Поєднання в романі соціально-політичного й психологічного аспектів – ВНУТРІШНЯ ДРАМА ЖУЛЬЄНА СОРЕЛЯ ЯК РЕЗУЛЬТАТ КОНФЛІКТУ ІЗ СУСПІЛЬСТВОМ
СТЕНДАЛЬ (Анрі Марі Бейль) (1783-1842)
ВНУТРІШНЯ ДРАМА ЖУЛЬЄНА СОРЕЛЯ ЯК РЕЗУЛЬТАТ КОНФЛІКТУ ІЗ СУСПІЛЬСТВОМ.
ПСИХОЛОГІЗМ У РОМАНІ
Поєднання в романі соціально-політичного й психологічного аспектів
У чому ж нездоланна привабливість прози Стендаля? Чим вона не подібна до творів письменників, які працювали в царині й “роману одного героя”, і “роману кар’єри”, і вже згаданої домінантної теми французької літератури XIX ст. “жінка і гроші”? Чому пам’ятають роман “Червоне і чорне”?
Варто зауважити, що у світовій
Стендаль сповідував синтез художньої творчості й науки: “Мистецтво завжди залежить від науки, воно користується методами, відкритими нею”. Його схильність до математичної логічності й лаконічності відчувається навіть у стилістиці розгортання психологічної характеристики образів роману. Точна фіксація душевних порухів героїв, конкретних проявів конфлікту їхніх почуттів і розуму, боротьби між ними створює неповторний шарм психологізму індивідуального стилю письменника. Незважаючи на те, що психологічний аналіз у Стендаля, як і в просвітників, ще позначений впливом раціоналізму (почуття розвиваються приблизно за тими ж напрямами, що й думка, хоча в реальному житті все значно складніше), читати роман надзвичайно цікаво.
Безумовною знахідкою письменника є те, що в образі головного героя ніби поєднані дві людини: одна діє, а інша за нею спостерігає, і при цьому не завжди схвалює думки і вчинки свого “двійника”. Після виходу у світ твору “Червоне і чорне” наявність психологічного аналізу й самоаналізу стала характерною ознакою реалістичного роману.
Тонкий психологізм Стендаля напрочуд гармонійно поєднується з не менш тонким аналізом соціальних і політичних проблем тогочасної Франції.
Доба Реставрації – це час зустрічі двох цивілізацій – аристократичної та буржуазної (феодалізму й капіталізму), що давав багатий матеріал як для соціального, так і для політичного аналізу й узагальнень. Російський письменник Максим Горький, який був чудовим знавцем психології буржуазії та “свинцевих мерзот життя”, зазначав, що “Стендаль був першим літератором (курсив наш. – Авт.), який майже наступного дня після перемоги буржуазії проникливо та яскраво зобразив ознаки неминучості її внутрішнього соціального розкладу та її тупувату короткозорість”. Дійсно, у галереї персонажів роману вирізняється, наприклад, Вально, який, на відміну від де Реналя, уже не соромиться “мануфактурних прибутків”, а його дружина безцеремонно говорить гостям, скільки грошей витрачено на обід (“Пані Вально не пропустила нагоди докинути, що це вино коштує по дев’ять франків за пляшку, без доставки”), не знічуючись, обкрадає бідних (“Жульєн відчував у тих розкошах щось огидне, від чого тхнуло краденими грішми”) і, зрештою, фактично купує баронський титул. Вально – це вже не “перефарбований” аристократ (“шляхтич-міщанин”), а власне буржуа, новий “герой свого часу”. Саме він стає мером Вер’єра, перемагаючи де Реналя. Це дуже символічно – отже, майбутнє за Вально, за буржуазією. Правда, якщо не назріє нова революція і Сорель не стане новим Дантоном, а отже, кошмаром для таких, як Вально.
Стендаль, як мало хто з письменників, дає сучасному читачеві інтелектуальну насолоду точністю й правдивістю психологічного аналізу, нещадним розкриттям тих пружин людської поведінки, що пускаються в дію соціальною системою життя. Він стоїть у першому ряду художників-реалістів, які тверезо досліджують основи й потенції людського єства, характеру, прагнення до свободи й повного самовиявлення як індивідуальності, так і цілого народу. Ставши письменником, Стендаль у глибині душі залишився тим самим, що і в п’ятнадцять років, коли взявся за вивчення математики, вважаючи, що це єдина не заражена лицемірством наука. Він виводив образи героїв, приречених на лицемірство й пристосовництво, витворив майже точні етичні формули такої поведінки, але як письменник Стендаль ніколи не показував безсовісності й аморальності за гарною ширмою, ніколи сентиментально не зарожевлював егоїзму, легкодухості чи пристосовництва, яке усвідомлює себе як мало не громадянську доброчесність. Один з найістотніших уроків Стендаля – це наука тверезо бачити речі і явища та називати їх своїми іменами.
Є. Сверстюк
Особливо яскраво помітні політичні аспекти під час судового процесу, який є кульмінацією роману. У пристрасному монолозі Жульєн Сорель заявляє, що судять не лише його, а насамперед повсталих плебеїв, юнаків, які наважилися пробиватися “нагору”. І його виклик було негайно почуто. Відповіддю плебею – бунтарю став несподівано жорстокий (адже до цього монологу майже всі присутні на суді йому співчували) вирок – смертна кара. Абат де Фрілер відверто й цинічно (а навіщо лицемірити, якщо Жульєн – уже практично мертвий, а перед ним сидить чарівна Матильда, яку він “запланував” собі в коханки?) заявляє: “Що це спало на думку вашому другові збуджувати й дратувати дрібну чванливість цієї міщанської аристократії! Навіщо говорив він про касти? Він сам підказав їм, що вони мусять робити у своїх політичних інтересах, ці йолопи й не думали про це і вже готові були пустити сльозу. Однак кастові інтереси заслонили в їхніх очах жах смертного вироку. Треба визнати, що пан Сорель дуже наївний у справах. Якщо нам не вдасться виклопотати йому помилування, смерть його буде свого роду самогубством…” Насправді це й було фактично самогубство, і Жульєн це добре розумів (тим більше, що “якби він поводився розумніше, йому б допомогли втекти”), але така горда людина не змогла позбавити себе задоволення, нехай і ціною власного життя, кинути виклик тим пихатим і ницим панам-аристократам, які сиділи в залі, і всьому тогочасному суспільству.
Отже, Стендаль зобразив психологічний портрет талановитого юнака, якому затісно в затхлій атмосфері доби Реставрації, замкненому кастовому суспільстві, де “в людях однаково ненавидять як правду, так і енергію”. Письменник започаткував у світовій літературі велику й вічну тему, що в російській літературі втілилася в образі Печоріна, в українській – в образі Чіпки. Це тема даремно й трагічно загубленої сили. Хтось називає її темою “зайвої людини”, хтось – “пропащої сили”, але суть залишається незмінною.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)