ПОНТОППІДАН, Генрік

(1857 – 1943)

ПОНТОППІДАН, Генрік (Pontoppidan, Henrik – 24.07.1857, Фредерісія – 21.08.1943, Копенгаген) – датський письменник, лауреат Нобелівської премії 1917 р.

Народився у родині пастора, змалку зазнав сильного впливу християнського вчення, вважав, що пасторство батька “надовго… позначилося на його свідомості”. Понтоппідан навчався у Політехнічній школі, а потім, після пішої подорожі теренами Німеччини та Швейцарії (грошей на іншу форму знайомства із закордоном у нього не було) та студіювання природничих наук, юнак вирішив стати сільським

учителем. У селі він особливо полюбив природу; спілкуючись із людьми, прагнув краще пізнати своїх співвітчизників. На початку 80-х pp. Понтоппідан почав писати свої перші твори, у яких місцем дії стала данська провінція, а її мешканці – героями. У новелах “Підтяті крила” (“Staekkede Vinger”), “Провінційні образки” (“Landsbybilleder”), “Із сільських хат” (“Fra Hytterne”) письменник змалював нелегку працю селян, їхній суворий побут.

Данські критики називали Понтоппідана ідеологом селянського реалізму. Проте це слушно лише почасти, адже попри те, що перше десятиріччя письменник майже повністю

присвятив проблематиці селянських буднів, він уже в середині 80-х pp. приєднався до ліберального руху і вважав, що оновлення Данії можливе тільки на шляху соціального прогресу. У цей період у його творчості з’явилася тема міста і міщан. Деякі тогочасні критики навіть почали розглядати прозу Понтоппідана в соціалістському контексті, проте сам письменник стверджував, що упродовж усього свого життя він був лише “простим солдатом” у “вічній борні за визволення людського духу”. Найстрашнішим злом у Данії Понтоппідан вважав порожнє базікання, фразерство та лінощі. З цими вадами він боровся до кінця свого життя, використовуючи різні формальні прийоми. Його реалістичний метод вирізняється особливою (майже натуралістичною) увагою до життєвих деталей, а героями творів Понтоппідана часто виступають прості люди.

Вагоме місце у романах письменника посідають проблеми віри, актуальні для його країни у XIX ст. У романі “Обітована земля” (“Det forjcettede Land”, 1891-1895) йдеться про долю пастора Ханстеда, котрий, відмовившись від своїх аристократичних зв’язків, одружується з селянкою, живе просто, без особливого комфорту, ходить у полотняній сорочці, сам оре землю, щоби стати ближчим до народу. Звісно, у цьому романі виразно простежуються ідеї Л. Толстого. Однак Понтоппідан не вбачав у толстовській доктрині способу подолання існуючих протиріч, які, крім того, ускладнені релігійними суперечками. Загибель героя наприкінці роману ще більше переконує у помилковості обраного ним шляху і марності жертовних зусиль. У характері Ханстеда помітні риси героїв Г. Ібсена (Брандт) і Б. Бйорнсона (пастор Санг), але їхні жертовність і самозречення у романі Понтоппідана показані як безплідні і даремні,

Найзначнішим романом Понтоппідана став “Щасливець Пер” (“Lykke Per”, 1898-1904). У цьому творі своєрідно поєдналися всі ті проблеми, які хвилювали автора протягом його творчого шляху. Головний герой роману – син пастора Петер-Андреас Сіденіус, котрий належить до родини, яка упродовж трьохсот років давала Данії священиків. Суворість, ригоризм моральних засад і невибагливість були підвалинами життя цих пасторів. Батько Петера-Андреаса наводив жах на своїх парафіян, ніколи не намагаючись скрасити їхнього існування; хрестини і весілля з його участю не були святом; а виголошуючи промову над труною небіжчика, пастор здебільшого наголошував на тому, що покійний тепер – це лише “жменька тлінного праху” і “пожива для хробаків”. А втім, священик не був злою людиною: своїм синам за спільним обідом він навіть намагався розповідати кумедні історії з власного життя, проте завжди закінчував ці оповідки повчальними нотаціями. Його дружина, яку ми бачимо вже дуже хворою і втомленою життям, замолоду була веселою, сміливою і життєрадісною, але у шлюбі зів’яла і втратила всю енергію, перейнявши від чоловіка релігійний аскетизм і суворість. Усі діти пастора Сіденіуса, за винятком Петера-Андреаса, бездумно приймають норми життя сім’ї, бунтує лише він. Але його бунт є суто дитячим: то він втече з сільськими хлопцями кататися на санчатах, незважаючи на те, що в сім’ї священика це суворо заборонено, то скоїть якусь іншу безневинну витівку – у цьому проявляється його прагнення до свободи особистості. Школу він зумів закінчити лише тому, що вчитель математики зауважив у нього неабиякі здібності до точних наук.

