Бодлер збирає пізні квіти романтизму… Бунтівничий дух властивий не тільки його поезії, Бодлера можна вважати романтиком життя. Тогочасна Франція здавалася йому нудним порожнім царством буржуа. Це поняття означало для поета не класову, а духовну категорію. Поет не приймає такий світ, він прагне оновити його. Саме це зумовило його активну участь у революції 1848 р. Збірка його поезії “Квіти зла” – це духовні пошуки сучасної людини. Світ постає в образі моря, з яким ми зустрічалися в романтичній поезії Байрона, Пушкіна. Зображуючи сучасну
йому дійсність, як “море засмічених улиць міських”, поет серцем лине до іншого моря, “моря, де сяйва багато”. Не приймаючи прозаїчності буденного життя, він прагне повернути той загублений рай (ідеальний світ), в якому творець жив у дитинстві: Мій раю зелений, кохання дитяче, Квітки й поцілунки, забави й пісні, І скрипка, що в сутінні тужить і плаче… А може рай-ідеал – у далеких екзотичних країнах (“Moesta et errabunda”). У поезії “Подорож” дійсність постає На сходинах життя, на всіх шаблях фатальних – Одвічного гріха видовище нудне… Це і тиран, і народ, “закоханий у панівний батіг”,
декілька релігій, “що пнуться до небес і всі простерті ниць”, “усе наркозне зілля, “що світу нашого докладний інвентар”. І поет робить висновок: Цей світ, затиснутий у тоскні береги, Являє образ наш – сьогодні, завтра, завше. Оазиси жахів серед пустель нудьги. Поезія “Подорож” – це своєрідна духовна подорож людства до безодні, від якої не може врятувати “жменька мудреців”, що “одбігли Долею гуртованих отар”. Але, “блукаючи духом по місцині суворій”, поет зустрічає лебедя (“Лебідь”), “що утік із клітки”. Він зранений, це величний “вигнанець-страдник”, який мріє “про чисту гладь ставів”. Це сам поет, що прагне ідеалу. У поезії “Альбатрос” він постає в образі повітряного мандрівника-альбатроса: Поет подібний теж до владаря блакиті, Що серед хмар летить мов блискавка в імлі. Але, мов у тюрмі, в юрбі несамовитій Він крила велетня волочить по землі. “Юрба несамовита” – це дійсність, і велетенський птах-поет може жити тільки “серед хмар”. Отже, Бодлер збирає пізні квіти романтизму, протиставляючи дійсність ідеалу, визнаючи велику місію поета – врятувати світ своїм стражданням і величчю душі. Але неможливість досягти ідеалу на землі викликає у Бодлера гостре розчарування, і він впадає у відчай. Звідси також розуміння призначення поезії як засобу вирощування квітів (тобто Прекрасного) зі зла, а також його чорна меланхолія і тотальний нігілізм. Поет не тільки не звертається до Бога за допомогою – він демонстративно нехтує ним і обожнює Сатану. Водночас деякі риси стилю Бодлера суперечать романтизмові: ретельно виважена композиція і бездоганна форма поезії. Не сприймає поет і романтичного розуміння природи як джерела оновлення почуттів або засобу захисту від цивілізації. Природа постає у Бодлера ворогом людини. Він шукає натхнення в “іншій природі” – штучній: у витворах мистецтва і людської праці.
