Порівняльна характеристика Онєгіна й Печорина по романах “Євгеній Онєгін” і “Герой нашого часу”
Ці геніальні художники створили образи героїв, характерних свого часу. Онєгін – парубок першої чверті, а Печорин – сорокових років XIX століття. Малий відрізок часу розділяє наших молодих людей, але якими різними вони є на початку романів і як разюче однакові наприкінці добутків. Онєгін – “молодий джигун”, що одержав традиційне виховання й поверхневе утворення:
Він по-французькому зовсім
Міг висловлюватися й писав;
Легко мазурку танцював
И кланявся невимушено;
Чого ж вам більше?
Світло вирішило,
Що він
Так оповідає про свого героя А. С. Пушкін. Печорин же сам говорить про себе у своєму щоденнику. Щоденник пишеться не для чужих очей, звичайно йому перевіряють самі таємні таємниці; всі гранично искренно, без усякої рисовки викладає Лермонтов вустами свого героя: “Із самого дитинства всі читали на моїй особі ознаки дурних властивостей, який не було; але їх припускали – і вони народилися. Я був скромний – мене обвинувачували в лукавстві; я став потайливий… Я зробився заздрий. Я був готовий любити увесь світ,- мене ніхто не зрозумів: і я вивчився ненавидіти”. У цьому монолозі
И хоч він був джигун палкий,
Але розлюбив він нарешті
И лайка, і шаблю, і свинець.
Він хоче чим-небудь зайнятися:
Онєгін будинку замкнувся,
Позіхаючи за перо узявся,
Хотів писати – але праця завзятий
Йому був тошен; нічого
Не вийшло з пера його…-
А потім:
Сів він – з похвальною метою
Собі привласнити розум чужої;
Загоном книг уставив полицю.
Читав, читав, а все безглуздо… –
Нічого не вийшло в Євгенія Онєгіна.
Печорин же жагуче хоче вирватися з того життєвого кола, де примушений жити. Через дуель він виявляється на Кавказі. Тут “край землі”, жагучі й буйні характери. Сам Печорин ще не утомився від життя. Він в усі активно втручається, усім цікавиться, грає зі смертю (“Фаталіст”). Будучи в Тамані, він вклинився в життя мирних контрабандистів, знехотя зруйнувавши їхній сформований побут. Потім він згадає: “Тамань – самий кепський містечко із всіх приморських міст Росії. Я там ледве не вмер з голоду, так ще вдобавок мене хотіли утопити… І навіщо було долі кинути мене в мирне коло чесних контрабандистів? Як камінь, кинутий у гладке джерело, я стривожив їхній спокій і, як камінь, тільки-но сам не пішов до дна!”
А от Онєгіна зовсім неможливо представити в такій ситуації. Він позбавлений цікавості до навколишнім. Приїхавши в Село, Онєгін усіляко намагається відгородитися від сусідів, чим дуже ображає їх:
Спочатку все до нього езжали;
Але тому що із заднього ганку
Звичайно подавали
Йому донського жеребця…
Учинком образься таким,
Усе дружбу припинили з ним…
Випадково зблизившись із Ленским, Онєгін не намагається завести інших знайомих. Він занадто розумний, щоб слухати їхні розмови:
Про косовицю, про провину,
Про псарню, про свою рідню.
Пушкін, прекрасно розуміючи тип Онєгіна, так оцінює його:
Ми почитаємо всіх нулями,
А одиницями – себе…
Сноснее багатьох був Євгеній;
Хоч він людей, звичайно, знав
И взагалі їх нехтував…
Він слухав Ленского з посмішкою.
Майже так само до дружби ставиться Печорин: “Як дружбі не здатний: із двох друзів завжди один раб іншого, хоча собі не зізнається; рабом я бути не можу, а веліти в цьому випадку – праця стомлюючий, тому що треба разом із цим і обманювати; так притім у мене є лакеї й гроші!” Спілкуючись із Верні-Ром, Печорин скоріше говорить сам із собою, ніж з доктором. Вони близькі своїм скептицизмом і неприйняттям навколишніх. “Ми один одного незабаром зрозуміли й зробилися приятелями”. Онєгін “нехтує” людей, але змушений зважати на їхню думку. По цьому дурному протиріччю він убиває єдиного приятеля, з яким ділив сільське дозвілля. Може бути, через це втратив Онєгін можливість бути щасливим:
Ще одне нас розлучило…
Нещасною жертвою Ленский упав…
Я думав: вільність і спокій
Заміна щастю. Боже мій!
Як я помилився, як покараний.
Печорин теж боїться зв’язати себе якими-небудь узами, зобов’язаннями. Він хоче одержувати, нічого не даючи замість, а так не буває. Печорин мучить Віру, мучається й сам, коли втрачає цю жінку, розуміючи, що любив її єдину, і плаче як дитина.
Онєгін і Печорин близькі один одному, як старший і молодший брати. Обоє вони разочаровываются в житті. Безрадісно чекають її кінця. Особливо смутно усвідомлювати це, коли прочитаєш фразу Печорина: “Навіщо я жив? для якої мети я народився?.. А вірно, вона існувала, і, вірно, було мені призначення високе, тому що я почуваю в душі моєї сили неосяжні… Але я не вгадав цього призначення… Моя любов нікому не принесла щастя, тому що я нічим не жертвував для тих, кого любив: я любив для себе, для власного задоволення”.
Під цією фразою цілком міг би підписатися й Онєгін. От і вийшло, що зовсім різні герої, що живуть у різні історичні епохи, прийшли до одного підсумку: один почавши, а інший продовживши галерею “зайвих людей”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)