:

– Подивимося на друге Різдво.

При тій мові давніший маленький Скрудж став більший, кімната потемнішала і стала ще брудніша. Двері покосилися, вікна потріскалися. І ось хлопець знов тут сам, бо всі хлопці пороз’їздилися додому на веселі святки…

Він тепер не читав, ходив сумний по кімнаті сюди та туди. Скрудж глянув на Духа, смутно покивав головою й боязко глянув на двері. Вони одчинилися, і маленька дівчинка, значно менша за хлопця, вбігла і кинулася до нього, почала його обіймати, цілувати, мовлячи:

– Любий, любий братику мій! Я приїхала по тебе, любий! – Та й почала плескати щупленькими рученятами й сердечно сміятися. – Я приїхала по тебе, щоб одвезти тебе додому, додому, додому!

– Додому, моя маленька Фанні? – спитав здивований хлопчик.

– Еге ж! – одповіла дівчинка, сяючи од втіхи. – Додому, зовсім і назавжди! Тато став такий добрий, що в нас дома тепер просто рай! Він так ласкаво зі мною розмовляв одного вечора, як я йшла спати, що я не побоялася у нього спитати ще раз, чи можна тобі вернутися додому. Він відповів, що можна, і послав мене з повозом по тебе. Ти будеш дорослим чоловіком, – провадила дівчинка, широко розчиняючи очі, – і вже ніколи не вернешся сюди; ми святкуватимемо усі свята вкупі й будемо веселитися більше всіх у світі!

– А ти стала зовсім великою, моя зозулько! – гукнув хлопець.

Вона плескала в долоні, сміялася і хотіла дістати до його голови, але була дуже маленька для того, вона сміялася і ставала навшпинячки, щоб обняти його, потім з дитячим поспіхом почала тягти його до дверей, він же був зовсім не від того, щоб іти за нею…

Тим часом скриньку молодого Скруджа прив’язали до повозу; діти швиденько попрощалися з тією школою, сіли в повіз і хутко поїхали садком, збиваючи колесами іній та сніг з кущів над доріжкою.

– Дівчинка була завжди таким тендітним створінням і могла зів’янути од найменшого подиху вітру, – зауважив Дух, – але серце в неї було добре.

– О! – скрикнув Скрудж. – Твоя правда! Я не буду казати, що ні – Боже мене борони.

– Вона потім умерла, вже бувши заміжньою, і в неї, здається, зосталися діти? – спитав Дух.

– Одна дитина, – відповів Скрудж.

– Твій племінник?

Скруджеві стало ніяково, він відповів коротко:

– Еге…

Скрудж і Дух залишили школу і в ту ж мить опинилися на людних вулицях у великому місті. Люди снували то сюди, то туди, а вози й карети мелькали та стовплювалися, перебиваючи одне одному дорогу. Дивлячись на вбрані крамниці, можна було виразно бачити, що й тут святкують Різдво; тільки тепер уже був вечір і на вулицях було засвічене світло…

– Часу мені зосталося мало, – мовив Дух. – Швидше!

Ті слова адресувалися не Скруджеві і не кому іншому, кого б Скрудж міг бачити, однак вони зробили своє діло.

Знову Скрудж побачив себе. Тепер він був старший – уже чоловік зрілого віку. Обличчя його ще не вражало грубими та неприємними рисами, як це було пізніше, але вже мало ознаки заклопотаності та скупості. В очах у нього був якийсь неспокійний заздрий вираз, і той вираз виявляв, які почуття пустили в Скруджеві коріння, маючи розростися страшенно.

Колишній Скрудж був не сам: коло нього сиділа молода гарна дівчина в жалобі; сльози стояли у неї в очах і блищали од світла, що йшло від Духа.

– Нічого, – говорила дівчина тихим, ніжним голосом, – вам усе одно; другий божок став вам за мене, і коли він може вас веселити й підтримувати так само, як я, то мені нема чого журитися дуже…

– Який божок став мені за вас? – спитав Скрудж.

– Золотий.

– Того потребує світ, – сказав Скрудж. – Світ найбільше буває суворий до бідності, дарма що так ганить тих, що женуться за багатством.

– Ви занадто боїтеся світу, – лагідно одповіла дівчина. – Всі ваші надії та наміри ножерло одне бажання: минути нікчемних докорів світу. Всі ваші величні почуття потроху пожерла охота наживати гроші, вона зовсім опанувала вами. Хіба ж не правда?

– Ну, то що, – од казав Скрудж. – Що ж за біда, що я став розумніший? Чи я ж через те змінився до вас? – Вона похитала головою.

– Хіба змінився?

– Наша умова давня. Вона була зроблена тоді, як ми обоє були вбогі. Ми зважили терпіти нашу бідність, доки не заробимо чесною працею трохи достатку. Тоді ви були іншим чоловіком. Тепер у вас інша думка…

– Тоді я був ще хлопцем, – відповів нетерпляче Скрудж.

– Ваші власні почуття вам говорять, що ви не такі були, як тепер; а я ні в чому не змінилася. І те, що обіцяло нам щастя, як ми серцем і душею були з’єднані в одну істоту, тепер віщує нам горе, бо ми стали зовсім різними людьми. Я не буду вам розповідати, як я часто і з яким болем у серці про це думала. Досить того, що я думала про це і тепер вертаю вам вашу волю…

– Хіба я добивався коли-небудь її?

– Словами? Ні, ніколи.

– А чим же?

– Зміненим серцем і розумом, іншим життям, іншою метою життя; всім, що надавало ціну моєму коханню у ваших очах. Коли б між нами не було нічого раніше, то, скажіть, чи ви хотіли й тепер добути моє кохання? О ні!

Він, здавалося, згоджувався з тим проти своєї волі, але примусив себе сказати:

– Ви думаєте, що ні.

– Бог свідок, що я всією душею хотіла б думати інакше, – відповіла дівчина. – Але, дізнавшись про правду, я знаю, яка вона дужа та нездоланна. Коли б ви були вільні, то чи я ж можу повірити, що ви взяли б дівчину без посагу, коли ви, розмовляючи з нею по щирості, все важите лише користю. Коли б ви змінили на який час свою найголовнішу постанову і взяли її, то хіба ж я не знаю, що потім ви б каялися та жалкували. Я це знаю і через те вертаю вам ваше слово й вашу волю, хоч серце в мене повне кохання до того, ким ви були колись.

Він хотів щось сказати, але вона, відвернувшись від нього, говорила далі:

– Може бути (згадка про те, що минуло, дає мені цю надію), може бути, що ви який час будете журитися за мною, але дуже недовго, а потім з охотою одженете од себе всі згадки минулого, як безкорисний сон, прокинувшись. Дай, Боже, щоб ви були щасливі в тому житті, що ви тепер собі вибрали!

Вона вийшла, і вони розлучились.

– Духу! – скрикнув Скрудж. – Не показуй мені нічого більше!.. Веди мене додому!.. Що тобі за втіха мучити мене!

– Подивися ще на одну тінь, – сказав Дух.

– Не треба більше! – скрикнув Скрудж. – Я не хочу її бачити. Не показуй більше нічого.

Але невблаганний Дух схопив його обома руками й примусив дивитись.

Вони опинилися в другому місці і в другій оселі. Кімната була не дуже велика й не пишна, але дуже чепурна. Коло каміну сиділа гарна дівчина, дуже подібна до тієї, що Скрудж тільки що бачив. Він навіть був певний, що це та сама. Але він хутко впевнився, що вона була тільки дочкою тієї. Він побачив і ту – вона стала тепер поважною й доброю матір’ю родини. Вона сиділа навпроти своєї дочки. У кімнаті був такий галас, що аж у вухах лящало, бо там було кілька дітей; стурбований Скрудж не міг їх одразу полічити. Про них ніяк не можна було сказати, як у тій казці, що “їх було сорок дітей, але вони поводилися так тихо, мовби то була одна дитина”; навпаки, тут кожна дитина поводилася так, мов сорок дітей вкупі! Через те в кімнаті був страшенний гармидер; але мати й дочка тим не турбувалися, – вони сміялися й тішилися з дитячої радості. Дочка навіть мішалася часом у дитячу забаву, й любі пустуни страх як до неї чіплялися…

Зненацька хтось застукав у двері; тоді дитячий гурт так швидко кинувсь до дверей, що потяг за собою й молоду дівчину. Сміючись та обсмикуючи своє розсмикане вбрання, вона опинилася посередині веселого й буйного гурту; а гурток якраз упору встиг зустріти батька. За батьком ішов чоловік, навантажений забавками й подарунками на Різдво. Тоді вже зчинився такий гамір та шарварок, що страх! Бідний посланець із крамниці витримав страшенний напад; діти наставляли навколо нього стільців, щоб добратися до нього; тягли в нього пакунки, загорнуті в сірий папір; лізли до нього в кишені і, пограбувавши його зовсім, кинулися до батька; вішалися йому на шию, спинались йому на ноги, на плечі, і все з такою великою приязню! А скільки ж то було дивування та втішного гукання, як почали розгортати пакунки по одному.

