Пошуки форми та змісту: театру Мейєрхольда, Брехта, Курбаса
Серед найяскравіших явищ в драматургії XX ст. були театри російкого режисера В. Мейєрхольда, українського режисера Леся Курбаса ; “епічний театр” німецького драматурга і режисера Б. Брехта. Лесь Курбас (Олександр Степанович Курбас) (1887 -1942) – був засновником “Молодого театру” в Україні, що зародився в травні 1916 р. як театр-студія. Молодотеатрівці хотіли створити новий театр, який порвав би зпровінційною обмеженістю і присвятив себе пошукам нових шляхів у мистецтві. Вони прагнули досягти постановчої культури інших театрів світу,
В інсценованих творах Т. Г. Шевченка “Єретик”, “Великий льох”, “Не спалося – ніч, як море “, “І небо невмите..”, “У неділеньку та ранесенько” (1919) Л. Курбас зробив спробу перекласти
Дуже оригінальною була також постановка Л. Курбасом старо винного українського “Вертепу” (1918 р.), де замість ляльок виступали актори, імітуючи їх рухи і жести. Художник Петрицький створив оригінальне, з елементами умовності, оформлення.
Артисти пробували себе також в манері традиційного психологічного театру (“Молодість” М. Гальбе, “Йола” Ю. Жулавського, 1918 р.) вивчали канони символістського театру (постановка етюдів О. Олеся), оволодівали умовно-реалістичними законами філософсько-поетичноі драми (“У пущі” Лесі Українки) і т. д.
Апробація різнорідних стилів мала велике значення, оскільки були школою для авторів, сприяла удосконаленню їх майстерності. Творчі пошуки цього колективу були своєрідним протестом проти застарілих консервативних театральних форм.
В березні 1922 року в Києві Лесь Курбас засновує новий експериментальний новаторський колектив – художнє об’єднання “Березіль”, до якого входило шість студій – майстерень, лабораторій і станцій, де проводились експерименти й аналітичні досліди в галузі сценічної форми і театральної виразності.
А. Курбас і березільці виступають проти етнографізму і натуралістичному, шукають нове образне відбиття дійсності.
В цей час створюється так звана система Курбаса. Одним із основних постулатів цієї системи було твердження, що актор – майстер (суб’єкт) і створений ним образ (об’єкт) – це різні речі, сучасний актор повинен ототожнювати себе з роллю. Перш за все, не бути самим собою, а заховати своє “я” за персонажем. Від автора вимагають вміння виявити своїм тілом, жестом, голосом, темпераментом, в певній формі максимум не життєвих (натуралістичних) рефлексів, а глибоко внутрішніх нюансів і прагнень, що і є об’єктивізацією ролі.
Важливе місце в системі Курбаса займає метод “перетворення”. “Перетворення” – це образне іносказання, образний прояв поняття, події засобами театрального мистецтва. Від актора вимагалось перетворити переживання в дію, поняття – в образ, підсвідоме – в те, що можна відчути і побачити.
Досягненням курбасівського театру стали спектаклі “Гад” за Г. Кайзером, “Машиноборці” за Е. Толлером, “Джиммі Хіггінс” за Е. Сінклером т аін.
Всеволод Емільович Мейєрхольд (1874-1940) – російський режисер, актор початку XX століття, розпочав свою діяльність у в традиціях класичного театру. .
Проте згодом захопився модерністським репертуаром. Працюючи над спектаклями “Смерть Тентажіля” Метерлінка, “Шлюк і Яу” Гауптмана, Мейєрхольд розробляє програму умовно-естетичного театру, пов’язану з поетикою символізму. Принципи умовного театру стверджувались в поставлених ним п’єсах: “Гедда Габлер” Ібсена, “Сестра Беат-ріса” Метерлінка, “Балаганчик” Блока, “Перемога смерті” Сологуба та ін. Мейєрхольд відштовхувався від поетики ранніх п’єс Метерлінка, які, на його думку, вимагають нерухомості, майже маріонетковості. Весь спектакль мав бути підпорядкованим живописно-декоративній гармонії (в оформленні брали участь художники Н. Сапунов, В. ДеНисов та ін.).
В 1910-1920 рр. Мейєрхольд знову повертається до традицій, використовує досвід старовинних театрів (“Дон-Жуан” Мольєра, “Поклоніння Хресту” Кальдерона та ін.). Він трактує спектакль як вишукане святкове видовище, підпорядковане живописно пластичному і музикально-ритмічному началу. Режисер тяжів до трагічного гротеску, стверджуючи, що “гротеск прагне підпорядкувати психологізм декоративній задачі”.
Після Жовтневої революції Мейєрхольд пропонує програму “Театрального Жовтня”, де вимагає наближення сценічного мистецтва до революційної сучасності. Це був агітаційно-політичний, відкрито публіцистичний, мітинговий театр, що використовував засоби різко плакатної характеристики (“Містерія – Буфф” Маяковського, “Зорі” Вер-харна, “Земля дибки” Мартіне і Третякова та ін.). Найкращими досягненнями революційного мистецтва стали п’єси Мейєрхольда “Клоп” і “Баня” за Маяковським, “Останній вирішальний” за Вишневським, “Вступ” за Германом – тут зникає вузька плакатна манера, художні засоби збагачуються.
В середині 30-х років Мейєрхольд зі Станіславським знову поветаються до традиційного театру (“Дама з камеліями” Дюма, “ПіковдаЧ дама” Пушкіна).
Для режисерського стилю Мейєрхольда характерне використання гротескного загострення, гіперболізація, яскраві сценічні метафори, різка сатиричність, прагнення надати сценічному образові узагальнення поетичного символу. Широко використовуючи прийоми театру умовності, Мейєрхольд досягнув незвичайно гострого, видовищно яскравого розкриття образу. Мейєрхольд зробив великий внесок в розробку виразних засобів режисури XX століття, (підпорядкування мізансцен, розкриттю загальної ідеї постановки, динамічна організація дії, чіткість ритмічної будови спектаклю, широке застосування музики, радіо, світла, що змінюються в процесі дії декоративних компонентів і т. ін.).
(2 votes, average: 3.00 out of 5)