Прапороносці – Олесь Терентійович Гончар
Олесь Терентійович Гончар (1918-1995 pp.)
“Прапороносці”
“Поетичний пунктир походу” – поезія Олеся Гончара допомогла письменникові у створенні трилогії “Прапороносці”. Робота над творами воєнної тематики під час наступу реакційної критики була нелегкою. Згодом письменник сам зазначить це у своїх спогадах: “Якщо вже братися за перо, то тільки для того, щоб прорватися до правди, до зображення війни справжньої, реальної, з її стражданнями, кров’ю і потом, з її тяжкою солдатською героїкою”.
“Прорватися до правди”
Проте такі ідеологічні перебільшення не зіпсували головного задуму автора, він відтворив правду про війну. На першому плані
Сюжетна лінія твору теж дуже непроста, бо складається з багатьох сюжетів-доль. Але долі всіх персонажів спрямовані до однієї мети – до “краси вірності” та до “вільного людства”. У трилогії діє велика кількість образів, яка і становить єдине ціле, народ, що вважається головним героєм твору. Центральною ж постаттю можна вважати образ Юрія Брянського, який діє лише в першій частині, проте після загибелі залишається ядром, навколо якого групуються гуманістичні ідеї всіх персонажів. До того ж, всі думки Брянського, Черниша, Ясногорської і навіть постаті інших бійців є контрастом не тільки до картин війни, а і самого її поняття. І цей контраст чистих людських почуттів та вчинків усвідомлюється як гнівний осуд війни, яка несе в собі кров, бруд, смерть. А загибель улюблених персонажів сприймається як жорстока несправедливість. Згубна дія війни на життя відчувається не лише в трагічних смертях Брянського, Ясногорської, Гая, Кармазина, про це йдеться у багатьох епізодах трилогії.
Зворушує глибокий гуманізм автора. Війну він показав з героїчного боку, а кожний рядок твору напоєний надією, очікуваним миром, красою вірності.
Слід зазначити, що трилогія “Прапороносці” – це твір про героїзм. Героїзм цей виявляється у повсякденному житті на війні. Так, саме житті. Бо війна складалась не тільки з масових ривків уперед, не тільки з картин бою. Війна – це і короткі перепочинки між боями, коли втомлені бійці ледве встигали запалити самокрутку, і тривалі дні в очікуванні бою наступного, коли можна було поспілкуватись з друзями, з коханими. Ніде більше так, як на війні, не шанували люди коротких хвилин миру. Саме тоді згадувались наречені, матері, дружини. Після почутої мінометниками легенди про вірність, саме вірність стає ніби ще одним героєм твору, бо уособлює почуття до коханої людини, ставлення до рідної землі, відповідальність за власні вчинки, впевненість у порядності своїх товаришів. Відразу стає зрозумілим, що все це і є краса вірності, без якої героїзм неможливий.
Говорячи про ратний подвиг, варто зазначити, що він став масовим. Згадаймо Трансільванські гори. Брянський і багато наших воїнів залишились там навіки. Але навіть в умовах жорстокої боротьби люди не втратили почуття гуманізму. Потерпаючи від спраги, російський солдат віддає останні краплі води прикутому до кулемета хорватові, недавньому своєму ворогові. А гуманістичні прояви в характері Сагайди, пробуджені зустріччю з дівчиною-партизанкою Юлічкою! А колоритний Хома Хаєцький… Його гуманізм зростає разом із свідомістю. Забитий і боязливий Хома перестає думати лише про себе і свою Явдошку, а вболіває за всі знедолені народи. Хіба це не прояв політичного гуманізму?
Хіба не є гнівним засудженням війни уже той факт, що герої твору, яких так полюбили читачі, гинуть? Гине Юрій Брянський, який уособлює всі найкращі людські риси. Він – носій самого поняття вірності, прекрасний товариш і талановитий офіцер, який прагнув розвивати військову справу, застосовував нові методи мінометної підготовки, удосконалив навіть сідла для перевезення вантажів. Брянський думав про людей, про свою країну, про майбутнє. Його смерть, смерть юнака Гая, молодого, вродливого, закоханого у все прекрасне, смерть Шури Ясногорської та інших – це гнівне засудження фашизму, всіх війн на землі.
Проте жахи війни вимірялися не тільки кількістю загиблих, а й кількістю скалічених доль. У Саші Сіверцева справжнє каліцтво, сліпота, означає крах майбутнього, адже він не стане художником. А у Черниша, у Маковейчика, Сагайди війна забрала найдорожчих людей.
Люди – найцінніший скарб будь-якої держави. І розуміння значимості людини відзначає героїв роману Олеся Гончара. Юрій Брянський аналізує хід кожного бою, щоб уникнути людських врат. Кармазин вважає, що “невиправдані людські жертви – найвища ганьба для командира”. А комбат Чумаченко скаженіє, дізнавшись про загибель багатьох солдатів: “…Це ж люди. Люди, розумієте?”
Якщо гинуть молоді, здорові, вродливі, сильні, які могли б жити, бути щасливими, – це неприродно. Це суперечить усім законам життя. Проте герої твору сповнені доблесті і мужності, впевнені у величі свого народу: “Який це народ, який великодушний народ… Хто послав би, як ми, своє найдорожче, свій цвіт, свої мільйонні армії для порятунку інших, для визволення Європи”.
А визволяти рідну землю і країни Європи від ворога піднялись представники багатьох націй і народностей. Доказом тому є інтернаціональний полк Самієва, бійці якого, воїни-миролюбці, уособлюють усі найкращі людські якості. ?
(2 votes, average: 2.50 out of 5)