Коли це хтось крикнув з перестраху, побачивши, що найменша дитина поклала в рот маленьку забавочку, щоб дитина її не ковтнула, бо то була ніби курочка, наліплена на дерев’яну тарілочку. Однак зараз заспокоїлися, бо турбота була даремна, і знов узялися до свого. Не можна описати всієї дитячої втіхи! Але згодом діти пішли на другий поверх і лягли спати; все затихло.

Тепер, коли господар, ніжно обнявши свою старшу дочку, сів біля каміну, Скрудж почав дивитися уважніше. Коли ж він зрозумів, що таке саме створіння, любе та прекрасне, могло б його звати батьком і бути весняним променем у сувору зиму його життя, – у нього навернулися сльози на очах…

– Белло, – промовив чоловік, вдаючися з усміхом до жінки, – я бачив сьогодні твого колишнього приятеля.

– Кого?

– Вгадай!

– Як же я можу вгадати?

Але, побачивши, що він сміється, жінка зараз додала, теж сміючися:

– А, знаю, знаю: пана Скруджа?

– Так, пана Скруджа! Я йшов повз його контору; вікна були не зап’яті, а в нього світилося, отже, я й побачив його. Я чув, що його спільник лежить хворий; отож він сидів сам, зовсім один у цілому світі, мабуть…

– Духу, – промовив Скрудж надірваним голосом, – веди мене звідси!

– Я тобі казав, що я показую тільки тіні минулого,- відповів Дух, – через те не вини мене за те, що вони подібні до правди.

– Веди мене! – скрикнув Скрудж. – Я не можу цього стерпіти.

Скрудж повернувся і побачив, що Дух пильно дивиться на нього і що Духове обличчя з’єднало в собі всі ті обличчя, що Дух показував йому. Скрудж почав боротися з Духом.

– Веди мене додому, лиши мене і не приходь до мене більше!

Під час боротьби, – коли це можна назвати боротьбою, бо

Дух зовсім не змагався, але ж, здавалось, зовсім не почував Скруджевого нападу, – Скрудж зауважив, що Духове світло сяє дуже ясно, і якось душею розуміючи, що через це світло Дух має над ним владу, схопив гасильник і хутко надів його Духові на голову.

Дух зовсім зник під гасильником; але хоч Скрудж притискав гасильника з усієї сили, та все ж таки не міг зовсім загасити світла, і воно помалу розходилося з-під гасильника…

Скрудж був дуже стомлений, і на нього напала непоборна дрімота. Він опинився у своїй спочивальні і востаннє притиснув гасильника… Рука йому ослабла. Ледве він успів дійти, хитаючись, до ліжка й лягти на нього, як зараз заснув тяжким сном.

1. Опишіть зовнішність гостя, який завітав до Скруджа.

2. Що Дух Минулого Різдва показав Скруджу? Як старий реагував на побачене? Свої відповіді підтвердіть текстом.

3. Прочитайте в особах уривок від слів: “Знову Скрудж побачив себе” до слів: “Вона вийшла, і вони розлучились”.

4. Як дівчина охарактеризувала Скруджа? Порівняйте її слова і вчинки головного героя, описані в І строфі. Який висновок можна зробити?

5. Поясніть, чому Скрудж не хотів більше бачити Духа Минулого Різдва.

Строфа III

Другий з трьох духів

Скрудж спав; далі захропів на всю кімнату й прокинувся. Сів на ліжку й став приходити до пам’яті. Він добре знав, що дзвін знову виб’є першу годину.

Він почував, що прокинувся якраз упору, щоб зустріти другого Духа, посланого Марлеєм. Скрудж почав пильнувати запону коло ліжка, щоб побачити, яку частину одсуне другий Дух. Але змерз, отак сидячи, а через те сам одсунув запону, ліг і знов почав пильно дивитись. Йому хотілося покликати Духа, як він з’явиться, не злякатися, та щоб Дух не застав його несподівано…

Але ж хоч він був готовий на все, та не був готовий до того, щоб перед ним нічого не робилося. Через те, коли пробило першу годину й ніхто не з’явився, його огорнув страх. Пройшло п’ять хвилин, десять… чверть години – ніхто не з’являвся. Тільки червонясте світло, з тої пори, як вибило годину, ринуло цілим потоком на ліжко, де Скрудж лежав увесь той час. Це світло було страшне Скруджеві й турбувало його більше, ніж дванадцять Духів разом, бо він не міг угадати, що то за світло й до чого воно…

Нарешті він почав думати, що джерело того світла в сусідній кімнаті, бо справді світло йшло звідти. Зрозумівши це, Скрудж тихенько встав із ліжка і, чалапаючи пантофлями, пішов до дверей.

У ту хвилину, як він узявся за клямку, чудний голос назвав його по йменню та запросив увійти. Скрудж увійшов.

Оселя була, напевне, його власна, але вона дуже змінилася: стіни й стеля були так гарно вбрані свіжими гілками, що кімната стала неначе гай; у всіх кутках сяйніли яро-червоні ягоди. Блискучі листки з гостролиста, омели та плюща одбивали в собі світло, немов то були маленькі дзеркальця; в каміні горів такий великий вогонь, якого той задубілий камін вже багато-багато років не бачив, – з тієї пори, як Скрудж і Марлей оселилися в тому будинку.

Долі лежали купою гуси, ковбаси, дичина, здорові шматки м’яса, пудинги, барильця з устрицями, гарячі каштани, червонобокі яблука, соковиті помаранчі, солодкі пироги, на додачу миски з кип’ячим пуншем1; від усього того кімната була повна

Дуже доброго запаху. На всій тій купі, неначе на престолі, сидів гарний, веселий, кремезний чолов’яга, дуже милий на погляд; в руці у нього був запалений каганець, він держав його високо над головою, освітлюючи Скруджа в ту хвилину, як той визирнув із-за дверей.

– Увійди! – гукнув чоловік, – увійди, познайомся зі мною.

Скрудж боязко увійшов і нахилив голову перед Духом. Скрудж уже не був давнім упертим Скруджем, і хоч Духів погляд був дуже ясний та ласкавий, однак Скруджеві не хотілося його зустріти.

– Я Дух Теперішнього Різдва, – промовив здоровань, – подивися на мене!

Скрудж покірно глянув. Дух був убраний у просту зелену кирею2, облямовану білим хутром. Кирея була накинута вільно, і було видно широкі Духові груди; з-під широких пол видно було босі ноги. На голові в Духа був вінок, зроблений із зимового зілля, прикрашений де-не-де блискучими льодинками. Його темно – каштанові кучері були довгі й розпущені по плечах; обличчя було добре, очі блищали, голос був веселий. Взагалі від нього віяло радістю й щирістю. Коло пояса в нього висіли старосвітські піхви, наполовину з’їдені ржою, – шаблі в них не було.

1Пуни – гарячий спиртний напій з рому або коньяку з цукром, лимонним соком, прянощами.

2 Кирея – чоловічий верхній одяг, плащ.

– Ти зроду не бачив таких, як я? – спитав Дух.

– Ніколи, – відповів Скрудж.

– Ніколи не гуляв з молодшими дітьми з нашої сім’ї – з моїми старшими братами? Я ж найменший.

– Я гадаю, що не гуляв ніколи, – сказав Скрудж, – здається, ні… А у вас, Духу, багато братів?

– Більше ніж тисяча вісімсот, – відповів Дух.

– Це величезна сім’я. Скільки то треба витрачати на таку родину!..

Дух Різдва підвівся.

– Духу, – промовив Скрудж, – веди мене, куди хочеш! Останньої ночі я ходив по неволі, і та наука багато вдіяла… Коли ти хочеш учити мене, то я хочу скористатися з твоєї науки.

– Доторкнися до моєї шати.

Скрудж міцно вхопився за Духа. В ту ж мить зникли й гілки, й ягоди, й індики, й гуси, й дичина, й кури, ковбаси, й м’ясо, й пироги, й усе інше. Зникла теж і кімната, і вони опинилися на міських вулицях у різдвяний ранок.

Небо було похмуре, і менші вулиці були повні туману, він опадав, неначе дощ із сажі, немов усі печі великобританські закурилися разом.

