Подвиг народу безсмертний
Учнівський твір По добутках сучасної літератури про Велику Вітчизняну війну. Подвиг народу безсмертний Що загибель нам? Ми навіть смерті вище. У могилах ми побудувалися в загін, И чекаємо наказу нового, И нехай
Не думають, що мертві не чують,
Коли про їх нащадки говорять.
Б. Майорів
Тема Великої Вітчизняної війни – незвичайна тема… Незвичайна, тому що написано про війну так багато, що не вистачить цілої книги, якщо згадувати тільки назви добутків. Дата 9 Травня наповнює серця гордістю за подвиг багатонаціонального радянського
Всі вони дуже близькі мені, у кожній з них я знаходжу небагато від себе. Я навіть не знаю, хто з них мені ближче. Вони всі такі різні, але такі схожі. Рита Осянина, вольовою й ніжною, багата щиросердечною красою. Вона – сама мужня, безстрашна, вольова, вона – мати!.. Женька Комелькова – весела, сміхотлива, гарна, бешкетна до авантюризму, розпачлива й утомлена від війни, від болю й любові, довгої й болісної, до далекої й одруженої людини. Соня Гуревич – втілення учениці-відмінниці й поетична натура – “прекрасна незнайомка”, що вийшла з томика віршів А. Блоку. Ліза Бричкина… “Эх, Лиза-Лизавета, учитися б тобі!” Учитися б, побачити б велике місто з його театрами й концертними залами, його бібліотеками й картинними галереями…
А ти, Ліза… Війна перешкодила! Не знайти тобі свого щастя, не слухати тобі лекцій: не встигла побачити всі, про що мріяла! Галя, так і не, смішна й подетячі незграбне дівчисько. Записки, втеча з дитячого будинку й теж мрії… стати новою Любов’ю Орловою. Ніхто з них не встиг здійснити свої мрії, просто не встигли вони прожити власне життя. Смерть була у всіх різна, як різними були і їхньої долі: у Рити – зусилля волі й постріл у скроню, у Жені – розпачлива й небагато безрозсудна (могла б сховатися й залишитися жити, але не сховалася); у Соні – удар кинджала в серце; у Галі – така ж хвороблива й безпомічна, як вона сама, у Лізи – “Ах, Лиза-Лизавета, не встигла, не змогла здолати трясовину війни”.
І залишається старшина Басків, про яке я ще не згадала, один. Один серед лиха, борошна, один зі смертю, один із трьома полоненими. Один чи? Уп’ятеро в нього тепер сил. І що було в ньому кращого, людського, але захованого в душі, усе розкрилося раптом, і що пережив, перечув він за себе й за них, за його дівчисьок, його “сестричок”.
Як журиться старшина: “Як це жити тепер? Чому це так? Адже не вмирати їм треба, а дітей родити, адже матері – вони!” Поневолі навертаються сльози, коли читаєш ці рядки. Але треба не тільки плакати, треба пам’ятати, тому що мертві не йдуть із життя тих, хто їх
Любив. Вони тільки не старіють, залишаючись у серцях людей вічно молодими.
У цій книзі тема війни повернена тією незвичною гранню, що сприймається особливо гостро. Адже всі ми звикли сполучити слова “чоловіка” і “війна”, а тут жінки, дівчини й війна. І от ці дівчини встали посередині росіянці землі: лісу, боліт, озер, – проти ворога, сильного, витривалого, ховаю збройного, нещадного, котрий і по числу значно перевершує їх. Але вони не пропустили нікого, стояли на смерть до кінця, і були їхні сотні й тисячі патріотів, що відстояли волю Вітчизни. І мені було б важко без книги Б. Васильєва жити, учитися, бути теперішньою людиною.
Ще одну сторінку Великої Вітчизняної війни відкрив переді мною письменник Віталій Закруткін. У його книзі “Матір людська” показана інша сторона війни: спалені ворогом станиці й хутора, що знесиліла від горя Марія залишилася одна на попелище. На жіночі плечі лягло страшне горе, що випробувала не одна радянська людина в дні війни: “Вороги спалили рідну хату, убили всю її сім’ю…”. Жінка нікуди не може піти від згорілого будинку: тут загиблий чоловік: і син, тут вона знову повинна стати матір’ю, зберегти тут вогонь, щоб на землі не згасло життя. Це допомагає Марії вижити й не просто вижити, а стати матір’ю й своєю дитиною, і осиротілим дітям з Ленінграда. Мати – охоронниця Життя. Ця висока гуманна думка втілена Закруткіним у дуже сильній сцені, коли Марія, охоплена ненавистю й спрагою мести, піднімає гострі вила, щоб стратити ворожого солдата, що сховався в льосі. Але він, виявляється, поранений і беззбройний, він зовсім ще молодик; його пронизливий лемент “мама!” обеззброює жінку. Напевно, вона могла б убити фашиста в бої, але вона – мати – не може мстити поваленому ворогу.
Марія – людина сильний; у праці знаходить вона зміст свого існування. Жінка поодинці зібрала врожай на кинутих полях, зберегла колгоспну худобу. Все це для живих, в ім’я життя. І тому опускається перед. Марією на коліна й цілує із вдячністю її маленьку натруджену руку воїн – командир кавалерійського полку. Немає таких темних, злих сил, які могли б зломити народну волю, народну душу, перемогти добрі початки в людині, убити життя.
На мій погляд, природу щирої хоробрості прекрасно виразив Антуан де Сент-Екзюпері: “А мені плювати на презирство до смерті. Якщо корінь його (героїзму) не у свідомості відповідальності, вона – лише властивість жебраків духом…” Корінь героїзму героїв добутків про війну Василя Бикова – у свідомості своєї відповідальності, твердої переконаності в непереможності правої справи. Візьмемо, наприклад, повість В. Бикова “Сотників”. Уже на самому початку її видний різкий контраст між сильним, енергійним, щасливим Рибалкою й мовчазним, похмурим, хворим Сотниковим. Цей зовнішній контраст допомагає нам зосередити увагу на духовній сутності героїв. Коли на їхню частку випало страшне випробування, у ту мить, коли перевіряється щира цінність людини, Рибалка виявив ганебну малодушність і погодився заради свого порятунку стати поліцаєм, а Сотників загинув як герой. Загибель Сотникова стала його моральним тріумфом. По-різному проявляється й жагуча любов до життя, властивим обом героям. Рибалка просто хоче жити – будь-що-будь, чого б це не коштувало йому: “Він ще й тепер не втрачав надії, щосекунди чекав випадку, щоб обійти долю й урятуватися”. Про Сотникове сказано інше: “И якщо що-небудь ще турбувало його в житті, так це останні його обов’язки стосовно людей”. У цьому виявилося переконання письменника в тім, що від кожного залежить усе.
А від нас зараз залежить зберегти пам’ять про загиблим. Вона священна. Чи не тому стукає в нашому серці ненависть, коли ми читаємо поему А. Вознесенська “Рів” про не людей, що копаються в черепах розстріляних біля Феодосійського шосе?! Не могили вони обкрадають, не в жалюгідних золотих грамах знехтуваного металу справа, а душі вони обкрадають, душі похованих, свої, наші!
(2 votes, average: 5.00 out of 5)