Проблема культурного шоку і мистецької гри (на матеріалі творчості Редьярда Кіплінга)
Одним з найчастіше цитованих письменників у постмодерністському мистецтві Західної Європи і, особливо. Північної Америки, залишається Джозеф Редьярд Кіплінг – славетний співець Британської імперії, що одним з перших побачив початок її кінця, лауреат Нобелівської премії 1907 року. У Радянському Союзі одні з кращих перекладів кіплінговської поезії належать учениці Миколи Гумільова з “Цеху поетів” – Аді Оношкович-Яцині. З одного боку – маємо явище “радянського кіплінгіанства” (М. Тихонов) у дусі соцромантизму, з іншого –
Розглянемо гру як культурний феномен більш детально. В історико-культурних дослідженнях
В грі виявляється не дух, але вже й не інстинкт. Голандський філософ відстоює “імматеріальний момент у самій сутності гри”. В ній закладено певний зміст, і “підіграє”, бере участь дещо таке, що переважає безпосереднє прагнення до підтримки життя” .
“Існування гри всяк час підтверджує, причому у самому вищому сенсі, супралогічний характер нашого положення у Всесвіті… Ми граємо, і ми знаємо, що граємо, значить, ми більш ніж просто розумні істоти, бо гра є заняття позарозумне ” .
Корні гри філософ вбачає поза розумом, але це не означає, що гра є пусте марнування часу, а гравець – блазень. Гра – це особлива форма діяльності, і як будь-яка діяльність має свої прикмети. Головна з них: “вона вільна, вона є воля”.
З нею пов’язана й друга: “Гра не є повсякденне життя й життя як таке. Вона скоріше вихід з рамок цього життя у тимчасову сферу діяльності” .
В своїх вищих проявах гра щось означає, щось знаменує, “знаходить собі місце в сфері свята і культу, в сфері священного” .
Стосовно різноманітних форм гри Хейзінга докладно зупиняється на описі ігрового характеру війни. Остання може виступати як боротьба з обов’язковими правилами:
“Про війну як функцію культури можна говорити, коли вона йде в межах певного кола, члени котрого визнають один одного рівними або, у всякому випадку, рівноправними. Якщо війна йде проти угруповань, члени котрих, в сутності, не визнаються людьми – у всякому випадку за ними не визнають людських прав… – то в межах культури вона залишиться тільки в тому випадку, коли одне з угруповань, прагнучи зберегти власну честь, саме зв’яже себе певними обмеженнями” .
Якщо пригадати, що Кіплінг став знаменитим завдяки “Казарменим баладам” з їх військовою тематикою й розмовним стилем, то можна зробити цікаве припущення: своєрідна естетика і художність збірки з’явились завдяки тому, що колоніальні “туземці” і солдати представлені рівними супротивниками, їх війна має атональній характер і ця “гра” співпадає з грою естетичною, тобто творчістю. “Казармені балади” не вийшли за межі культури, незважаючи на “грубість” мови і теми, яка залишилась у межах культури, як і уявлення автора про війну.
Крім того для Кіплінга, як і для Уайльда актуальною залишалася проблема “іншості”. Розбіжність між авторами, однак, полягає в тому, що автор “Доріана Грея” страждав від своїх абсолютно персональних проблем, а Кіплінг, можливо, почував себе часткою цілої верстви англійського суспільства, цілого покоління, яке виросло на перехресті двох цивілізацій – європейської та індійської.
Як вважає У. Дж. Лохман, “ключ до Кіплінга може бути знайдений у динаміці культурного шоку” . Культурний шок був досліджений антропологами та психологами, які пояснювали, чому особистість, перенесена з “рідного” культурного оточення в інше, переживає дискомфорт, комплексує і потребує додаткової самоідентифікації. Це відчуття близьке до симптому втраченої домівки, який переживають біженці, іммігранти, військовики.
Культура проявляє своє обличчя у взаємодії людей і соціальних груп, у національних типах інтеракції, тому людина, що хоче вийти зі стану шоку, повинна пристосовуватись до нової соціальної гри.
Така гра може чимось нагадувати мистецтво, бо нові моделі поведінки – це новий текст, який часто повинен будуватися на основі нової мови. Згадаймо, що мова художнього твору теж є “іншою” по відношенню до загальновживаної (М. Бахтін).
Таким чином, сама ситуація переживання культурного шоку готувала Кіплінга для того, щоб поглянути на дилему “життя – мистецтво” з точки зору життя-реальності, яке перетворилося для нього на зразок “життєвого мистецтва”. Тому будь-які запозичення з реальної дійсності – від сюжетів до розмовного “солдатського” стилю – не були для нього антиестетичними.
Крім того, перед англійським письменником поставала подвійна проблема: як саме будувати соціальну гру і як будувати гру літературну.
Досить часто солдатську тематику ранніх віршів Кіплінга пояснювали його бажанням відбити у своїх творах те, що він бачив: побут колоніальних англійських військовиків. Мовляв, “що бачив, про те й співав”. Дослідження Лохмана дає відповідь на питання: яку психологічну функцію виконували “Департаментські пісні” і “Казармені балади” у творчому світі самого поета.
У шестирічному віці Кіплінг пережив культурне потрясіння, потрапивши до англійської напіввоєнної школи з дому, де виховувався індійськими служницями. Але він пристосувався до незвичних умов, і “гра у солдатиків” стала для нього вже сталою моделлю адаптації до нового світу. Створення нової системи інтеракцій за мотивами воєнної гри було “передестетичною діяльністю”. Воно належало життю і вже відрізнялось від життя як такого, як істинного, зафіксованого у попередньому досвіді 4-5 річного хлопчика.
Якщо ми знову звернемося до Хайдеггера, то віднайдемо у нього дуже слушне для нашого випадку положення : “Сутність істини відкривається як свобода. Це є екзистентне, звільняючедопущення буття сущого. Вся поведінка людини узгоджена відкритістю сущого в цілому” . Звідси витікає, що тяжіння Кіплінга відтворити у своїх творах світ Індії є не тільки сублімацією ностальгії по втраченому дитячому Раю, а й естетичною спробою створити образ “істинної реальності”. Саме це і вплинуло на ідеалізацію “дитячого Раю”, про яку так докладно пише Лохман.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)