Хоч місто і погода не з’являли нічого веселого, однак у повітрі лунав такий веселий гомін, якого не можуть дати ані тепле літнє повітря, ані ясне літнє сонце.

Люди, що згрібали сніг, весело перегукувалися одне з одним і кидалися сніжками, сміючися від щирого серця, коли влучали, і ще більше, як не влучали. Крамниці, де продавали курей тощо, були ще наполовину відчинені, а крамниці з овочами блищали розкішне. Тут було багато великих, круглих, бокатих кошиків з чудовими капітанами…

Аж ось почали дзвонити, скликаючи добрих людей до церкви, і вулицями посунула юрба людей, повбираних у найкраще святкове вбрання та з найвеселішими обличчями. З бокових вулиць ішло багато людей, несучи свій обід у пекарню1. Ці убогі люди, що неначе збиралися бенкетувати, дуже цікавили Духа, і він разом із Скруджем спинився коло порога однієї пекарні. Коли убогі люди переносили свої обіди, Дух

Здіймав кришки з посуду і кропив їду чимсь із свого каганця. Це був чудесний каганець: коли хто-небудь, зіпхнувшись у дверях, починав сваритись, Дух кидав на них кілька крапель із свого каганця, й до них зараз вертався добрий настрій; вони казали, що сором сваритися на Різдво. Та й справді сором!..

…Вони пішли далі, невидимі для всіх, і опинилися в передмісті Лондона. Дух мав дуже дивну снагу (Скрудж завважив теє ще коло пекарень); незважаючи на свій височенний зріст, Дух примірявся до кожного місця. Він міг стояти так само вільно під низькою стелею, як і у високій горниці.

Може, втіха виявляти тую снагу, а може, просто Духове ласкаве, великодушне серце та прихильність до вбогих людей привели його до домівки Скруджевого писаря, і Дух пішов просто туди разом із Скруджем, що міцно держався за Духову кирею. На порозі Дух затримався, усміхнувся, поблагословив оселю Боба Кретчита і покропив кількома краплями зі свого каганця. Подумайте собі тільки! Боб брав усього п’ятнадцять шилінгів на тиждень, і, незважаючи на це, Дух Різдва поблагословив його маленьку домівку.

Пані Кретчит, жінка Кретчитова, була вбрана убого, в сукні двічі перелицьованій, але прикрашеній стьожками; ті стьожки дуже дешеві, але за невеличкі гроші надають сукні краси. Пані Кретчит за поміччю Белінди, своєї другої дочки, теж прибраної по змозі, накрила стіл скатертиною. Тим часом Пітер Кретчит, старший син, пробував виделкою, чи зварилася картопля. На Пітерові були страшенно великі батьківські комірці, що Боб дав йому надіти задля свята. Кінці з тих комірців лізли Пітерові в рот, але він дуже тішився зі свого убору та мріяв про те, щоб показатися у ньому десь у хорошому товаристві. Двоє молодших Кретчитенят – хлопчик і дівчинка – з галасом убігли до кімнати, гукаючи, що вони крізь двері в пекарні чули запах

1 До 80-х років XIX ст. бідні мешканці англійських міст, не маючи зручної печі, носили готувати святкові страви у велику пекарню (кухню).

Од гуски й впізнали свою власну гуску. Втішаючись любими мріями про підливу з яблуками та цибулею, вони почали стрибати навкруг столу, вихваляючи Пітера, тим часом як він (зовсім не гордий, хоч комірці, певно, задушили його) голосно цокнув покришкою з чавунчика й сповістив, що картоплю час узяти й обчистити.

– Що це так довго нема вашого батька й братика Тайні Тіма? – мовила пані Кретчит. – Та й Марта щось не йде!..

– Марта ось де, мамо! – сказала молода дівчина, входячи в кімнату.

– Ось Марта, мамочко! – гукали двоє молодших Кретчитенят. – Ох Марто! Коли б ти знала, яка в нас гуска!!!

– Що це ти так пізно прийшла сьогодні, моя дитино? – спитала пані Кретчит, цілуючи Марту кілька разів та з ніжною турботою здіймаючи з неї хустку й капелюшок.

– Треба було ввечері кінчати багато роботи, мамочко, – відказала дівчина, – а сьогодні все поприбирати.

– Ну, добре! Аби вже ти прийшла!.. Сідай коло вогню, зігрійся, моя любочко!

– Ні, ні, Марто! Не сідай! Он тато йде! – загукали молодші Кретчити, що були завжди вкупі. – Сховайся, Марто! Сховайся!

Марта сховалася. Увійшов батько, маленький Боб. На ньому була довга шалька з торочками; старе вбрання було позашиване й вичищене, щоб було святочне. Він ніс на плечах Тайні Тіма, бо Тайні Тім, бідненький, ходив на милиці і його ніжки були позаправлені в залізні лубки.

– Де Марта? – спитав одразу Боб Кретчит, озираючися.

– Не прийшла, – відповіла пані Кретчит.

– Не прийшла!.. – промовив Боб, засмутившися. Він був усю дорогу дуже веселий, бо од самої церкви був Тайні Тімові за коня і біг, як чистокровний винохід. Тепер він одразу зажурився й знов проказав: – Вона не прийшла на Різдво!..

Марта не любила бачити батька смутним, навіть задля жарту; вона вибігла з-за дверей і кинулась йому в обійми, тим часом як менші Кретчитенята схопили Тайні Тіма і понесли, щоб він послухав, як співає в казанку пудинг.

Коли Боб уже досить націлувався з дочкою, а пані Кретчит досить насміялася з його легковір’я, вона спитала:

– Як поводився Тайні Тім у церкві?

– Як слід любому хлопчикові, – відповів Боб, – навіть ще

Краще. Сидячи часто сам, він звик думати, і йому часто приходять на думку дуже чудні речі. Вертаючися додому, він сказав мені, що, певне, його запримітили в церкві, бо він каліка: “Мені, – каже, – приємно нагадувати всім на Різдво Того, хто робив калік ходячими, а сліпих видющими”…

Голос Боба тремтів, як він говорив те… Тім росте, розумнішає, а чи одужає він коли?..

Боб не вспів нічого більше додати, бо стало чутно, як застукала милиця об підлогу; Тайні Тім разом з братом і сестрою увійшов у кімнату й сів на своїй лавочці коло вогню. Тоді Боб… налив у кухоль джину, поклав туди одну цитрину і, розколотивши теє питво, поставив до вогню, щоб закипіло. Пітер і тії всезнайки, малі Кретчитенята, пішли по гуску й принесли її урочисто. Гуска справила таке враження, неначе то була якась надзвичайна птаха, дивніша за чорного лебедя, та й справді, в цій господі гуска з’являлася дуже рідко.

Господиня заправляла підливу, що кипіла в риночці; Пітер надзвичайно швидко розтирав картоплю; Белінда всипала цукор в підливу з яблук; Марта обтирала гарячі тарілки; Боб посадив Тайні Тіма коло себе в кінці столу; малі Кретчитенята поставили для всіх стільці, не забувши й за себе, а далі, сівши на свої місця, повстромлювали собі ложки в рот, щоб він не просив гуски, доки до них дійде черга.

Аж ось полумисок поставили на стіл, і Боб проказав молитву. Після молитви всі поважно вмовкли, бо пані Кретчит, помалу оглянувши патика, лагодилася встромити його гусці в грудину. Але як вона вже розрізала гуску й звідти показалася начинка, то навкруг столу пішло тільки шепотіння… Навіть Тайні Тім, заохочений двома молодшими Кретчитенятами, застукав ножем об стіл і гукнув:

– Ох, яка гуска!

Ніколи не було такої гуски! Боб сказав, що він не вірить, щоб коли-небудь пекли таку гуску. Всі дивувалися, що вона була така ніжна, пахуча, велика і така дешева. Разом із підливою з яблуками й тертою картоплею гуска була зовсім добрим обідом для всієї сім’ї. Справді, як з великою втіхою зауважила пані Кретчит (побачивши маленький шматочок кістки на полумиску), вони ще навіть не з’їли всієї гуски. Всі наїлися, а молодші Кретчитенята замурзалися начинкою аж по самі брови.

Белінда перемінила тарілки. Пані Кретчит вийшла з кімнати сама (вона не хотіла свідків!), пішла, щоб вийняти пудинг

І принести його. Подумати тільки, що, може, він не доварився! Що, може, він переломився, як його виймали з казанка! Ну що, як тим часом, поки вся сім’я ласувала гускою, хто-небудь уліз і вкрав пудинг?! Це була така думка, що від неї молодші Кретчитенята зблідли як полотно.

