Ознайомлення школярів з життям і творчістю В. Дрозда

ДРОЗД ВОЛОДИМИР ГРИГОРОВИЧ

(25 липня 1939 – 23 жовтня 2003)

Поет народився в с. Петрушині на Чернігівщині в родині хліборобів. “Дитинство моє було сумне”,- згадує ранні свої роки (була в ньому війна і рано померла мама). Юність – це праця газетяра і багато книжок. Заочно закінчив Київський держаний університет ім. Т. Г. Шевченка. Потому працював редактором у видавництві, був і головним редактором – очолював журнал “Київ”. Як прозаїк В. Дрозд заявив про себе на початку 60-х років збіркою оповідань “Люблю сині зорі” (1962). Це

був двадцятирічний юнак, автор першої книжки новел і оповідань. Друга збірка друком не вийшла – вона не сподобалася офіційним рецензентам. “Грізний окрик” мало й оповідання “Білий кінь Шептало”, вперше надруковане в 1965 р., 1967 р. з’явилося його продовження – “Кінь Шептало на молочарні”. Нині ці твори перекладені десятками мов світу…І вони найконденсованіше, в оригінальній алегоричній формі представляють стан людини не лише в тогочасному радянському суспільстві, а й порушують важливу проблему особистості в будь-якому суспільстві, проблему її внутрішнього роздвоєння. В чималому творчому доробку прозаїка вирізняються химерна повість “Ирій”, романи “Катастрофа”, “Самотній вовк” (“Вовкулака”), “Спектакль”, “Балада про Сластьона”, “Листя землі”, “Повість-шоу”, “Музей живого письменника, або Моя дорога в ринок” іронічно-журливо відтворює непросту атмосферу усього свого (і своїх сучасників) попереднього творчого життя, в) Дрозд був членом спілки письменників.

Майбутній письменник – син колгоспника з глухого поліського села відразу після школи став журналістом у районній газеті, закінчив університет, доріс до відомого столичного митця слова.

Герої В. Дрозда – уродженці затурканого й безправного колгоспного світу, мріючи вирватись із нього, вступити у світ феодальний, зважали передовсім на його речові знаки, як віхи сходження вгору,- маслини, галіфе, портфель, шапку, чоботи, машину, імпортний одяг. Безпосередньо приймали і “моральні закони” світу номенклатури: вчились уміло брехати, знали, як і про що треба писати, щоб бути опублікованими, тощо. Для цього мусили зрікатися себе вчорашнього, справжнього, що й породжувало трагедію роздвоєння душі, а відтак – отруєння її лицемірством, брехнею, вдаваними пристрастями. В. Дрозд ставить у своїй прозі проблему екології душі, часто занедбаної до такої межі, коли вона вже не здатна самоочиститися.

Герої письменника самостійно грають як актори, світ для них – сцена в театрі – низ і верх, чи плантація буряків поблизу рідного села, і життя їхнє – спектакль, де і смерть – лише перевдягнення за кулісами життєвого театру. Власне такою і є концепція життя в прозі В. Дрозда – безконечний спектакль, містерія життя людства, згідно із релігійними уявленнями: невинність, гріхопадіння, праця в поті чола, борсання серед дрібниць, плутанина ідей, бажань і – страшний суд і каяття, і спокута.

За словами Володимира Григоровича, його “завжди цікавило, що сказати, а не як сказати”, “стиль, форма – похідне, а головне для нього в літературному творі “не література тура, а душа”. Власне, людська душа, стан душі сучасної людини, саме трагедія деформації, роздвоєння душі радянського українця, найчастіше, як сам автор, інтелігента в першому поколінні, хворобливого розщеплення її в умовах хворого суспільства, а також її екологія, порятунок душі і є основним предметом дослідження, головним героєм прози В. Дрозда.

Володимир Григорович – Лауреат премії імені А. Головка, Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, міжнародної премії Фундації Антоновичів (СІЛА).

2. М. Жулинський про В. Дрозда, Особливості його літературної діяльності

“Перечитайте сторінки веселої автобіографії під назвою “Як я народився” чи в’язку небилиць із далекого минулого, чи фантастичне оповідання “Пігмаліон”, чи, наприклад, притчу “Сонце”, і перед вами відкриється багатобарвний, іронічно-химерний, парадоксально “зміщений” світ казкових образів і реальних проблем. Чи не перше у новелі “Сонце” прозаїк зумів оригінально трансформувати прадавню слов’янську легенду про добрих чортів, які щоранку, жертвуючи собою, викочують на небосхил сонце задля торжества життя на землі, у філософську притчу про гуманістичну змістовність самопожертви”. “Він постійно звертався до народних переказів, легенд, притч, казок, до слов’янської міфології взагалі з тим, щоб збагачувати свою творчість різними формами психологічного аналізу, знаходити нові ракурси з художнього дослідження сучасної людини. Його звернення до умовно-символічних засобів відображення зумовлено прагнення поглибити й урізноманітнити аналіз соціально-морального стану сучасника”.

3. Ідейно-художній аналіз твору В. Дрозда “Білий кінь Шептало”

3.1. Виразне читання цікавих епізодів твору, їх переказ.

