Процес вивільнення людської свідомості з-під влади церковно-аскетичних догм, пробудження третього стану у романі В. Гюго “Собор Паризької Богоматері”
ЗАНЯТТЯ З
Тема:
Процес вивільнення людської свідомості з-під влади церковно-аскетичних догм, пробудження третього стану у романі В. Гюго “Собор Паризької Богоматері”
ПЛАН
1. Історія написання і проблематика роману.
2. Композиційна роль образу Собору Паризької Богоматері.
3. Особливості змалювання боротьби добра і зла, гуманістичний пафос співчуття жертвам людської та соціальної несправедливості у творі.
4. Образ Квазімодо. Історія його взаємин з Есмеральдою.
5. Багатогранність теми кохання.
6. Антиклерикальна
7. Антитеза як основний прийом побудови твору.
8. Тема народу в романі.
Завдання для підготовчого періоду
I Поясніть, чому автор сконцентрував всі дії і всіх персонажів навколо Собору Паризької Богоматері.
II Повторіть літературознавчі поняття: гротеск, контраст, гіпербола, історичний роман.
III Складіть ЛС, ребуси, кросворди, вірші, тести, чайнворди.
Література
III Бенина Е. М. Виктор Гюго. – М., 1976.
III Трескунов М. С. Виктор Гюго. – Л., 1965.
III Жук Є. Л. Залучати набуті раніше знання. Традиції історичного роману В. Скотта у творчості В. Гюго // Всесвітня
III Ковальчук Р. Ф. В. Гюго “Собор Паризької Богоматері”: матеріали до варіативного вивчення // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2006. – № 3. – С. 28-35.
III Ковальчук Р. Ф. Мозаїка завдань за романом В. Гюго “Собор Паризької Богоматері”. // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2006. – № 3. – С. 37
III Рогозинський В. В. Гюго і його “кам’яна симфонія”. Система уроків з вивчення роману “Собор Паризької Богоматері” // Всесвітня література та культура в середніх навчальних закладах України. – 2001. – № 5. – С. 33 – 41.
III Саржевський С. В. Собор… без Бога (Що засвідчує компаративний аналіз творів В. Гюго, О. Гончара, І. Багряного) // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 1999. – № 12. – С. 25 – 27.
III Паламарчук Я. Образ Собору // Зарубіжна література. – 2004. – № 47. – С. 4.
III Гопало Л. “Собор Паризької Богоматері” – романтична палітра людських почуттів // Зарубіжна література. – 2004. – № 47. – С. 5-7.
10. Достоєвський Ф. З передмови до публікації перекладу роману В. Гюго “Собор Паризької Богоматері”. // Зарубіжна література. – 2004. – № 47. – С. 1.
Інструктивно-методичні матеріали
“Собор Паризької Богоматері” – один із кращих історичних романів XIX ст., написаний у романтичному стилі в 1830 р., а надрукований у 1831 р. Створення історико-романтичного роману збігалося з підготовкою революції 1830-го року, оскільки внутрішній зміст твору і своєрідний фон, на якому розгорнулася драма головних героїв, – це зростання невдоволення народу і його бунт.
У першій пол. XIX ст. у Франції розрослася ціла кампанія знищення архітектурних пам’яток, а тому письменник виступив твором на захист споруд епохи Середньовіччя. Поштовхом до написання твору стало слово ANARKH (“фатум”, “доля”), яке автор побачив одного разу на Соборі. Гюго шукав дещо вічне, у чому всі епохи об’єднані. Так, на перший план виступив образ Собору Паризької Богоматері, який створювався народом століттями.
Мета Гюго – передати дух історії, її атмосферу. Але ще важливіше для письменника – висвітлити вічну боротьбу добра і зла, що йому вдалося на розкритті кохання трьох молодих людей.
Письменник змалював картину життя Парижа XV ст. Гюго майстерно передав колорит епохи, але при цьому не відобразив конкретних історичних подій, а вміло відтворив повсякденність у романтичному руслі. Романіст від самого початку твору занурив читача в атмосферу яскравого середньовічного життя, де перед нами постали представники різноманітних верств суспільства: від злидарів з Двору Чудес до короля Людовіка XI.
Історичні персонажі, наприклад Людовік XI, витіснені на другий план вигаданими героями. Тобто письменник як романтик шукав в історичному минулому не реальних фактів і реальних людей, а незвичайних ситуації і романтичних характерів, які були наслідком творчої уяви і примхливої фантазії письменника. Імена всіх героїв не вигадані автором, а взяті зі старих джерел. Герої роману одночасно і живописно-конкретні і символічні. Письменник зіштовхнув позитивні і негативні характери, протиставивши їх одне одному і показавши разючу невідповідність зовнішньої оболонки та внутрішнього змісту людей: потворність Квазімодо парадоксально поєднана з його відданістю і добротою, красота Феба де Шатопера приховала його ницість и тупість. Найбільший конфлікт розгорнувся між Есмеральдою, втіленням зовнішньої краси і внутрішньої душевної глибини, і пристрасно закоханим у неї жорстоким і грубим фанатиком Клодом Фролло. Зовнішній конфлікт проявився перш за все у зіткненні епох: Середньовіччя і Відродження. Не виПадково одним із головних символів роману став Собор Паризької Богоматері – вічний історичний образ.