Аж ось пішла пара! Це значить, що пудинг уже вийнято з казанка і вивернуто з тієї серветки, що він у ній варився. Потім уже пішов такий запах, як буває, коли поруч з трактиром пекарня, а коло неї живе прачка, – це йде сам пудинг! Увійшла пані Кретчит, червона, але з широким усміхом на устах, і внесла пудинг: круглий, міцний, немов ядро гармати, облитий палаючою спиртовою підливою і прикрашений зверху різдвяною гіллячкою!

Ох, який же чудовий пудинг! Боб Кретчит сказав, що по пудингові видно, наскільки тямущішою господинею стала пані Кретчит з тої пори, як пішла заміж. Пані Кретчит сказала, що тільки тепер вона заспокоїлась, а то таки, по правді сказавши, боялася, чи не мало буде борошна… Кожен знайшов що сказати, але ніхто не сказав і навіть не подумав, що пудинг був малий для такої сім’ї. Кожен Кретчит почервонів би од такої думки.

Нарешті обід скінчився; скатертину зняли; в каміні вигорнули й знов запалили вогонь. Покуштувавши питво, приготоване в кухлі, всі сказали, що воно дуже смачне. На стіл поставили яблука й помаранчі, а на жар кинули повну лопатку каштанів. Вся сім’я сіла навкруги вогню. Коло самого ліктя в батька стояв увесь хатній посуд: два великі келихи й кубочок без вушка. Але гаряче питво умістилося в них так само добре, як би й в золотих чарках. Боб почав весело наливати і тим часом, як каштани голосно шипіли та тріскали на вогні, промовив:

– Даіі же, Боже, вам, мої діточки, і тобі, стара, веселого Різдва! Нехай Бог нас благословить!

Уся сім’я разом проказала за ним ці слова, а Тайні Тім після всіх промовив:

– Нехай буде над кожним з нас Боже благословення, його любов і ласка!

Тайні Тім сидів дуже близько від батька. Боб ніжно, ласкаво держав його маленьку худу ручку, немов боявся, щоб хто не одібрав того синочка від нього…

– Духу! – сказав Скрудж так чуло, як він ніколи до цієї пори не говорив. – Скажи мені, чи буде жити Тайні Тім?

– Я бачу порожнє місце в кутку біля каміна і старанно заховану цілою родиною самотну милицю. Якщо ці тіні не зміняться в прийдешності, то дитина вмре.

– Ні, ні! – скрикнув Скрудж. – О ні, добрий Духу, скажи, що він буде помилуваний!

– Коли ці тіні не зміняться, то ніхто з родини вже не побачить його тут. Але що ж? Нехай собі вмирає! “Поменше трохи людей, а то вже дуже багато їх намножилося!”

Скрудж похилив голову, почувши свої власні слова, які згадав Дух, і йому стало тяжко й сумно.

– Чоловіче! – промовив Дух. – Коли в тебе людське серце, а не камінь, не говори більше ніколи тих лихих, неправдивих, дурних слів! Чи тобі ж зважати, кому жити, а кому вмирати? Може, на Божий погляд, ти менше вартий життя, ніж мільйони таких бідних дітей, як Тайні Тім! О Боже мій! Якась мізерна комаха на листку говорить про те, що в поросі живе занадто багато її голодних братів!

Скрудж, почувши те Духове дорікання, ще нижче нахилив голову і, тремтячи, опустив очі. Але він хутко підвів їх, почувши своє ймення.

– За здоров’я пана Скруджа! – промовив Боб. – Моєму господареві завдячуємо ми цим маленьким бенкетом. Випиймо ж за здоров’я пана Скруджа!

– Ми йому завдячуємо цим бенкетом?! – скрикнула пані Кретчит, червоніючи од зворушення. – Я хотіла б, щоб він був тут. Я сказала б йому свою думку про нього. Сподіваюся, що вона б йому прийшлася до смаку!

– Люба моя, – стримав її Боб, – перед дітьми! В день Різдва!

– Звичайно, тільки ради такого великого Свята хтось може пити за здоров’я такого поганого, скупого, злого, безжалісного чоловіка, як твій господар Скрудж. Ти, Роберте, добре знаєш, який він. Ніхто не знає цього краще від тебе, мій бідний.

– Люба моя, – лагідно відповів Боб, – сьогодні ж Різдво!

– Я вип’ю за його здоров’я тільки задля тебе і задля сьогоднішнього дня, – сказала пані Кретчит і потім промовила: – Довгого життя панові Скруджеві! Веселого Різдва й щасливого Нового року! Я певна, що він буде дуже веселий і дуже щасливий!

За матір’ю випили й діти, це було перше, що вони зробили без щирої втіхи. Тайні Тім випив після всіх, але цей тост не мав

Для нього жодної ціни. Скрудж був страшилом для всієї сім’ї. Саме його ймення й тепер насунуло якусь тінь, що не розходилася аж п’ять хвилин.

Коли тінь розійшлася, то всі стали ще веселіші від тої думки, що вже скінчили справу з тим нещасним Скруджем.

Боб сказав, що має на прикметі службу для Пітера. Якщо він її дістане, то братиме аж п’ять шилінгів і шість пенсів на тиждень. Кретчитенята голосно засміялися з тієї думки, що Пітер буде діловитим чоловіком. Сам Пітер замислено дивився з-за комірців на вогонь, немов міркував, куди йому покласти гроші на процент, як він матиме їх так багато.

Марта ще тільки вчилася у швачки, вона розказала, яку роботу вона зробила, скільки годин працювала і як довго вона наважилась спати завтра, бо їй дозволили бути завтра вдома. Вона розповіла теж, що недавно бачила графиню і лорда та що той лорд був такий на зріст, як їхній Пітер. При цій мові Пітер так високо висмикнув свої комірці, що вони зовсім закрили йому обличчя.

Тим часом кубок з питвом і каштани ходили по колу, а Тайні Тім співав пісню про дитину, що заблудилася серед лісу в снігу. Тайні Тім мав голосок малесенький та жалібний, але співав дуже гарно.

У всьому святі не було нічого надзвичайного. Родина Крет – читів була не пишна. Повбирані вони були погано: черевики промокали, одежа зношена; Пітер добре знав, де міститься позичкова каса. Але Кретчити були щасливі; вдячні за те, що мали; задоволені одне за одного та з того, як провели вкупі час. Коли ж вони вже зникали Скруджеві з очей, то здавалися особливо щасливими при світлі Духового каганця, як Дух благословив їх ним на прощання. Скрудж до останку пильно дивився на них, особливо ж на Тайні Тіма.

Дух і Скрудж вийшли з будинку й пішли вулицею. Скрудж, пильно слухаючи завивання вітру, думав про те, як страшно літати в темряві над невідомою безоднею, – а її ж таємниця глибока, як смерть!.. Він здивувався, зненацька почувши голосний втішний регіт. Він ще більше здивувався, коли пізнав голос свого племінника і сам опинився в ясній сухій кімнаті. Дух, усміхаючись, стояв біля Скруджа й ласкаво дивився на племінника.

– Ха, ха, ха! – сміявся племінник. – Ха, ха, ха! Коли вам доведеться, хоч цього не може буть, знати чоловіка, що сміятиметься сердечніше, ніж Скруджевий племінник, то я тільки

Скажу, що теж хотів би його знати. Прошу вас познайомити мене з ним, і я з охотою буду йому приятелем.

Нема нічого заразливішого від сміху й веселощів. Коли Скруджів племінник сміявся, вхопившися за боки, його жінка теж щиро сміялася, і всі зібрані в них приятелі так само сміялися голосно й весело:

– Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!

– Він сказав, що Різдво – дурниця! – вигукнув племінник. – Та ще й сам тому вірить!

– Тим більший йому сором, Фреде! – промовила гнівно племінникова жінка…

– Він дуже чудний дідок, – мовив племінник, – і не такий приємний, як би міг бути. Але ж те зло, що він робить, карає його самого, і через те я не можу гніватися на нього.

– Я певна, що він дуже багатий, Фреде, – промовила племінникова жінка. – Принаймні ти завжди говорив мені це.

– Що ж за користь йому з того багатства, моя люба! – відповів племінник. – Він з нього не робить нічого доброго, він навіть сам не має ніякого вжитку зі свого багатства, навіть не тішиться тією думкою, – ха, ха, ха! – що його добро зостанеться колись нам.

– Я його терпіти не можу! – промовила господиня, а за нею і всі інші жінки.

