Проблематика повісті І. Франка “Сойчине Крило”
Повість І. Франка “Сойчине крило” справляє надзвичайно трагічне враження. Це сповідь двох душ, що загубили одна одну в цьому жорстокому світі через непорозуміння та неувагу.
Спочатку ми знайомимося із автором-оповідачем. Те, що він розповідає про своє життя, викликає неоднозначні почуття. Він закоханий у самотність, постійно наголошує на тому, що тепер його ніщо живе не цікавить: ані робота, ані суспільство, ані почуття. Йому сорок років, але звідки виникла ця впевненість у своїй байдужості до світу? Знаменно, що повісь починається зображенням
Герой вважає, що це свято допоможе нарешті йому позбутися всього зайвого: “Без зайвого завзяття та жорстокості в життєвій боротьбі, але й без недбальства та слямазарності. У всьому розумно, оглядно, помірковано і поперед усього спокійно, спокійно, як годиться сорокалітньому мужеві. Дурень, хто на порозі сорокового року життя не пізнав ціни життя, не зробився артистом життя!”. Як бачимо, очікування дива все одно не покидало його. Він людина, але мріяв позбутися всього людяного – чи це не диво для живої розумної істоти, наділеної душею?
У своєму запереченні навколишньої дійсності він доходить до крайньої межі. Герой вважає, що життя – це тільки його власний скарб. Отже, ніхто не має права жадати він нього найменшої жертви цього скарбу. Поняття “суспільство”, “держава”, “народ” стали порожнім звуком. Для вільної людини це ланцюг з твердого заліза і м’якої павутини – насилля та брехні. Насилля в’яже тіло, а брехня душу.
Диво все ж таки заглядає у цю новорічну ніч в його оселю. Він отримує листа з далекого краю. Дуже довгий час він вагається, чи треба читати цього листа. Лист може містити якісь неприємні несподіванки, адже він складається з багатьох слів, а одне слово здатне вбити… Або відродити до життя? Боротьба ще триває, але це боротьба розумова, бо серце шепоче інше. Руки тремтять – і герой невпевнено розкриває конверт. Відразу, навіть не подивившись на зміст листа, він розуміє, що інформація, закладена в ньому, фатальна. Фатальна для його самотності, впевненості, спокою, налагодженого побуту.
Перше, що впадає в око, – сойчине крило. Він не бажає зізнаватися, але це крило було пов’язано з найтривожнішими подіями у його житті. Кохання – це сойчине крило. Справді, листа написала його кохана, яка три роки тому зникла. Він уважав, що її вже немає на світі, аж поки ця звісточка від “мертвої” людини не подихнула на нього теплом і життям.
Три роки тому він звільнився з тюрми і випадково потрапив у лісове господарство. На галявині він зустрів несподівано дівчину. Вона була в зеленій стрілецькій куртці, з рушницею через плече, з готуром свіжо застріленим у торбі, зі свистком у губах. Від несподіванки герой витріщив очі і довго не міг розмовляти. У відповідь дівчина засміялась, побачивши те зачудування. Вона подала йому руку і відчула, як його вуста тремтіли і горіли під чорними вусами. Це вже не тільки спогади нашого героя, але й слова із листа, почуття із листа і спомини із листа. До нього зверталася кохана. Оригінальна форма оповіді утворює ілюзію, що ми, читачі, стали свідками інтимної розмови двох близьких людей. Він читає листа і відразу коментує написане: “Я віддав тобі все, що було найкраще в моїй душі, без домішки хоч би атомика низького, підлого, брудного, а ти погралася моїми святощами і кинула їх у болото…”. Деякі моменти його дратують – це зайві ” тямиш “, це порівняння жінок із гарними квітами. Але вона, пишучи листа, ніби передбачає всі його думки, і сама відповідає на питання, які постають перед героєм. Порівняння жінок із квітами прозоре: “цвіт – се кокетерія рослини, що всі оті рожі, геліотропи, хризантеми та туберози те й тілько роблять, що кокетують, грають ролю, б’ють на ефект – а все в одній цілі “. Квіти лоскочуть дотик незрівнянною ніжністю своїх листочків, бентежать, розкішними комбінаціями запахів. Більше того, вони глибоко заходять у душу для того, щоб торкнути наше естетичне почуття нечуваним багатством. Так і жінки: коли вони розквітають перед коханим чоловіком – це тільки вияв їхньої природи, інакше вони не можуть.
Це сумний діалог-плач. Чим далі він читає, тим більше відчуває, що серце його не померло, що воно живе. Серце замучила спрага, але історія коханої живить це хворе серце. Зі сторінок листа постає життя виплеканої батьком у лісовій гущавині романтичної дівчини, яка вирішила змінити своє життя на краще. Дівчина кохала нашого героя, Массіно, як вона його називала. Кохала до нестями, про що свідчить історія з сойкою. Кожного дня вона приходила до Массіно, а пташка сойка була очевидцем цих зустрічей. Коли дівчина приходила вранці, сойка повідомляла про її прихід. Дівчині це видалося нечуваним – вона хотіла сама будити коханого, а тут якась пташка. І дівчина пристрелила її. Здається, у цей момент Массіно і повинен був відчути небезпеку. Він мав якось змінити свою поведінку, для того щоб кохана почувала себе затишно поруч з ним. Але Массіно продовжував насолоджуватися її красою, а душа її була для нього непрочитаною книгою.
Одного разу дівчина втекла. Втекла із молодим практикантом Генрисем. Нерозумна дівчина повірила в рум’янець на його щоках. Повірила в те, що він був тихий, слухняний, делікатний та чемний. І полетіла за ним на край землі. Але Генрись був звичайним злодієм, який підштовхнув її у прірву безнадії, відчаю, страждань. Дочка лісу стала заручницею чужої волі. У лісі свої жорстокі закони, але ті закони, що визначають існування людського суспільства, були ще жорстокішими. Чоловіки купували її, програвали в карти, продавали… Вона перестала бути жінкою-квіткою. Точніше, вона ще була квіткою, але квіткою зірваною. Ті, хто бачив її красу, не могли просто насолоджуватися, як це робив коханий Массіно. Вони нещадно з коренем видирали квітку для того, щоб поставити її у вазон. Кілька днів – і квітка в’яла.
Здається, що цей лист-сповідь до коханого, якого вона колись зрадила, був проявом егоїзму. З іншого боку, кожна людина може помилятися. Ми можемо уявити, як важко їй було відкрити тепер таємницю своєї душі. Вона згадувала, що колись побожна мати навчила її молитися. У роки молодості вільнодумець батько розвіяв своїми дотепами сліпу дитячу віру. А потім прийшла буря, що вхопила її, мов листок, відірваний від гілки, і понесла далеко-далеко. І за цей час, довгих три роки, ніколи не виникало бажання помолитися чи сповідатися: “Не почувала потреби. Серце запеклося і не м’якло ані разу”. А тепер настав рішучий момент, бо далі – тільки прірва морального спустошення.
Дівчині пощастило, бо вона мала свого Массіно, який хоч і стверджував своє право бути самотником, більше за все на світі боявся самоти. Лист коханої був для нього фатальним, але в іншому значенні: він повертав його до життя. Відновлював та відроджував усі почуття, притаманні живій людині. Незважаючи на мінорну, трагічну тональність історії двох закоханих, повість дарує оптимістичний заряд – це незламна віра у добре людське серце.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)