Раскольников та його “двійники’ у романі Ф. Достоєвського “Злочин і кара”
На сторінках роману Ф. М. Достоєвського “Злочин і кара” перед нами розкривається широка панорама Петербурга середини XІX ст. Серед персонажів великої книги багато осіб, які лише кілька хвилин привертають нашу увагу, а є люди з різко окресленими характерами, з власними поглядами та переконаннями, які по-різному впливають на головного героя та без яких роман просто не склався б. Це родина Мармеладових, Дуня, Порфирій Петрович, Лебезятников і деякі інші.
Особливе місце у романі належить “сильним світу сього” – Лужину і Свидригайлову,
Картини соціального зла, геніально намальовані Достоєвським, переконливо доводять, що “основна таємниця роману полягає не в злочині, а в мотивах злочину” (В. Литовський). Усе навколишнє життя зміцнює переконання Раскольникова в тому, що замислене ним убивство не суперечить людським законам. Він змінюється у своєму намірі не як злочинець, а як прихильник моральної розпусти, індивідуалістичного
У ці страшні для Раскольникова дні він зустрічається з Лужиним та Свидригайловим – людьми, які, не відчуваючи мук сумління, постійно порушують закони моралі у своєму повсякденному житті та вважають, що мають право розпоряджатися чужими долями.
Петро Петрович Л ужин живе за принципом “полюби перш за все самого себе”. Цей принцип дозволяє йому, не замислюючись, принизити, загубити людину, розтоптати чуже життя. Здобуваючи владу над Дунею (він називає це коханням), Лужин хоче зганьбити її брата, переконавши всіх, що Соня Мармеладова, якій допомагає Родіон, не тільки повія, але й злодійка. Важко забути жахливу сцену під час поминання у Мармеладових, коли лише випадковість врятовує Соню. У Лужина повністю відсутнє почуття моралі, він не знає, що таке совість, порядність. Його буздумність призводить до неприхованої підлоти.
Свидригайлов – натура набагато складніша. Це не повний егоїст, як Лужин, не просто лиходій чи злочинець. Потенційно він людина великої совісті та великої сили. Але його поведінка непередбачувана, у нього часто виявляються звірячі інстинкти.
Достоєвський показує, що причина моральної, а потім і фізичної загибелі цієї людини соціальна. Він доходить висновку, що справедливість у цьому світі неможлива. Звідси його відчаї, презирство та недовіра до людей. У ньому гинуть добрі задатки, він робить добро і заподіює зло (згадаймо його роль у долі Дуні) з однаковою байдужістю – “від нудьги”. Але жити без віри в істину та добро неможливо – і він гине, карає сам себе.
Зіштовхуючись із цими людьми, Раскольников не може погодитись з їхньою “мораллю” і в той самий час не може не визнати, що вони живуть за його “теорією”, виправдовуючи нею своє презирство до “юрби”, до тих, хто “нижчий”. Йому нічим заперечити твердження Свидригайлова, що вони (він і Раскольников) “одного поля ягоди” і що між ними “є точка спільна”. Більш того, Раскольников сам каже Лужину: “А призведіть до наслідків те, що ви недавно проповідували, так і вийде, що людей можна різати”, – тим самим викриваючи теорію, за якою хотів, але не зміг (“натура” перемогла!) жити.
Ставлення героя до “сильних світу цього” показує, що він, вбачаючи в них своїх “двійників”, відчуває до них дуже глибоку огиду і приєднатися до них не хоче, не може прийняти світ людей, які живуть за його “теорією”. У цьому сила “натури” Раскольникова, його перевага над “сильними світу сього”, над усіма лужиними та свидригайловими. У цьому – надія на його моральне відродження та повернення до людей.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)