– А я ні, – відповів племінник. – Мені його шкода, я не міг би на нього гніватися, хоч би й хотів. Хто ж приймає кару за його лиху вдачу? Завжди він сам. Наприклад, він убив собі в голову, щоб нас не любити, і не захотів прийти до нас обідати. Ну, і що ж? Він сам втратив обід, хоч і не бозна-який!..

– Ну, а я думаю, що дуже добрий обід, – перебила жінка.

Усі згодилися з нею, а вони могли зважати по правді, бо

Тільки що пообідали й, сівши навкруг вогню, їли всякі ласощі…

– Ну, кажи далі, Фреде! – сказала племінникова жінка, плещучи в долоні. – Ти ніколи не кінчаєш того, що почав говорити! Такий, далебі, чудний!

Племінник знов так зареготав, що всі й собі покотилися зі сміху за ним, і даремно товстенька сестра нюхала пахучий оцет, щоб не сміятися.

– Я тільки хотів сказати, – вимовив племінник нарешті, – що, сварячися з нами та не хочучи разом з нами повеселитися, він сам од себе відбирає втіху, що не зробила б йому жодної

Шкоди. Замість того, щоб побути у веселім товаристві, сидить собі сам зі своїми думками у вільготній конторі або в своїх кімнатах, повних пилу. Я наважився запрошувати його до себе щороку; нехай він приймає це, як хоче, а мені його шкода!..

Тепер усе товариство почало сміятися з племінникової надії перемогти Скруджа, але Фред через свою добру натуру не дуже зважав на їхні посмішки, він хотів ще дужче їх розвеселити й пустив пляшку навкруг столу.

Після чаю всі зайнялися музикою та співами. Господарі любили музику, і товариство дуже гарно співало гуртом, особливо ж гарно співав Топнер; він міг співати дуже товстим басом, і жили в нього на лобі при тім не надималися, а обличчя не червоніло. Племінникова жінка гарно грала на арфі і, між іншим, заграла маленьку пісеньку, дуже простеньку (ви її свистати вивчилися б у дві хвилини). Ту пісеньку завжди співала та дівчинка, що приїздила в школу до Скруджа, – йому це нагадав Дух Різдва.

Коли залунала ця пісня, Скрудж згадав усе, що показував йому Дух, і серце його все м’якшало та м’якшало. Він подумав, що коли б він міг багато років назад частіше чути цю пісню, то його життя було б щасливе і тепер не треба було б кликати Якова Марлея з того світу.

Але не увесь вечір втішалися музикою. Далі почали бавитись у всякі вигадки. Добре часами бути дітьми, особливо на Різдво, коли і Той, що в Його пам’ять святкують сей день, був дитиною. Спочатку товариство бавилося в піжмурки; і я так само не вірю тому, що Топнерові очі були добре зав’язані хусткою, як і тому, що вони були в нього в чоботях. Я маю підозру, що під хусткою була щілинка, і про неї знав Скруджевий племінник, і Дух знав про це.

Господиня не бавилася в піжмурки; її посадовили у велике крісло, зі стільчиком під ногами, у чепурненькому куточку. Дух і Скрудж стояли близько неї… У грі “Як, коли і де” вона показала дуже велику вправність і, на племінникову потайну втіху, багато переважила своїх сестер, хоч і вони були догадливі дівчата, це міг би вам засвідчити Топнер.

Було в товаристві душ двадцять молодих і старих, і всі бавилися. Скрудж теж утручався в забаву і дуже цікавився всім, що діялося навкруг нього; він забував, що голосу його не було чути, і раз у раз голосно вимовляв свою думку. Він часто відгадував луже влучно, бо найгостріша голка не могла бути гострішою за нього, дарма що він удавав з себе тупого та грубого.

Дух був дуже втішений з такого Скруджевого настрою і глянув на нього так ласкаво, що Скрудж, немов малий хлопчик, попросив у нього дозволу побути там, поки порозходяться гості. Але Дух на це не погодився…

Скрудж разом з Духом знов рушили в дорогу.

Дзвони пробили північ.

Скрудж озирнувся, щоб подивитися на Духа, але Духа вже не було. Як прогув останній дзвін, Скрудж згадав слова старого Якова Марлея і, підвівши очі, побачив страшну примару, закутану з голови до ніг. Вона наближалася до Скруджа так, як туман стелиться по землі.

Прагнемо бути творчими читачами

1. Виразно прочитайте уривок від слів: “Оселя була, напевне, його власна…” до слів: “… шаблі в них не було видно”.

2. Яке враження справив на вас опис оселі Скруджа? Які ознаки вказують читачеві на те, що перед ним – англійська домівка, прикрашена до Різдва?

3. Які поради ви дали б художнику щодо зображення другого Духа?

4. Перекажіть уривок “У родині Боба Кретчита”. Порівняйте ставлення до Різдва Скруджа і членів сім’ї його писаря.

5. Поміркуйте, чому письменник так докладно описує різдвяні страви.

6. Про які зміни в душі Скруджа свідчить запитання: “Чи буде жити Тайні Тім”?

7. Як Скрудж сприймав побачене в будинку Фреда?

8. Спробуйте передбачити, що відбудеться зі Скруджем далі.

Строфа IV

Останній дух

Помалу, поважно та мовчки наближалася примара. Коли вона підійшла близько, Скрудж упав на коліна. Навіть повітря навкруг Духа немов випромінювало тьму й невідомість. Дух був покритий чорною шатою – вона закривала йому голову, обличчя й тіло; видно було тільки простягнуту руку. Коли б не та рука, то не можна було б одрізнити Духову постать серед ночі й темноти, що його обступала.

Скрудж бачив тільки, що Дух був величезного зросту; коли він наближався. Скрудж почував, що таємнича присутність Духа сповняє його душу жахом. Більше Скрудж нічого не знав, бо Дух не озивався й не ворушився.

– Чи я бачу перед собою Духа Прийдешнього Різдва? – спитав Скрудж.

Дух не відповів, а тільки показав рукою вперед…

– Духу Прийдешнього! – скрикнув Скрудж. – Я боюся тебе більше, ніж всіх тих Духів, що я бачив… Але я знаю, що ти хочеш робити мені добро, а я вирішив стати іншим чоловіком; через те я готовий терпіти твоє товариство з подякою. Чи будеш ти говорити зі мною?

Дух нічого не відповів. Його рука була простягнута просто вперед.

– Веди мене! – промовив Скрудж.

– Веди! Ніч хутко йде. а цей час дорогий для мене, я знаю… Веди ж мене!

Дух пішов уперед так само поважно, як і прийшов. Скрудж пішов за ним в тіні його шати, що, здавалося, підносила й вела його.

Не знаю, чи можна сказати, що вони увійшли в місто, бо швидше місто посунулося до них і огорнуло їх собою.

У всякім разі вони опинилися в самій середині його – на біржі серед купців.

Одні швидко ходили то сюди, то туди; другі, побрязкуючи грошима в кишені, збиралися гуртами й розмовляли, інші – дивлячися на годинник, інші – крутячи свої великі золоті печаті. Одне слово, все було як завжди, добре знайома Скруджеві картина.

Дух став позад одного гурточка ділових людей. Скрудж, побачивши, що його рука простягнута до них, підійшов теж послухати їхню розмову.

– Ні, – мовив великий товстий пан, який мав величезне воло,

– я нічого більше не знаю про це. Я знаю тільки, що він умер.

– Коли він умер? – спитав другий.

– Тієї ночі, здається.

– Що ж це з ним сталося? – спитав третій, беручи понюшку тютюну з дуже великої табакерки. – Я думав, що він ніколи не вмре.

– Бог його знає, – відповів перший, зітхнувши.

– Що ж він зробив зі своїми грошима? – спитав добродій з червоним обличчям та наростом на носі, що тремтів у нього, як у індика.

– Я нічого не чув про це, – відповів, зітхнувши, пан, який мав велике воло. – Може, він зоставив їх своєму товариству. Я знаю тільки, що мені він їх не зоставив.

На цей жарт усі засміялися.

– Його похорон буде дуже смутний, – промовив той самий пан, – я не знаю жодного чоловіка, що пішов би туди. Хіба вже ми зберемо людей.

– Я б то пішов, коли б дали снідати, – відповів пан з наростом на носі. – Але мене повинні нагодувати, як я прийду.

Знов усі зареготали.

– Коли так, то я безкорисливіший за всіх вас, – сказав перший, – бо ніколи не снідаю; але я можу піти, коли ще хто піде. У всякім разі я був його найкращим приятелем, бо як ми зустрічались, то ставали й розмовляли. Прощавайте, панове!..

Вони всі розійшлися й змішалися з іншими гуртами. Скрудж знав першого пана й глянув на Духа, щоб він пояснив.