Відтак Петер-Андреас, всупереч батьковій волі і родинній традиції, вирішує стати інженером, а не священиком. Життєвий шлях цього непокірного пасторського сина і стає змістом книги. “Щасливець Пер” – так його називатимуть у місті – вирушив у Копенгаген, який спочатку приголомшив провінціала своїми розмірами та звичаями. Тут Петер-Андреас відрікся від своїх рідних. Щоправда, він і раніше іноді вважав себе не рідним сином, а названим, тож у Копенгагені юнак змінив навіть ім’я – тепер він просто Пер: ходить у пошарпаному вбранні, не завжди ситий, але твердо вірить у свою щасливу зірку. Пер – талановитий, посидючий, дужий, здоровий, гарний і одержимий ідеєю змінити копенгагенський фіорд, щоби зробити його судноплавним. Про Бога він не думає. Він захоплений своїм проектом, але 23-річ-ного юнака ніхто серйозно не сприймає. Коли ж згодом для реалізації проекту збираються створювати акціонерну компанію, то від Пера вимагають покори, але він не здатний на приниження, – і його задум приречений. Сам Пер дедалі гостріше відчуває, що його творчі сили виснажуються, а технічні ідеї поступаються місцем ідеям моральним і філософським.

Внутрішній еволюції героя сприяє його наречена Якоба Саломон – донька мільйонера, дівчина хвороблива, негарна, але розумна, із сильним характером. З появою Якоби у романі виникає протиставлення двох родин: данської пасторської із суворими правилами, постійним самозреченням і самообмеженням, у якій веселощі та щире почуття вважаються гріховними, – і єврейської сім’ї вільних людей, у якій також багато дітей, але ніхто нікого не пригнічує, усі люблять одне одного, тут панує атмосфера радості і взаєморозуміння. Культура, розум, розмаїття інтересів Якоби значною мірою сприяють розвиткові Пера, але водночас наречена намагається навчити юнака знаходити компроміси, яких неможливо уникнути у діловому світі.

Заплутавшись у суперечностях, Пер, котрий усе ж не втратив потягу до простого та сердечного життя середніх класів, пориває стосунки з Якобою і влаштовується землевпорядником у провінції. Криза настає тоді, коли Пер розуміє, що його власний син, як і він сам у дитинстві, цурається його: отже, колишній бунтар сам почав придушувати волю інших. Відтак філософські студії змінюються захопленням релігійними ідеями, проте й у цій царині “щасливця” Пера чекає розчарування. Наприкінці життя він усамітнюється, остаточно переконавшись у тому, що головний зв’язок людини – з природою.

Важливу роль у романі відіграє Натан – гість родини Саломонів, У цьому образі втілений характер надзвичайно популярного данського критика і громадського діяча другої половини XIX ст. Г. Брандеса. Його промови перед молоддю про завдання країни і про розвиток сучасної європейської літератури набули сенсаційного розголосу. Втім, письменник вельми обережно ставиться до свого героя і його популярності: Понтоппідан бачить, що лекції Брандеса-Натана звільняли молодь від необхідності читати ті книги, про які він писав, а його промови не могли пробудити суспільство до активної діяльності через те, що у словах знаменитого лектора та борця гостре око письменника зауважувало елементи фразерства та пози.

Створивши роман виховання і втрачених ілюзій, Понтоппідан розглянув у ньому всі ті проблеми, які були важливими передусім для нього самого, – антагонізм релігії та вільнодумства, соціального прогресу та патріархальних звичаїв, творчості та наслідування традиції, конфлікту міста і провінції. Автобіографічні мотиви також зробили свій внесок у структуру роману: навчання пасторського сина у Політехнічній школі, захоплення біологією, вчителювання у провінції, роздуми провінціала про Перипетії життя великого міста і країни загалом. Проте у своєму підсумковому романі Понтоппідан остаточно так і не відповів на питання, що його хвилювали, – ймовірно, саме тому сумно завершується твір про “щасливця” Пера, котрий лише в окремі хвилини життя вірив у свій талан, а справді щасливою людиною ніколи не був.

П’ятитомний роман Понтоппідана “Царство мертвих” (“De d0des Rige”, 1912-1916) продовжив основну тему попередніх епопей письменника – проблеми сучасного данського суспільства, яке стоїть перед складним вибором свого подальшого шляху. У 1917 р. Понтоппідану присудили Нобелівську премію з літератури (яку він поділив із данським драматургом К. А. Г’єллерупом) “за правдивий показ у своїх епічних творах сучасного життя Данії”.

У наступні роки Понтоппідан писав здебільшого автобіографічні твори, багато працював як публіцист. Помер письменник у передмісті Копенгагена, у власному будинку, де замешкував останні тридцять років.

Останнім значним твором Понтоппідана була книга “Шлях до самого себе” (“Under vejs til mig selv”, 1943), яку він писав упродовж десяти років. У цьому творі Понтоппідан, пригадуючи бурхливі роки, коли нові книги і нові ідеї могли приголомшувати країну, зізнається, що найголовнішою для нього завжди була творчість, якій слід віддаватися всією душею, інакше вона перетворюється на злободенне патякання.

Г. Храповицька