Природа не терпить зневаги до себе й не прощає помилок
Дитина приходить у цей мир беззахисним і довірливим. Він робить перші кроки по траві й вірить, що земля прекрасна, що люди добрі, а життя – це щастя. Дитина ще не знає, що трава під його ногами давно стала отрутної, земля випускає радіоактивні
Промені, а в небі – озонові діри. Ми бачимо, почуваємо, що прийшло лихо. Міліють ріки, винищуються ліси, в
Містах усе сутужніше дихати. Дзвін тривоги дзвонить над Байкалом, Ладогою, Аралом. На порозі екологічна
Катастрофа. Що ж з нами трапилося? До чого йдемо? Ці питання хвилюють і письменників.
Васильєва, Белова й інших. Гине Природа, і морально дичавіє людина. Ця думка виражена в повісті В.
Распутіна “Пожежа”. Іван Петрович, її герой, жил спочатку в селі, пізніше затопленої при будівництві ГЕС.
В “селі справляли споконвічну селянську роботу”. Там заставлялися моральні основи: працьовитість, чесність,
Вірність сім’ї. Селище Сосновка, куди вони переїхали, не був обладнаний, стояв голо, зухвало, відверто.
Змінилося місце життя, змінилася робота: валити ліс, тільки валити й валити, не піклуючись про те, виросте отут
Що-небудь після нього чи ні. Міняються
Сім’ї, ні друзів, ні прихильностей, працювали абияк. Відірване від землі, народилося нове плем’я, що живе по
Законам зла: “Людина затоптала границю добра й зла”. Болісно думає про цьому головні герой, трудівник,
Живучий по совісті. Пожежа, случившийся на складі, це не просто пожежа, це підсумок загального неблагополуччя. Горять
Старі порядки, горять людські душі, яким дорога рідна земля й люди, горить грунт під ногами злодіїв і
П’яниць, ледарів і тунеядцев. У романі Айтматова “Плаха” показана страшна картина знущання людини
Над природою.
Кілька кіл пекла проходять вовки, втрачаючи своє потомство, людина перетворюється в убивцю,
Заклятого ворога природи. Але він забув, що земля – його будинок, і, прирікаючи природу, він прирікає й самого себе на
Знищення. Така ідея роману. Це роман-лемент, роман-попередження. Людина, яким би він не був, як би ні
Відгороджувався від природи кам’яними й бетонними стінами будинків, однаково залишається частиною природи, її сином, і
Земля – його великий будинок. Ця думка виражена в повісті Астафьева ” Цар-Риба”. Життя доводить, що ніщо не
Проходить безвісти. Кожний випад проти природи обертається лихом. І браконьєрство, і наруги над
Дашей, на перший погляд, сходили Игнатичу з рук. Але з роками його початку мучити совість. І те, чим у молодості
Він хвастав, тепер викликає сором і борошна. Він ледве не загинув, потрапивши на гачки. Це покарання природи за
Безжалісне відношення до неї. Людина – піщина в цьому світі, і щирим царем є природа, але вона
Жадає від людини особливої уваги. Не можна брати від її більше, ніж потрібно, не можна робити її джерелом
Наживи. Повість Б. Васильєва “Не стріляйте в білих лебедів” розповідає про одній із трагічних сторінок життя
Природи. Заготконтора оголосила прийом липового лика, і в погоні за наживою почалося нещадне винищування
Лісу. Голі липи важко роняли на землю увядающий колір. Білі, начебто жіноче тіло, стовбури… І грунт під ногами
Мокра, як від сліз… “Загубили, – тихо сказав Єгор і зняв кепку”. Людина перестала бути людиною. Молоді
Туристи підпалили мурашник, працю мільйонів крихітних істот. Не можна без здригання читати, як корчилися,
Згоряючи, мурахи, як завзято не розбігалися й, нехтуючи смерть, уперто лізли в саме пекло в надії врятувати
Хоч одну личинку. І вони більше були схожі на людей, чим ті, хто так жорстоко розправився з ними.
Письменники будять у нас почуття особистої
Відповідальності, кличуть до твердження моральності й відновленню совісті, без яких немає й не може бути
Життя людини в його Будинку.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)