Дух швидко пройшов у вулицю. Він показував пальцем на двох панів, що зустрілися. Скрудж став знову слухати, думаючи, що тоді все зрозуміє.

Він знав тих людей теж дуже добре. Це були ділові люди, дуже багаті й впливові. Він завжди прагнув, щоб вони думами добре про нього – у справах, звичайно, тільки у справах.

– Доброго дня, – мовив один.

– Доброго дня! – відповів другий.

– Чули? – спитав перший. – А старий скнара таки добувся свого, сконав. Га?

– Еге, кажуть, нібито. Холодно, правда?

– Так, як завжди на Різдво. Чи ви ходите на лижах?

– Ні, ні, нема часу про це думати. Продавайте!

Ні слова більше… З тим вони й розійшлися.

Скрудж спочатку здивувався, що Дух приділяє увагу таким пустим розмовам, але, розуміючи, що вони мають щось означати, він почав дошукуватись, що саме. Навряд щоб усе те говорилося про смерть Якова Марлея, його давнього товариша, бо це вже минуло, а цей Дух – Дух Прийдешнього, того, що буде. Скрудж не міг пригадати нікого з близьких, кого могли стосуватися ті розмови. Але кого б вони не стосувалися, все те має бути йому, Скруджеві, на користь. Треба уважно стежити за усім, особливо добре треба наглядати за своєю власною тінню, як вона з’явиться: це допоможе відгадати таємниці…

– Духу! – скрикнув Скрудж, увесь тремтячи. – Я бачу, бачу; моя доля могла бути подібна до долі того нещасливого чоловіка; моє життя йшло до того… Боже милосердний! Що це таке?!

Скрудж одступив з жахом, бо все змінилося, і він торкався до ліжка, до голого ліжка без завіси, а на ліжку лежало щось накрите подертим простирадлом, щось, хоч і німе, але воно говорило за себе страшною мовою.

У кімнаті було дуже темно, так темно, що не можна було її роздивитись, хоч Скрудж і озирався кругом, слухаючись якогось невідомого пориву й боячися пізнати, що це за оселя… Бліде світло, що проходило знадвору, падало просто на ліжко, а на ліжку лежало тіло того чоловіка, окраденого, покинутого, ніким не оплаканого.

Скрудж глянув на Духа. Його тверда рука показувала в голови ліжка. Покривало було так недбало накинуте на покійника, що коли б Скрудж тільки доторкнувся пальцем, то все обличчя відкрилося б. Скрудж думав про це, знав, як це легко зробити, і хотів це зробити, але він не мав сили відгорнути покривало, так само як не міг віддалити від себе Духа.

…Скрудж подумав: “Що, коли б цього чоловіка воскресити? Які могли б у нього бути спогади? Скаредність, здирство, жорстокість і клопіт про наживу. Так, до хорошого кінця довели вони, нічого сказати!” Він лежав у темному, порожньому домі,

І не було там ні жінки, ні мужчини, ні дитини, щоб сказати: “Він був добрий до мене тим або тим, і, згадуючи одне ласкаве слово від нього, я теж буду добрий до нього”. Тільки кіт крутився біля дверей, а в кутку шаруділи миші. Чого їм було треба в цьому домі смерті та чого вони були такі зухвалі?” Про це Скрудж не зважився думати.

– Духу, – промовив Скрудж, – це страшне місце. Лишивши його, я не забуду науки, вір мені! Ходімо звідси!

Але Дух все показував у голови.

– Я розумію тебе, – одказав Скрудж, – я зробив би це, коли б я міг, але несила моя, Духу! Я не маю сили!..

Дух знов неначе подивився на нього.

– Духу, – промовив Скрудж, ледве дишучи, – коли є в місті хто-небудь, кого хоч трохи стурбувала смерть цього чоловіка, то, благаю тебе, покажи мені його.

Дух в одну хвилину розгорнув, немов крило, свою чорну шату, і зараз з’явилася оселя, освічена денним світлом. Там сиділа мати з дітьми.

Вона нетерпляче чекала когось: ходила по кімнаті, спинялася на кожен звук, виглядала у вікно, дивилася на годинник; даремно хотіла взятися за голку й ледве могла терпіти дитячі голоси.

Аж ось чути довгожданий стук у двері; жінка побігла й зустріла свого чоловіка. Він був молодий, але в нього на обличчі завжди були печаль та клопіт. Однак тепер те обличчя мало незвичайний вираз: якась стримувана радість; він немов соромився тієї радості й хотів її вгамувати.

Він сів до обіду, що був приготований для нього, коло вогню. Жінка після довгого мовчання спитала слабким голосом:

– Ну, що ж там чути?

Він не знав, що відповісти.

– Добре чи лихе? – спитала жінка, щоб вирвати відповідь.

– Лихе, – одказав чоловік.

– Ми жебраки?!

– Ні, Кароліно, ще є надія…

– Надія! Може, на те, що він подобрішає! – одказала вона, дивуючися. – Все може бути, якщо станеться таке чудо.

– Ні, він уже не може подобрішати, – одказав чоловік. – Він умер.

По жіночому обличчю було видно, що вона була добра, терпелива; але, почувши це, вона зраділа і сплеснула руками. Вона

Зараз покаялася за свою радість, але перший той порух був щирий, од серця.

– Те, що мені вчора сказала п’яна жінка, як я хотів його побачити й попросити почекати з боргом, я вважав за пусту од мову, щоб не бачитися зі мною, але це була правда: він не тільки був дуже слабий, але тоді таки й вмер.

Справді, в обох на серці стало легше. Обличчя дітей, що зібралися навкруг батьків, щоб слухати, що вони говорять, хоч діти нічого й не зрозуміли, стали веселіші; взагалі смерть того чоловіка внесла спокій і втіху в цілу господу.

Отже, єдине зрушення од смерті того чоловіка, що міг показати Скруджеві Дух, була втіха…

– Духу, – сказав Скрудж, – щось мені підказує, що ми скоро розлучимося; я це відчуваю. Скажи мені, хто той мертвий, що лежав на голому ліжку?

Дух Прийдешнього Різдва не відповідав і переніс його туди, де збиралися ділові люди. Здавалося, що це вже зовсім інший час, ніж було в перший раз. (Взагалі не було ніякого порядку в часі у тих останніх подіях, тільки й того, що все те ще мало бути.) Але Скрудж знов не побачив себе там. Дух, не спиняючися, йшов вперед, немов до зарані відомої йому мети, поки Скрудж не попросив його стати.

– Цей двір, – сказав Скрудж, – що ми так швидко летимо через нього, той самий, де була моя контора багато літ. Я бачу й дім. Дозволь мені глянути, чим я буду в майбутньому.

Дух затримався, але показував рукою в другий бік.

– Ось дім! – скрикнув Скрудж. – Нащо ж ти показуєш у другу сторону?

Невблаганний палець не ворухнувся.

Скрудж підбіг до вікна в конторі й заглянув усередину. І тепер то була контора, але не його. Все було інше, і той чоловік, що сидів там, був не він.

Дух все показував рукою в тім самім напрямку.

Скрудж повернувся до Духа і, дивуючись з того, куди вони йдуть, ішов за ним до залізних воріт. Тут вони затрималися, щоб роздивитися, перш ніж увійти, і побачили кладовище. Отож тут спочиває під землею той нещасливий, що його ймення Скрудж зараз довідається. Це було місце гідне його: оббудоване навкруги високими будинками, заросле бур’яном, щільно заповнене могилами… Так, гідне місце!

Дух стояв межи могилами й показував на одну з них. Скрудж, тремтячи усім тілом, підійшов до неї. Дух зовсім не змінився, але Скруджеві здавалося, що він чи гає в його поважній постаті якесь інше, страшне значення.

– Перш ніж я наближуся до того каменя, – сказав Скрудж, – дай мені відповідь на одне запитання: чи це тіні того, що буде, чи того, що тільки могло б бути?

Дух не відповідав і все показував на ту саму могилу.

– Як люди живуть, такий їм має бути іі кінець, коли вони не змінять свого життя, – сказав Скрудж, – коли ж вони його змінять, то й кінець зміниться. Скажи мені, що гак буде й з тим, що ти мені показуєш.

Дух не ворухнувся.

Скрудж наблизився до Духа, увесь тремтячи, і, дивлячися в напрямку його пальця, прочитав на всіма покинутій могилі своє власне ймення: “Ебенезер Скрудж”.

– Невже?! – скрикнув Скрудж, упавши на коліна. – Невже той чоловік, що лежав на ліжку, – це я?.. Дух показав пальцем на нього, а тоді знов на могилу.

