Мені завжди було цікаво, звідкіля беруть початок весняні струмки. Коли ранком я виходив на вулицю, здавалося, струмочків не було й близько. За ніч весняні морози покривали землю крижаною кіркою, під якою і ховалися калюжі й струмки. Під напівпрозорим льодом можна було побачити те, що ніс із собою струмочок вчора і що має нести далі, коли сонце знову його розбудить. Це були сірники, якісь гілочки і навіть паперовий кораблик, що вмерзнув у лід. І справді, проходить кілька годин, струмочок набирає силу і спочатку ліниво, а потім усе швидше прямує по
одному йому відомому маршруту. Вода злегка булькає, піниться. Уздовж русла струмка угадуються мініатюрні пляжики, укоси. Мимо йдуть пішоходи, зрідка поглядаючи на струмок. Раптом до сусіднього будинку під’їхала вантажівка і колесами зруйнувала русло струмка. На його місці утворилася колія, що поступово заповнювалася водою. Я вирішив відновити струмок. Машина виїхала, а я, узявши дитячу лопатку, допоміг струмку знайти колишнє русло. І він із ще більшою силою і впевненістю продовжив свій плин. У його дзюркоті мені відчувалася радість вільного плину води. А ще я зрозумів, що пройде кілька днів, і ніякий крижаний панцир не полонить струмок. Цвірінчали горобці, здавалося, вони зі струмком співали нехитру пісеньку. “Якщо це пісенька, то про що вона?” – думав я. Напевно, про те, що морози незабаром підуть зовсім і повернуться в наші краї перелітні птахи.
