Проблематика “Фауста”
Проблеми, яких торкнувся Гете в своєму “Фаусті”, належать до вічних проблем людства, бо вічно триватиме боротьба “неба” і “землі”, “духу” і “потреби”. Суперечка між дияволом і людиною в душі самої людини є складною морально-філософською проблемою, що здавна хвилювала людей.
Невпинний пошук сенсу буття героями трагедії Гете ” Фауст “
В перших чотирьох сценах Фауст показаний як вчений, мислитель похилого віку. Він розчарований у своїй діяльності: заняття науками не дали йому жаданої мудрості. Його мучать
Перебуваючи на зламі життєвої кризи, Фауст не відкидає допомогу Мефістофеля – нечистої сили. Перш ніж піти з життя, він хоче зазнати вищої радості
Як буду змушений гукнути: “Спинися, мить! Прекрасна ти!” –
Тоді закуй мене у пута, Тоді я рад на згубу йти.
Фауст починає здогадуватися, що, крім змертвілої премудрості у запилених фоліантах, є й інша мудрість, і вона – в самому реальному житті. Є так звана “вічна премудрість”, яку нав’язують авторитети старовини, а є мудрість, яка випливає з власного життєвого досвіду людини. Життя ставить питання, на які немає відповіді в давніх книжках. Пояснити життя під кутом зору старих уявлень про світ стає неможливо. Він вимагає оновлення уявлень про світ, говорить про необхідність нового світогляду. Треба йти не шляхом перетлумачування відомих книг, а шляхом пізнання реального життя.
Тепер перед нами розгортається Історія вже не стільки мислителя, вченого, а просто людини, захопленої новими почуттями і враженнями, насамперед, коханням. Фауст – палкий закоханий, для якого любов перетворюється на найвищу життєву цінність. Він простує вже не за теоріями, а за велінням свого серця. Маргарита для Фауста – жінка, в якій він знайшов споріднену душу. Здавалося б, Фауст подолав свою драму вченого. Проте його некерована пристрасть призводить до нової психологічної драми. Сліпо піддавшись своєму почуттю, без якихось планів на Майбутнє, закохані мимоволі прирекли себе на страждання, обман, злочин. Вбито на дуелі Валентина – брата Гретхен; померла мати Гретхен, об поєна бісівським зіллям. Рятуючись від людського поголосу, Фауст і Маргарита розлучаються, бо щастя їхнє отруєне. Фаустом керує вже не любов, а почуття моральної відповідальності. Він кається у скоєному і почуває себе зобов’язаним врятувати дівчину. Всі події наштовхують читача на думку, що простота життя примарна. Книжки і авторитети минулого не можуть розкрити людині смисл буття, але й саме життя не так просто дає відповіді на запитання. Перед Фаустом виникає нове питання: чому людина, прагнучи щастя, спізнається з лихом? Чому людина чинить зло своєму ближньому?
У другій частині поеми Фауст намагається осягнути нове й дивне для нього життя і взяти в ньому посильну участь. Спочатку Фауст потрапляє до двору безтурботного цісаря. Перед ним світ суцільного блазнювання. Із світу, де люди самі себе дурять, не замислюючись ні про що суттєве, Фауст потрапляє у світ античного міфу, де все за своєю природою фантастичне, казкове. З царини міфологічних початків світу Фауст перелітає в царину поезії. Тут він виступає в образі середньовічного лицаря і одружується з Єлейною Прекрасною, персонажем “Іліади” Гомера. Народжується син Евфоріон – дух поезії. Але відірваний від землі, він гине. Тієї ж миті чари розвіюються, і Фауст постає знов у звичному вигляді. Його спроба залишитися назавжди у світі ідеальної краси скінчилася невдачею. Людина створена для земного. Краса – це лише ілюзія.
Фауст замислив збудувати світлі й радісні міста. Захопившись своїми планами, Фауст морально готовий зневажити справедливість. За його наказом Мефістофель підпалює хатину самотніх старих людей, що мешкають на його території. Вони гинуть у вогні. Фауст підбиває підсумок своєму життю. Йому 100 років, і він пересвідчився в цінності реального буття і діяльного життя людини. Фауст замислюється над питанням: що може виправдати його помилки? Як спокутувати йому свою провину перед знівеченими долями? І знаходить відповідь: людину виправдовують невтомна праця, довічна боротьба за “життя і волю”:
Лиш той життя і волі гідний, Хто б’ється день у день за них. І за це Фауст одержує на небі повне прощення. Біля небесної брами Фауст зустрічає душу Маргарити. Вона вже все простила йому і любить його, як і раніше. Таким чином, Гете не виправдовує, але й не засуджує свого героя. Він неначе звертається до читача: перш ніж винести свій вирок, оглянься і подивись, наскільки складний світ, скільки волі й мужності треба, щоб жити в ньому. Люди застраховані від помилок. Ніколи не вдається їй осягнути всі таємниці світу. Але людина проживе недаремно, якщо прагнутиме вищої мети. Це не покірливість перед долею, а удосконалення найкращих рис, якими обдарувала людину Природа,- розу волі, почуття гуманності. У житті людина мусить обирати тільки те, що допомагає самовдосконаленню, і відкидати те, що заважає цьому. Глибинний зміст фрази Фауста: “Вкушаю я найвищу мить життя” Мефістофель хоче спокусити Фауста обіцянками різних земних насолод. Фауст погоджується, він готовий заплатити своїм життям за це, але це може бути тільки тоді, коли він вирішить, що йому нічого бажати.
Але сам Фауст переконаний, що такого ніколи не буде. Мефістофель приймає цю угоду, вважаючи, що легко отримає перемогу над вченим, тому що він всього лише людина, постійна невдоволеність кінець кінцем втомить його, і він возвеличить
Окрему мить.
Мефістофель жадає помірятися силами з Фаустом, кращим із людей, і спробувати повести його “шляхом зрадливим за собою”, підірвати його віру в можливості розуму, погасити бажання осягнути “незбагненність світобудови”. Мефістофель винахідливий, але його скептицизм тільки допомагає героєві зрозуміти “верх премудрощів земних”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)