Перший тім “Мертвих душ” – книга про “загублений селеньях” і “загиблих поколеньях”
Поема Н. В. Гоголя “Мертві душі” була написана за аналогією з “Божественною комедією” Данте Алигьери й повинна була складатися із трьох частин, як і утвір великого італійця, що включало в себе “Пекло”, “Чистилище” і “Рай”. У першому томі “Мертвих душ” Гоголь прагнув обрисувати страшний лик російської дійсності, відтворити “пекло” російського сучасного життя. Про зміст двох наступних томів ми можемо судити лише по деяких збережених чорнових варіантах глав, але, швидше за все, у них Гоголь хотів показати
Він бачить
Спочатку головний герой їде до Манилова, із працею знаходить Село, що деяких може “заманити своїм місцем розташування”: будинок поміщика коштує “на юру, відкритому всім вітрам, якої тільки вздумается подути”, ніде між хатами не видно “зростаючого деревця або якої-небудь зелені”, сосновий ліс осторонь темніє “якимось нудно-синюватим кольором”. Вся ця картина викликає почуття бесприютности, самітності, відкинутості й відчуженості від усього миру. Хазяїн маєтку представляє із себе людини “ні те ні рє”, його ока, “солодкі, як цукор”, нічого не виражають, і ця надто солодка приємність створює відчуття неприродності. Але що ж ховається за нею? Порожнеча, бездушшя, байдужність до миру й ідеалів
Поки Манилов просторікує про счастии дружби, про гідних і утворених людей, про самоту й духовну насолоду, його маєток руйнується, господарство йде “якось саме собою”, селяни ледарюють, прикажчик краде. Байдужність Манилова до зовнішнього миру й дійсності свідчить про доконану мертвотність душі. Після відвідування Манилова Чичиков їде до Собакевичу, але з вини п’яного Селіфана й грози заїжджає в якусь глухомань і попадає до Коробочки. Місце розташування її села так само невиразно, як і місце розташування села Манилова. Поміщиця, “жінка літнього років”, робить враження дурної, жадібної й дріб’язкової баби
Усе в її господарстві перелічено до дрібниці, вона піклується про те, щоб не продешевити при продажі продуктів купцям, а її тупість і обмеженість настільки великі, що Чичиков, людина терплячий, виходить із себе й називає її в розумі крепколобой і Дубинноголовой бабою. Коробочка думає лише про прибуток або вигоду, по її розмовах зрозуміло, що вона ніколи не залишає свого села. У ній непомітні прояви яких-небудь людських почуттів, її життя не міняється й проходить у турботах про господарство й гроші – все це свідчить про відсутність душі або її ознак Вкоробочке.
Поміщиця швидко набридає Чичикову своїми побоюваннями, як би не прогадати. Він швидко збирається і їде. По дорозі до Собакевичу Чичиков заїжджає в трактир, де зустрічає Ноздрева, що запрошує його до себе в маєток. Хазяїн водить головного героя по маєтку, показує порожні стійла, на ходу складаючи історії про їхніх колишніх мешканців, про ставок, “у якому водилася риба такої величини, що два чоловіки із працею витягали штуку”, про поле, де “русаків така загибель, що землі не видно”, і т. д. Сам Ноздрев створює враження разбитного малого, хвалькуватого й задерикуватого брехуна, шахрая, людини, що “може набрехати, додати, розпустити чорт знає що”. Одруження його нітрохи не міняє, тим більше що дружина незабаром умирає, “залишивши двох дітлахів, які рішуче” йому не потрібні. Він набагато краще ставиться до собак, ніж до власних дітей
Все життя цієї людини проходить у гульбах і веселощах, енергія Б’є Ключем з нього, але проявів людських почуттів і душл не спостерігається. Нарешті, із задоволенням і полегшенням покинувши Ноздрева, Чичиков знаходить маєток Собакевича, до якого не може доїхати вже третій день. Село поміщика здається головному героєві досить великий, усе в ній зроблене “упористо, без пошатки, у якімсь міцному й незграбному порядку й не розраховано на зміни”. Чичикова на ганку будинку зустрічає хазяїн, схожий “на середньої величини ведмедя.”, над обробкою особи якого “натура недовго мудрувала, але просто рубала із усього плеча: вистачила сокирою раз – вийшов ніс, вистачила в іншій – вийшли губи, більшим свердлом колупнула ока” і пустила на світло
Всім виглядом герой нагадує нам лубочну іграшку, ведмедя-ляльку. Після Собакевича Чичиков їде до Плюшкину. Головний герой уважно оглядається й бачить “особливу старість” у всім, не зауважуючи нічого оживляючого в обстановці маєтку й будинку
Все вказує на руйнування й повільну смерть. Хазяїн маєтку, людина, що була ніколи сім’янином і ощадливим поміщиком, що мав будинок, у якому “були відкриті всі вікна”, і дітей прекрасних “як троянди”, тепер перетворився в “діру на людстві”, в істоту, що живе заради грошей. Опис Плюшкина гармоніює з картиною, що стала перед нами, його села: те ж відчуття гнили, тління, байдужності, втрати людського вигляду (Чичиков приймає його, дворянина, за бабу-ключницю). Але все-таки в Плюшкине ще видні проблиски душі: ока “ще не потухнули”, на особі іноді помітні прояви людських почуттів, подібні “несподіваному появлекию на поверхні вод потопаючого”. Образ Плюшкина завершує портретну галерею поміщиків, представляючи останній щабель, на яку може опуститися людина у своєму моральному падінні
Образ Чичикова є об’єднуючим і збірним, у ньому сполучені різні якості поміщиків. У цьому герої ще жива душа, але щораз, заглушаючи борошна совісті, роблячи все для своєї вигоди й будуючи щастя на лихах інших людей, він убиває її. Чичиков персоніфікує собою всю Русь, її душу, тому саме йому постійно представляється можливість вибору між добром і злом, живою душею й мертвої. “Мертві душі” – це книга про заблудлій і обретающей свій щирий шлях національній душі. Автор бачить себе в ролі її провідника на цьому шляху до відродження. Дорога нескінченно важка, але вона існує
Показати це, змусити людей повірити в неї й прагне Гоголь: “Буває час, коли не можна інакше спрямувати суспільство або навіть все покоління до прекрасного, як не показавши всю глибину його теперішньої мерзенності”, – саме тому автор описує в першому томі поеми “загублені селенья” і “загиблі поколенья”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)