Собор – жива істота в романі, чи не один з найголовніших героїв людської трагедії, ціла епоха в історії Франції: його (100-метрову споруду) неодноразово намагалися знищити, але соборні мури витримали хвилі людської люті, за свій вік вони вдосталь побачили крові, страждань, людських сліз. Саме тому Гюго і обрав його не тільки місцем подій великого історичного роману, а й головним героєм. У центрі книги – Собор Паризької Богоматері – символ духовного життя французького народу, збудований руками сотень невідомих майстрів, вираз народної душі. У романі він не був осереддям релігійної віри, а став місцем життєвих пристрастей. Образ Собору – “величезна кам’яна симфонія”, “душа народу”, кам’яна книга його світобачення. Собор дав притулок народним героям, з ним тісно пов’язана їхня доля.
Без Собору неможливо уявити Квазімодо – “душу собору”, одну з його химер, яка ожила. Ця дивна істота, “людина – дзвін”, стала невід’ємною частиною цієї споруди. Він знайшов у соборі повноту сприйняття світу. Пов’язаний із собором і Клод Фролло. Він – тлумач таємничого фасаду, прихованого смислу легенди Собору. Для Клода Фролло – неминуча помста за жорстокість, за зло. Для Есмеральди і її матері собор “злий”, для Гренгуара, який двічі втік від смерті, – “щасливий”. Собор жив своїм таємничим життям, приваблює одних багатством, інших мудрістю, красою, беззахисних – останньою надією врятуватися.
Дія у творі розгорнулася протягом шести місяців із 6 січня до липня 1482 р. Складений роман з 11 книг, які мали певну кількість розділів.
ТЕМА | ІДЕЯ |
Життя Середньовічного Парижа, боротьба людини з фатумом | Засудження адміністративно-судової релігійної системи; возвеличення духовного переродження людини |
КОНТРАСТ
ПРОБЛЕМИ
Добра і зла
Краси і потворності
Любові і ненависті
Аскетизму і людських прагнень
Сюжетна основа роману. Вулична танцюристка Есмеральда, яку колись викрали цигани і виховали її, танцювали на вулицях Парижа, показуючи прості фокуси разом зі своєю біленькою кізочкою. Дівчина покохала вуличного гвардійського капітана Феба де Шатопера, елегантного красеня, який врятував Есмеральду, коли її намагався викрасти дзвонар Собору Квазімодо – горбун – потвора – за наказом архідиякона Клода Фролло, котрий колись підібрав і виховав дитину – потвору, зробивши хлопця своїм рабом.
Клод Фролло до безтями був закоханий в Есмеральду. З ревнощів він намагався вбити свого суперника під час його побачення з Есмеральдою. Архідиякон тяжко поранив юнака, підкинувши ножа дівчині. У цьому злочині звинуватили Есмеральду, її засудили до страти на шибениці. Від страти її намагається врятувати Квазімодо, якого під час катування за спробу викрасти Есмеральду пожаліла лише вона і подала води, і в якому красуня своїм вчинком пробудила людяність і доброту. Він ховає дівчину у своїй келії в Соборі Паризької Богоматері, захищав її від натовпу, що рвалася до Собору. Перебування Есмеральди в Соборі – це прекрасні ліричні сторінки роману (відданість Квазімодо, квіти).
Але, врешті-решт, її стратили через Клода Фролло, який штовхнув на смерть ні в чому не повинну дівчину. Дзвонар Квазімодо жорстоко помстився своєму вихователю, скинувши його із Собору.
Квазімодо знайшов тіло Есмеральди, щоб померти поруч із ним. (Було видно, як один скелет обіймав інший, коли їх хотіли розняти, вони розсипались).
Есмеральда – головна героїня роману, долю якої письменник – романтик зобразив піднесено і схвильовано. Тяжко жилося на світі Есмеральді, вона не мала щасливого дитинства. Ще маленькою її викрали цигани у матері, про яку вона нічого не знає. Але серце дівчини залишилося добрим і чуйним. Дівчина в романі стала символом краси, уособлювала в собі стихійну радість і красу життя, гармонію прекрасного тіла і душі. Це молода смуглява циганка, бідна на гроші, але багата на природну і душевну красу. Вона була справжнім дитям народу. Жорстоким злидарям Двору Чудес Есмеральда уявлялась сонячним промінням. Вони вбачали в ній джерело Добра і Світла, яких їм так не вистачало, вони піклувалися про неї, як про доньку, ставилися до неї з глибокою пошаною. Своїми танцями, зовнішнім виглядом вона приносила радість простим людям, недарма її обожнювали злидарі та обідранці з Двору Чудес. І коли Есмеральді загрожувала небезпека, вони повстали і пішли на штурм неприступного Собору, аби врятувати її.
Красуня Есмеральда втілила в собі все добре і талановите, природне і прекрасне, усе те, що несла в собі велика народна душа. Недарма вона така життєрадісна, музикальна, так любить пісні і танці. Вона безтурботна і дуже добра, навіть з Квазімодо, коли одна з усього натовпу насмілилась дати йому води під час катування.