– Ні, Духу! О ні, ні!

Але палець не ворушився.

– Духу! – скрикнув Скрудж, міцно тримаючися за Духів одяг. – Слухай, що я казатиму! Я вже не той чоловік, що був раніше. Після твоєї науки я вже не хочу бути тим, чим я був. Нащо ж би мені показувати все це, коли нема надії, що я виправлюся?

Уперше Духова рука немов затремтіла.

– Добрий Духу, – казав Скрудж, все стоячи на колінах, – ти жалієш мене; запевни мене, що я можу змінити ті тіні, що ти мені показував, коли зміню своє життя.

Добра рука затремтіла.

Я шануватиму в своєму серці Різдво і думатиму про нього цілий рік! Я спокутую минуле теперішнім і майбутнім. Усі три Духи будуть завжди зі мною. Я не забуду їхньої науки.

О, скажи мені, що я можу стерти напис з цього могильного каменю.

І з палким благанням він ухопив Духову руку; Дух старався звільнити її, але обійми Скруджеві були дужі й втримали руку. Однак Дух наостанку таки відштовхнув Скруджа.

Піднісши руки в останнім благанні, Скрудж зненацька зауважив, що шата Духова змінилася. Вона осунулася, повужчала й зменшилася, стала така, як стовпчик від Скруджевого ліжка…

Прагнемо бути творчими читачами

1. Чим зовнішність останнього гостя відрізнялась від вигляду його попередників? Яка деталь підкреслює його похмурість?

2. Розкажіть, що Скрудж дізнався про своє майбутнє.

3. Виразно прочитайте уривок від слів: “Духу! – скрикнув Скрудж…” до кінця строфи. Який урок виніс старий з побаченого?

4. Чому Скрудж захотів змінитися? Що саме, на ваш погляд, йому потрібно змінити у власному житті?

Строфа V

Закінчення

Еге, така, як стовпчик біля власного Скруджевого ліжка.

Ліжко було Скруджеве, і кімната була його. Але що було найприємніше, то це те, що майбутнє належало йому й що можна було ще каятися.

– Я спокутую минуле теперішнім і майбутнім! – повторив Скрудж, схопившися з ліжка. – Усі три Духи будуть жити в мені. О, Якове Марлею! Нехай святиться Різдво! Я кажу це на колінах, так, старий Якове, на колінах!

Скрудж був такий зворушений, що голос його тремтів і не слухався його. Під час останньої боротьби із Духом він ридав, і все обличчя його було облите слізьми.

– Її не зірвали! – скрикнув Скрудж, схопившися за завісу коло ліжка. – Її не зірвали разом із кільцями! Вона тут, я тут, тінь того, що мало статися, можна розсіяти й знищити! Я знаю, що я її знищу!

Він хотів одягтися, але руки не слухалися його, крутили одяг, вивертали його, надівали не тим боком, рвали, м’яли його.

– Я знаю, що робити! – скрикнув Скрудж, сміючися й плачучи водночас. – Я почуваю себе легким, як нушинка, щасливим, як ангел; веселим, як школяр; у мене голова крутиться, як у п’яного! Дай, Боже, кожному веселого Різдва! Дай, Боже, щасливого Нового року всьому світу! О, який же я щасливий! Гоп-ля-ля! Гоп-ля-ля! Ура-а-а!

Він побіг, підстрибуючи, до їдальні і, зовсім засапавшись, став посеред кімнати.

– Ось і той кухлик, що був з теплим питвом! – скрикнув Скрудж і почав ходити по хаті. – Ось і ті двері, що ними увійшла Марлеєва тінь. Ось той куток, де сидів Дух Теперішнього Різдва. Ось те вікно, що я дивився на блукаючих Духів. Це все зовсім правда! Все це сталося. Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Цей сміх був хороший, добрий сміх, особливо для того чоловіка, що вже багато років як одвик сміятися. Той сміх віщував, що Скрудж буде тепер часто весело сміятися.

– Я не знаю, який день сьогодні, – сказав сам собі Скрудж. – Я не знаю, чи довго я був з Духами… Я нічого не знаю! Я зовсім як дитина! Та це не біда! Я з охотою згоджуюся бути дитиною. Ой, який же я щасливий, який я щасливий! Гоп-ля-ля! Гоп-ля-ля! Ура-а-а!

Веселий та голосний дзвін спинив його втіху. “Дзень, дзень, бом, бом! Бом, дзень, дзень, бом! Бом, бом! Дзень, дзень, дзень!” Як хороше, як гарно!

Скрудж побіг до вікна, відчинив його і став дивитися на вулицю. Ні туману, ні диму: ясний, сонячний, веселий зимовий день; мороз рипить, здається, для того, щоб кров скакала й вигравала. Сонце обливало все промінням, немов золотом; небо сяяло, повітря було надзвичайно свіже й приємне, а дзвони так весело дзвонили. Чудово! Чудово!

– Який сьогодні день? – гукнув Скрудж хлопчикові у святочній одежі, що блукав поблизу, може, для того, щоб подивитися на Скруджа.

– Га? – спитав хлопчик, страшенно здивований.

– Який сьогодні день, голубе мій? – перепитав Скрудж.

– Сьогодні?! – знову здивувався хлопчик. – Та РІЗДВО ж!

– Сьогодні Різдво! – мовив сам собі Скрудж. – Так я не пропустив його! Духи зробили все в одну ніч!.. Вони можуть зробити все, що захочуть. Звичайно, звичайно!.. Гей, слухай, хлопче-молодче!

– Що? – озвався хлопчик.

– Знаєш ти крамницю отам, через вулицю, на розі? – спитав Скрудж.

– Як не знати! – одказав хлопчик.

– Ой, який же ти розумний! – мовив Скрудж. – Оце так хлопчик! А не знаєш ти часом, чи продали того індика, що за нього дано нагороду на виставці та що висів у тій крамниці? Не маленький індик, а великий?

– Отой індик, що такий завбільшки, як я? – спитав хлопець.

– Що за мила дитина! – скрикнув Скрудж. – Чиста втіха з ним розмовляти! Еге ж, голубчику мій, отой самий найбільший індик.

– Він ще й досі там висить, – одповів хлопець.

– Справді? – промовив Скрудж. – То піди й купи його.

– Ну, що це ви, пане? Ви жартуєте?..

– Ні, ні, – мовив Скрудж, – я серйозно; йди, купи його й скажи, щоб вони принесли сюди. Я скажу тоді, куди його однести. А сам вернися разом з крамарем, я дам тобі шилінг; якщо ж ти вернешся швидше, ніж за п’ять хвилин, то я дам тобі півкрони1.

Хлопчик полетів, як стріла з лука.

– Я пошлю індика своєму писареві Бобові Кретчиту, – шепотів сам собі Скрудж, потираючи руки й сміючися. – Він нізащо не вгадає, хто прислав!.. Індик удвоє більший від його Тайні Тіма! От буде славна штука!

Нарешті Скрудж убрався у свій найкращий одяг і вийшов на вулицю. Якраз тоді люди виходили гуртами з дому зовсім так, як показував йому Дух Теперішнього Різдва. Заклавши руки за спину, Скрудж ішов, поглядаючи на всіх із усмішкою. Він мав такий веселий і ласкавий вигляд, що троє

1Крона – колишня англійська срібна монета.

Чи четверо якихось добрих людей сказали йому: “Добридень, пане! З Різдвом будьте здорові!” І Скрудж потім часто казав, що ці слова були найрадісніші, наймиліші з усіх, які він коли-небудь чув.

Незабаром зустрів він якраз того поважного пана, що приходив учора до нього в контору й питав: “Чи це контора Скруджа й Марлея”? Серце у Скруджа затремтіло, коли він подумав, як то гляне на нього цей пан; але він знав тепер свою нову дорогу

І пішов нею.

– Доброго дня, пане, – промовив Скрудж, прискоривши крок і взявши пана за обидві руки. – Сподіваюся, що ви вчора вирішили ваші проблеми? Ви взялися за добру справу. Дай вам, Боже, веселого Різдва!

– Пане Скрудж?

– Так, це моє ім’я, але я боюся, що воно для вас не дуже приємне. Вибачте мені, будьте ласкаві! Та чи не будете ви такі добрі, що… – Тут Скрудж шепнув йому щось на вухо.

– Господи! – вражено скрикнув пан. – Шановний пане Скрудже, ви жартуєте?

– Жодних жартів! І прошу вас, ні на шилінг менше. У цьому дарунку буде лише частина того, що мав би давати раніше. Зробіть мені цю ласку.