3.2. Тема: Розповідь про буденне життя коня Шептала.

3.3. Ідея: Возвеличення гармонії, яка простежується у взаємостосунках людини і світом тварин.

3.4. Основна думка: Людина і пррода – взаємопов’язані, бо становлять єдине ціле.

3.5. Жанр: Оповідання.

3.6. Проблематика:

– людина в суспільстві;

– свобода і неволя;

– особистість і натовп;

– дійсність і мрія.

3.7. Композиція.

Експозиція: Знайомство читача з конем.

Зав’язка: Степан з конем Шепталом вирушив за зеленим харчем для свиней.

Кульмінація: Шептало на волі, насолодження єю. Розв’язка: Повернення коня додому.

3.8. Лейтмотив твору: краса природи належить тому, хто її розуміє, цінує, вшановує.

3.9. Обговорення змісту оповідання. Фронтальне опитування

– Чому Шептало не полюбляв табун, гурт і загорожі? (“…Змалку Ненавидів табун, гурт і загорожі, і на пасовиську волів бути сам. Спершу бригадні коні глузували з того, далі звикли й самі почали Обходити Шептала”)

– 3 яким проханням звернувся хлопчак до дядька Степана? {“Дядьку Степане! Казав завернемо, щоб ви до привода конячину прислали. Бо Назавтра свиням зелені нема”)

– Як почував себе кінь суботнього вечора? Про що він розмірковував? (Неприємна, знайома млявість – провісниця всіляких прикростей – закрадалася в груди. Сьогодні суботній вечір, роботу скінчиЛи раніше, і він насолоджувався спокоєм та тішив себе надією на Завтрашній відпочинок. Звісно, якщо вранці не поженуть до міста. Але він сподівається на Степанову добрість”)

– Через що коні недолюблювали Шептала? (“З конюхом у нього особЛиві стосунки. Інші коні це відчувають, тому й недолюблюють ШепТала. Степан ніколи не б’є його, хіба ненароком у гурті зачепить пугою чи про стороннє око стьобне. Ніколи не посилає на важку Роботу, якщо є когось іншого послати. Бо він, Шептало, кінь особЛивий, кінь білий, а коли попав у це бригадне стовпище, то завдяки Злому випадку, химерам долі”)

– Над чим міркував Степан щодо білого коня? {“Але навіть Степан Своїм приземленим розумом тямкує тимчасовість своєї влади над Шепталом”)

– Чого не полюбляв робити Шептало? {“Серед усіх робіт він найбільше недолюблював крутити привід і їздити до міста, хоч інші Коні вважали це найлегшим. Цілісінький день, до темряви, ходити По колу, топтати власні сліди – в цім було щось принизливе. А ще Принизливіше котити заставленого корзинами та бідонами воза сеРединою ранкової міської вулиці…”)
– Чого соромився білий кінь? {“…То він соромився упряжі, соромився Становища робочої худоби, яку вільно запрягати, поганяти, стьобаТи батогом кожному Степанові”)

– Яким чином Шептало намагався виправдати Степана? {“Шептало Старанно, щоб не виказати засмучення Степановим рішенням, жував Скошену вранці траву, між: якою хоч і попадались його улюблені коню-Шинки, але зараз здавалися прісними. “Я на базар завтра не поїду, та Й не переробився вдень; ледь розвидніється, до міста почимчикують, Дати перепочинок треба…” – міркував Шептало, і в кінських очах Поволі випогоджувалось. Йому кортіло будь-що виправдати Степана, Довести, що той не мав кого послати у привід і лише через безвихідь потривожив Шептала. Так було легше – через гірку безнадію перекидався місточок. А може, конюх боїться, що ніхто з коней, окрім нього, не встигне до ночі порізати зелень і свині залишаться завтра Голодні?”)

– Як автор характеризує Шептала? {“…На Шептала можна покласТися. Такий покірний і роботящий. Тільки віжок торкнись, уже чує, Вже розуміє, підганяти не доводиться. Він свого досяг, зумів прикиНутися; вони повірили – хіба не має пишатися своїм розумом і виТримкою”)

– Що згадав кінь про свою молодість? {“Ще коли його, молодого Й гордого, вперше осідлали, ганяли по царині до сьомого поту, хльоскали до кривавих рубців на боках і привели в загін геть вимочаленого, Знесиленого, інстинкт білого коня підказав йому, що рано чи пізно Люди зломлять його. Супроти вітру довго не пробіжиш, і розумніше До часу прикинутися скореним, лишившись в душі вільним, аніж бути скореним насправжки”)

– У чому Шептало виявляв свою прихильність до людей? (“Перші Роки упряжного життя він побоювався аби люди не розгадали, що Він тільки прикидається покірним, і рвав голоблі з останніх сил. До Того ж краще тягти, не очікуючи не батіг, ніж: ковтати принизливе Підстьобування. В тій добровільній напрузі було щось від самостійНості, від волі. Але тепер ніхто не сумнівався в його ретельності, І він іноді дозволяв собі стишувати крок, тягтися за червоними киТицями конюшини на узбіччі дороги”)