Любов до красеня Феба не принесла їй щастя, а, навпаки, привела до шибениці, хоча Есмеральда довірлива, природна і прямодушна у своєму коханні, вірна і віддана. Але для Феба вона лише тимчасова розвага. Лише перед смертю судилося дівчині зустрітись із матір’ю. Мур і грати розділяли їх. Але мати, як справжня левиця, розірвала їх і нарешті змогла приголубити й обійняти своє дитя, а потім жорстоко відбивати його у сторожі. Есмеральді долею судилося вмерти.
Квазімодо – вигаданий романтичний герой з народу, потворна, жахлива зовні людина, горбань, дзвонар Собору. Скільки ж нещасть випало на долю однієї людини! Сирота від народження був кривим, горбатим і кульгавим. Підібрав і виховав його Клод Фролло, але не добро керувало ним, церковнику був потрібний слухняний прислужник, вірний, як пес, який міг би зробити для нього все, що завгодно.
Квазімодо, скалічений та спотворений долею, став дзвонарем Собору, його живою душею. Він жив самотньо під дахом споруди і нагадував мармурових химер, що прикрашали собор. Квазімодо краще за всіх розумів музику дзвонів. Потім він став глухим і майже німим. І душа його застигла. Така потворність відштовхнула його від людей, серед яких він відчував себе затаврованим.
Уперше почала танути багатостраждальна душа, коли Есмеральда подала йому напитись, вона відгукнулась на добро. Потвора Квазімодо покохав красуню за доброту і щирість. Звір зовні, Квазімодо – справжній ангел у душі. Внутрішня душевна краса героя виявилась у вірності, вдячності та відданості Есмеральді. Проста щира душа Квазімодо розквітла назустріч доброті і коханню. Але Квазімодо не зміг розібратися у тому, чому стихійний рух народу дійшов стін Собору, а тому бився на самоті, і, не бажаючи того, сприяв загибелі дівчини. Натовп хотів звільнити Есмеральду.
Вбив Квазімодо і свого господаря, адже зрозумів, що саме архідиякон винен у загибелі Есмеральди. Квазімодо зкинув його із собору.
Справжнім носієм зла та ненависті до людей у романі був Клод Фролло, людина трагічної і складної долі. Якщо Квазімодо лякав нас зовнішньою потворністю, то Клод Фролло викликав жах пристрастями своєї душі. Це справжній демон у сутані.
Батьки ще з дитинства визначили його долю: він повинен був стати священиком. Свої юнацькі роки провів у духовному коледжі, де наполегливо вчився, присвятивши себе церкві та науці. Під час епідемії чуми загинули його батьки, залишився його брат – немовля, якого Клод дуже любив, він єдиний ще пробуджував у душі юнака зв’язок із людським життям. Саме тому Клод Фролло і взяв собі на виховання Квазімодо, бо уявив, що на його місці міг би бути Жан. Ще жили у його душі якісь людяні почуття.
Але під впливом фанатичної релігійної віри, схоластичної науки, розчарування в браті, який зв’язався зі злочинцями з Двору Чудес, архідиякон став жорстоким, суворим, самотнім. Проте в його хворобливій душі спалахнула хвороблива пристрасть до красуні Есмеральди, демонічна пристрасть, яка згубила не тільки ні в чому не повинну дівчину, а й повну мороку душу священика. Охоплений хворобливою пристрастю, він дійшов до заперечення Бога. Він вважає, що кохання, яке породило в нормальної людини лише добро, – “щось жахливе”.
Клод Фролло – один із найжорстокіших і найтрагічніших характерів роману, а тому автор невипадково змусив його прийняти смерть у жахливих муках: архідиякон висів над безоднею, зачепившись рясою, і помирає повільно.
Романтичні герої В. Гюго – бунтарі, вони не скорилися долі, не споглядали життя, вони шукали його сенс… вони жили. Але, на жаль, їхні пошуки марні. їхнє життя – це фрески “Собору Паризької Богоматері” В. Гюго.
Багато місця в романі В. Гюго відведено роздумам про людське суспільство, про народ – натовп, про особистість. Гюго порівнював середньовічний натовп із дитиною (то очікував вистави, то розпалював нетерплячими криками, то в гніві натовп готовий був роздерти сторожу, то гнів змінювався зацікавленим мовчанням). Але дитина – натовп могла бути дуже жорстокою (пригадаймо суд і покарання Квазімодо). В. Гюго зобразив стихійність людей Середньовіччя. І все ж не всі в романі піддаються цій магії загального. Не натовпом, а особистістю стала 16-річна дівчина Есмеральда, яка подала Квазімодо напитись.
Основний художній засіб, який використав письменник для розкриття сюжетної основи роману – антитеза, протиставлення жахливого і прекрасного. Антитеза: народ і королівська влада; герої: Есмеральда і Квазімодо, Квазімодо і Феб, Есмеральда і Клод Фролло. Антитеза в антитезі: протиставлення зовнішності внутрішнього світу людини: Феб, Квазімодо, Людовік XI.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)