Провіщі слова

Критики й літературознавці у своїх статтях, нарисах та розвідках, присвячених, Яновському,- певна річ, тепер,’коли злигодні закінчились та й сам Юрій Іванович помер,- полюбляють цитувати у своїх опусах одне побіжне висловлення Яновського чвертьстолітньої давності. Цією цитатою починається навіть розділ про Яновського в “Історії української радянської літератури”. Наведу його й я: “Коли я читаю книжку і хочу її оцінити, я питаю себе: “Чи взяв би ти її в далеку путь, по розмитій дорозі босоніж ступаючи, в далеку таємну путь? Чи поклав

би ти її в торбу поруч із хліба окрайцем, пучкою солі й цибулиною? Чи достойна вона там, у торбі на плечах, лежати всю путь, до хліба торкаючись? На перепочинку, коли розв’яжеш торбу і з’їси хліба з цибулею, чи дасть вона тобі мужність і радість, щирий захват і приємний біль мудрості?” Ця цитата – з висловлювання Яновського, друкованого в тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятому році в “Універсальному журналі”.

Після цього абзаца, який так полюбляють наводити тепер критики й літературознавці, був ще один вельми важливий абзац. На жаль, я не маю напохваті того номера “УЖа”, з пам’яті цитувати

не берусь, тому беру його в перекладі з російського видання: “Я сам хочу написать для кого-нибудь такую книжку, но знаю, что то время еще где-то далеко раскачивает свой медньїй маятник, а жизнь подстерегает, чтобьі смять мои розо-вьіе крьілья и напечь из горькой польши хлеба. Только тогда почувствую я в себе пустоту и, опустошенньїй, буду брать гольїми руками боль и радость, мужество и упорство”. Це були провіщі слова про все дальше життя, і творче, і громадянське. життя Юрія Івановича. Він наче побачив їх тоді й заприсягся своєю мужністю і впертістю.

А щодо книги, то він написав таку, і не одну. Але одна була йому особливо дорога – “Вершники”. І надто дорогою стала геть пізніше, за кілька – років потому, в роки війни, коли він мав нагоду пересвідчитись, що вона теж воює на фронті і не тільки писана кров’ю його серця, але полита кров’ю бійців. У роки війни Іванович одержав із фронту примірник “Вершників”, знайдений у кишені забитого бійця. Книжку пробило три кулі, які й укоротили віку солдатові.

Не знаю, чи так у всіх, а для мене людина раз у раз починається саме з його власної бібліотеки. Хіба не відчутно відразу: оці книжки – випадкові, стали на полиці, так би мовити, “проїздом”; оці – накинуті дарунком не з волі власника бібліотеки, а стараннями друзів, прихильників чи підлабузників; а от ці – справжні тубільці, аборигени: читайте їх – ви пізнаєте їх зміст, але заглянете і у світ власника цих книжок.

Я повертався додому, власне, до дому Паустовського, пізно вночі, мавши відповідну перепустку без обмежень, крокував пустельними вулицями із Тверського бульвару на Замоскворіччя з єдиним бажанням – швидше до книг Костянтина Георгійовича! Книжки – то була вітчизна Паустовського. Добір улюбленої белетристики – прози і поезії, мемуари і краєзнавство, історія суспільної думки і історія мистецтва, економіка і природа рідного краю – тдори, які всебічно розкривали перед тобою батьківщину власника цих книжок. То була бібліотека людини, без-межно закоханої в рідну країну, людини, що прагне знати свій край якнайкраще, якнайповніше, в усіх його проявах і з усіх його сторін, у минулому, сучасному і в перспективі в майбутнє. Можливо, за все моє попереднє Життя я не пізнав так широко і всебічно Росії в її минулому і сучасному, як із бібліотеки Паустовського в ті московські воєнні ночі. Але, перечитуючи ті книжки, я так само пізнавав і самого Паустовського, можливо, ще краще, як до того з довголітнього особистого знайомства і дружби. Бібліотека письменника – це наче продовження його власної творчості і коментар до неї. Коли читаєш книгу, не можеш не відчувати за долями героїв твору, за плином відтворюваних суспільних подій, за описами природи і розкриттям людських характерів душі і серця автора книги. Бібліотека письменника – це також частка його серця і душі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Провіщі слова

Categories: Шкільні твори

Links