Переосмислення давньогрецького міфу у романі К. Гамсуна “Пан”
Однією з характерних ознак модернізму, який, починаючи з кінця XІX ст., відігравав домінуючу роль у літературі та мистецтві, було сучасне прочитання античних міфів. Художники та письменники-модерністи часто зверталися до сюжетів культурної скарбниці людства, переосмислюючи їх та відкриваючи в них нові мотиви, співзвучні їхньому часові. Один із кращих романів норвезького письменника Кнута Гамсуна, чия творчість має ранньомодерністський характер, має назву “Пан”. За давньогрецькою міфологією, Пан – це бог лісів, полів, отар, син вісника
Пастухи
У романі Кнута Гамсуна, який названо ім’ям міфічного бога, письменник підходить до людини як до невіддільної частинки природи. Головний герой твору лейтенант Глан, що живе у лісі зі своїм мисливським собакою Езопом, повну свободу, справжнє щастя відчуває лише у царстві природи – у повній самоті, наодинці з незгасаючим днем північного літа, прислухаючись до неквапного дихання природи. У лісі Глан може бути самим собою, там нікому немає шкоди від його невишуканих манер. А серед людей він почувається незатишно, ніяково. Серед цивілізованих людей йому доводиться напружувати всі сили, щоб поводитись як належно.
За легендою, бог лісів володів даром пророкування. Глан говорить про себе, що він уміє читати душі людей. Едварді здається, що у лейтенанта “звірячий погляд”. І цей погляд надто проникливий, щоб не розгледіти суєтливих помислів людей, що живуть буденним бездуховним життям поруч з ним у рибальському селищі. Гланові нудно серед товариства, що збирається у домі місцевого багача – купця Мака, серед банальних розмов про речі, які не є для нього цінними. Ім’я головного героя твору недарма співзвучне з ім’ям міфічного бога: Глан – Пан. Він відчуває своє побратимство з природою всім своїм щирим серцем. Опинившись у лісі після вимушеної перерви через прострілену ногу, Глан кожною клітинкою свого тіла відчував душу лісу, плакав від любові, радів невимовно, знесилився від вдячності. “Лісе ти мій милий, дім мій, здрастуй!” – хочеться сказати йому. У хвилини єдності з природою герой благословляє життя і землю, і небо, і навіть своїх ворогів
Проте гармонію стосунків Глана зі світом природи було порушено, коли він зустрівся з Едвардою. Він загубив спокій. Глана почала мучити самотність, він навіть клав до кишені мідяки й дзвенів ними, щоб не було так самотньо. У нічній тиші з’являється пекучий наспів дудки Пана, сплетений із денної спеки і мерехтіння світла зоряних ночей. Ця мелодія ятрила душу Глана, сіяла в ній неспокій. Йому здавалося, що Пан сидить на дереві, підглядаючи за ним, і дерево трясеться від того нечутного сміху. Глана охоплював панічний страх, і він блукав лісовими стежками у марних пошуках спокою. Не знайшов його Глан ні в північних широтах, ні в екзотичних лісах Індії, де обірвалося його життя.
Мотив дисгармонії світу, що пронизує весь роман Гамсуна, наповнив твір меланхолією, яку не може перебороти навіть природна любов письменника до життя. Роман, що почався як ідилія, як гімн красі світу, закінчується драматичним, сповненим печалі фіналом. Могутній Пан, вимагаючи собі жертв, розпоряджається долями людей.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)