Павличко Дмитро Васильович
ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ
Павличко Дмитро Васильович (нар. 1929 р.)
Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. у с. Стопчатів Яблунівського району на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині. Спочатку навчався в польській школі с. Яблунева, потім у Коломийській гімназії та радянській десятирічці. У 1948 р. він вступив до Львівського університету, з 1953 р. навчався в аспірантурі, але невдовзі залишив наукову роботу.
У 1953 р. вийшла перша збірка Д. Павличка “Любов і ненависть”. Наступного року поет заочно був прийнятий
Протягом 1957-1959 рр. Павличко завідував відділом поезії журналу “Жовтень”. У 1958 р. у Львові була надрукована збірка його поезій “Правда кличе!”, в якій цензура не відразу помітила твори, спрямовані проти тоталітарної системи. А коли розібрались, то майже весь наклад, окрім кількох примірників, був вилучений із продажу та знищений.
У 1959-1962 pp. вийшли збірки “Бистрина”, “Днина”, “Пальмова віть”, “Жест Нерона”, у 1964 р. – збірка вибраних поезій “Пелюстки і леза”. Д. Павличко переїхав до Києва, розпочав
Впродовж 1966-1968 pp. Павличко працював у секретаріаті Спілки письменників України, у 1971-1978 pp. – редагував журнал “Всесвіт”.
У 80-х роках Д. Павличко брав активну участь у заснуванні Руху, Демократичної партії України. У 1990-1994 pp. він був одним із лідерів парламенту. Пізніше працював на дипломатичній роботі.
Перша збірка Д. Павличка “Любов і ненависть” відразу привернула увагу і читачів, і критики, бо вирізнялась серед повоєнної лірики гостротою соціальних тем і проблем. Але першим рішучим виступом стала збірка “Правда кличе!”, яка розпочиналась традиційним для тогочасних збірок циклом “Ленін іде”, містила чимало віршів, спрямованих проти “українських буржуазних націоналістів”, кілька творів інтимної лірики. Та був у цій збірці твір, помітивши який, чиновники схопились за голову й віддали наказ знищити весь вісімнадцятитисячний наклад. Цим твором був Сонет “Коли умер Кривавий Торквемада”, в якому в образі Іспанії часів середньовічної інквізиції поет змалював СРСР, а в образі жорстокого “великого інквізитора” п’ятнадцятого століття Т. Торквемади – Й. Сталіна. Коли помер Сталін, проводилися мітинги жалоби, зібрання, а “недремне кагебістське око” спостерігало: “чи не майне де усміх на лиці”. Та люди й справді глибоко приховували свою радість, привчені боятись доносів, перелякано принишкли в очікуванні, зображаючи скорботу:
О, як боялися святі отці,
Чи не схитнеться їх могутня влада!
Душа єретика тій смерті рада –
Чи ж не майне де усміх на лиці?
Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали…
Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам’ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!
У поетичній спадщині Д. Павличка багато творів, присвячених рідній мові: “Ти зрікся мови рідної…”, “Якби я втратив очі, Україно…”, “О рідне слово, що без тебе я?!.”, “Лист до одного знайомого в справах філологічних…”. Для Павличка мова – то найцінніший скарб, із яким ніщо не може зрівнятися. У народі прийнято вважати найбільшою цінністю зір. Кажуть: бережи як зіницю ока. Павличко ж використовує цей народний вислів, щоб ще вище піднести цінність мови. У сонеті “Якби я втратив очі, Україно…” він пише, що, осліпнувши, міг би жити:
Якби я втратив очі, Україно,
То зміг би жить, не бачачи ланів,
Поліських плес, подільських ясенів,
Дніпра, що стелить хвилі, наче сіно.
/…/
Дивитися на радощі обнови,
Та материнської не чути мови –
Ото була б загибель, смерть моя.
Ставлення до рідної мови для Павличка – то найвищий критерій моральності, взагалі вартості людини.
“Два кольори”. Чимало поезій Павличка покладено на музику, а славнозвісна пісня на музику О. Білаша “Два кольори” за популярністю може конкурувати з багатьма творами поетів-пісенників:
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне – то любов, а чорне – то журба.
Червоний і чорний кольори – це традиційні барви української вишиванки, символічне наповнення яких не змінилося навіть протягом тисячоліть. При всій своїй ліричності та пісенності ця поезія має ще й глибокий філософський підтекст: вирушаючи в самостійне життя, ліричний герой отримує від матері сорочку, вишиту червоними і чорними нитками, які символізують згадку про те, що людська доля є переплетінням щасливих і гірких моментів, “сумних і радісних доріг”, які людині доведеться пройти. Суперечливість життя, мотиви дороги й повернення до одвічних моральних цінностей, материнська вірність і синівська любов – ці відомі всім складові людської долі й зумів показати поет у своєму творі.
ЗАПАМ’ЯТАЙ
Основні твори: збірка новел “Земля батьків”, оповідання “Яструбок”, “Комісар”, “Україна”, “Через фронт”, “Київська соната”, “Боротьба за людину”, “Путь у Францію”, “Династичне питання”, “Під яблунею”, книжка “Київські оповідання”, п’єса “День гніву”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)