Реальність петербурзького побуту у повісті М. Гоголя “Шинель”
Повість М. Гоголя “Шинель” входить до циклу повістей, що дістали назву “Петербурзьких”. Усі їх об’єднує насамперед образ міста – одного з найпрекрасніших, найвишуканіших і майже неймовірних. Воно, абсолютно реальне, конкретне, відчутне, раптом перетворюється на міраж, на місто-примару. Я відчула це білою червневою ніччю, коли вперше відвідала це місто. Здійнялися мости над Невою: ліворуч Миколаївський, праворуч – Палацовий, а між ними, обличчям до ріки і спиною до міста – “кумир на бронзовому коні” – Петро І. Тут
Місто-монстр убиває особистість, йому байдуже до якогось чиновника-службовця в якомусь департаменті. Акакій Акакійович – піщинка в цьому величезному місті, його завдання – втриматися на цьому світі, вижити в нерівній боротьбі за існування.
От чому Гоголь, підходячи до головної теми повісті, вживає слово “ворог”, хоча ніяких батальних сцен тут не буде: “…є в Петербурзі сильний ворог усіх, хто одержує чотириста карбованців
З мрією про можливу реставрацію шинелі, що відбула вік, піднімається Башмачкін на четвертий поверх сходами, “які всі облиті водою, помиями і пройняті наскрізь тим спиртуозним запахом, що їсть очі і, як відомо, обов’язково є на; всіх чорних сходах петербурзьких будинків”. Типові контрасти мегаполіса: парадні під’їзди і потаємні сходи, ошатні фасади і колодязі дворів, блискучий одяг, і шинелі простих трудівників, що вже не підлягають ремонту.
Але ось мрія всього життя Башмачкіна збулася – нова шинель. І тут Акакій Акакійович, що загубився в багатолюдному Петербурзі, раптом ніби знайшовся в ньому. Його не просто помітили, а навіть відзначили запрошенням до помічник столоначальника – яка честь! І гордий собою Башмачкін іде в гості до високого чиновника. Він іде пустельними вулицями з поганим освітленням, бідними будинками. Але от усе частіше починають з’являтися красиво одягнені дами, чоловіки в шубах з бобровими комірами.
Переходячи від фізичного і духовного мороку до світла, Акакій Акакійович ніби робить стрибок зі свого світу в чужий: темпер у нього є на це право. Але на нього чекає дорога додому. Вона стане дорогою повернення до минулого, і Петербург знову все й усіх розставить по своїх місцях. Він “відчував, як зняли з нього шинель”. Ще б пак! Адже це знімали шкіру.
Тепер Башмачкін знову незначна піщинка цього міста. Він намагається шукати справедливість спочатку в будочника, потім у пристава, у “значної особи”. У руках цієї “значної особи” влада, і йому дано право говорити з усіма уривчастим і твердим голосом, “якого заздалегідь навмисно вчився в себе в кімнаті, на самоті і перед дзеркалом ще за тиждень до одержання нинішнього свого місця і генеральського чину”. Так, таке буває тільки в столицях! І знову спускається Башмачкін сходами, цього разу вони ведуть у нікуди. Зникла і сховалася істота, ніким не захищена, нікому не дорога, ні для кого не цікава”. У тому і жах самотності у великому місті, холодно-байдужому до людей, це “кожен умирає поодинці”.
Після смерті Башмачкіна в місті з’являється фантом, що зриває шинелі “з усіх пліч, не розбираючи чину і звання”. Така фантасмагорія могла відбутися тільки під пером Гоголя і тільки в Петербурзі, що став не лише тлом, а й мало не головною діючою особою однієї з найнещадніших і найщемливіших “Петербурзьких повістей”.
Я б поставила в нинішньому Санкт-Петербурзі біля Калинкіного моста пам’ятник Башмачкіну. І бачу я цей пам’ятник таким: на постаменті фігура в шинелі. Але без обличчя. Від коміра – замість голови гусяче перо. Без голови і без обличчя – адже власного обличчя в Акакія Акакійовича не було, а якби й було, навряд чи помітив би його “Петербург невгамовний”…
(2 votes, average: 4.50 out of 5)