– Шановний пане Скрудж, – сказав пан, стискаючи йому руку, – я не знаю, як і дякувати вам за таку щед…

– Благаю: ні слова більше не кажіть мені, – одказав Скрудж. – Заходьте до мене, будьте ласкаві. Прийдете? Дуже вас прошу.

– Прийду! – скрикнув пан.

З його голосу було чути, що він виконає свою обіцянку.

– Дякую вам, – сказав Скрудж. – Я ваш боржник. Дякую тисячу разів. Нехай вам Господь помагає!

Далі Скрудж пішов до церкви, потім прохожувався, дивився на людей, що поспішали кудись; привітно озивався до дітей, до старців, дивився униз у кухні, угору на вікна і відчував, що це все сповнює його серце радістю. Ніколи ще ніяка прогулянка та й будь-що інше не робило його таким щасливим.

Після полудня він пішов до свого племінника. Разів з десять пройшов він повз двері, поки зважився постукати. Далі таки постукав.

– Чи вдома ваш господар, голубонько?- спитав він служницю. – Славна дівчина! Дуже мила!

– Дома, пане.

– Де ж він, моя люба?

– Він, пане, в їдальні разом з панею. Я проведу вас туди, коли бажаєте.

– Дякую вам; він знає мене, – промовив Скрудж,- я вже сам собі піду.

Він тихенько одхилив двері і заглянув у їдальню. Стіл був накритий серед хати дуже святково, а молоді господарі вкотре оглядали, чи все було до ладу.

– Фреде! – промовив Скрудж.

– Господи Боже мій! – скрикнув Фред. – Хто це?..

– Це я, твій дядько Скрудж. Я прийшов на обід. Можна увійти?

Чи можна йому увійти! Скрудж повинен був дякувати Богові, що племінник не поодривав йому рук, стискаючи їх. Щирішої зустрічі не могло й бути. Племінниця привітала його теж так само щиро, і Топнер теж, як прийшов, і кругленька сестра, і всі гості, як поприходили. Що за чудовий був то вечір! Які хороші забави! Яка згода! Яке щастя!

А на другий день Скрудж прийшов рано у свою контору. Страх як рано! Він тільки й думав про те, щоб прийти раніш від свого писаря Боба Кретчита і зловити його на запізненні.

Так і сталося. Годинник вибив дев’ять – Боба нема; чверть на десяту – Боба нема. Він спізнився якраз на вісімнадцять з половиною хвилин. Скрудж сидів перед широко одчиненими дверима, щоб побачити, як Боб увійде у свій закамарок.

Боб ще за дверима зняв шапку й шарфик і одним скоком сів на стілець; потім почав рипіти пером так швидко, немов хотів догнати дев’яту годину.

– Слухайте! – гукнув Скрудж своїм (як тільки він міг удати) звичайним голосом. – Що це ви приходите в таку пізню пору?

– Вибачте мені, добродію, – промовив Боб, – я справді спізнився…

– Спізнився! – переказав Скрудж. – Ще б пак – ні! А йдіть лишень сюди, добродію!

– Це ж тільки один раз на рік, – благав Боб, виходячи зі свого закутка. – Цього вже ніколи не буде більше, пане! Я вчора трохи побавився ради свята…

– Ну, то я вам от що скажу, – мовив Скрудж. – Я не хочу більше терпіти такого, як було, і через те, – говорив він далі, вставши зі стільця й штовхнувши Боба так у бік, що той поточився назад у свій закамарок, – через те я зважив платити вам більше.

Боб затремтів з переляку й потягнувся за лінійкою. В нього майнула думка оглушити лінійкою Скруджа, зв’язати його, покликати на поміч з вулиці людей і одвезти його в дім для божевільних.

– З Різдвом Христовим, Бобе! – сказав Скрудж зовсім поважно, тріпаючи його по плечах. – Дай вам, Боже, кращого Різдва, мій любий друже, ніж ті святки, що я багато років робив вам. Я збільшу вам плату й буду старатися, щоб помогти вашій бідній родині. Ми поговоримо про це сьогодні увечері за склянкою гарячого пуншу. Та запаліть перше всього більший вогонь у себе в каміні!..

Скрудж зробив усе, що казав, навіть далеко більше; що ж до Тайні Тіма, що видужав, то Скрудж став йому другим батьком.

Скрудж став таким добрим другом, добрим господарем і доброю людиною, що навряд чи й був другий такий у доброму старому Лондоні або у якому іншому доброму старому місті в доброму старому світі. Дехто насміхався з тої зміни, але Скрудж не зважав на те. Він знав, що завжди знайдуться люди, охочі сміятися з усякого добра, з усього хорошого та величного. Знаючи, що вони сліпці, Скрудж хотів, щоб вони мружили очі від сміху, ніж від справжньої сліпоти, бо сміх далеко приємніший за сліпоту. Він і сам сміявся і був щасливий.

Після тієї пригоди Скрудж не бачився більше з Духами: але все життя він поводився, як наказує любов до людей, відривав від себе й допомагав іншим, і про нього казали, що вже хто-хто, а Скрудж уміє шанувати Різдво.

Дай, Боже, щоб те саме можна було сказати про нас усіх!

Отже, прокажімо за маленьким Тайні Тімом: “Нехай буде над кожним з нас благословення Бога, його любов і ласка!”

1 Переклад здійснено у 1918 р. Друкується згідно з сучасним українським правописом.

Прагнемо бути творчими читачами

1. Дайте поради щодо виразного читання V строфи. Обгрунтуйте їх текстом.

2. Пригадайте слова, пропущені в наведеній цитаті: “Я почуваю себе легким, як щасливим, як веселим, як Який художній засіб і з якою метою використовує автор?

3. Розкажіть від імені Скруджа про зроблені ним добрі справи.

4. Пригадайте ваші враження від першої зустрічі зі Скруджем. Чи змінилось ваше ставлення до нього? Обгрунтуйте свою відповідь.

Світова література очима українських письменників

Творами Діккенса цікавились Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка.

Одним із шанувальників таланту славетного англійця був і Пантелеймон Куліш, який назвав Діккенса “…найвеличнішим маляром побуту, звичаїв і пристрастей людських”.

Підсумовуємо вивчене

1. Уявіть фантастичну ситуацію: ви зустрілись зі Скруджем. Про що б ви з ним поговорили?

2. Поясніть зміст назви твору. Чим “Різдвяна пісня у прозі” відрізняється від традиційних різдвяних пісень?

3. Як у повісті відображено тогочасне реальне життя англійців?

4. Чи можна стверджувати, що у творі присутні фантастичні елементи? Обгрунтуйте думку.

5. Прочитайте вислів Пантелеймона Куліша про Чарлза Діккенса (рубрика “Світова література очима українських письменників”). Яким чином ці слова стосуються “Різдвяної пісні в прозі”?

6. Уявіть себе кінорежисером. Які епізоди твору ви обов’язково включили б до художнього фільму? Чому?

7. Напишіть твір на тему “Що в житті людини найцінніше?”

Літературними куточками планети

Подорожуючи Лондоном, можна побачити багато місць, пов’язаних з іменем Діккенса. Насамперед музей письменника, розташований у будинку на Даут-стріт, де він поселився вже будучи відомим автором. Тут усе нагадує про колишнього господаря: камін, біля якого він грівся, письмовий стіл, за яким працював п’ятнадцять років. Але найцікавішим експонатом багато кому видається груба рама з малесеньким каламутним віконцем. Саме крізь нього Чарлз дивився на вулицю, коли сім’я Діккенсів, переживаючи лихі часи, мешкала в напівпідвальному приміщенні.

Пам’ять про Діккенса зберігають і в читальному залі всесвітньо відомого Британського музею. Тут юнак, який через життєві негаразди не мав можливості відвідувати навчальні заклади, самотужки здобував освіту.

Підсумовуємо вивчене під час мандрівки “До скарбниці одвічних чеснот”

1. Підготуйтесь до рольової гри “Інтерв’ю з письменником”. Поміркуйте, які запитання ви задали б Чехову або Діккенсу.

2. Чим оповідання відрізняється від повісті?

3. Пригадайте різдвяні твори, які ви читали. Чи перегукуються вони з повістю Діккенса?

4. Яке слово “сховалось” у різдвяному віночку? Як би ви пояснили його значення?

5. Зверніть увагу ще раз на епіграф до розділу. Яким чином слова Чехова стосуються прочитаних творів?

6. Поміркуйте, чому до скарбниці людських чеснот вас вів саме Дух Теперішнього Різдва.

7. Що цікавого ви дізналися з рубрики “Літературними куточками планети”?