Отроцтво Івана Олександровича Гончарова

Ваня почував себе зовсім чужим у цьому училищі, удалині від рідного будинку. Йому була не по душі комерційна наука, комерційна діяльність не залучала. Учні шпигували один за одним. Щоб мати добру репутацію, досить було процвітати в співі й, танцях – улюблених предметах директори. Перебування в училище згладжувало тільки присутність брата. Згадуючи ці роки, Іван Олександрович писав Миколі: “…По милості тупого й офіційного рутинера, Тита Олексійовича, ми киснули там вісім років, вісім кращого років, без справи! Так, без справи. А він ще

затримав мене чотири роки в молодшому класі, коли я був там краще всіх, тому тільки, що я був молодий, тобто малий, а знав більше всіх…”

Ваня був здатним і розвиненим хлопчиком, але вся обстановка училища, бездумне завчання гнітили його. Крім російської словесності, німецької й французької мов, історії – предметів, що цікавили Гончарова, в училище викладалися ще бухгалтерія й комерційна арифметика, до яких у хлопчика не було ніякого інтересу. Тому не випадково на третьому році навчання вихованець Іван Гончарів “замічений у недбальстві”. І хоча на шостому року він був “одноголосно визнаний

гідним нагородження книгою”, по-справжньому гарним учнем Гончарів так і не став: комерція не була його стихією

У роки перебування в училище самими радісними днями були канікули, дні, проведені будинки, зустрічі з матір’ю. Трегубов тужив за своїм улюбленцем і, коли той приїжджав, не розставався з ним: качався на човні по Волзі або в екіпажі по околицях Симбірська. Але щаслива пора канікул проходила швидко й наступав день, коли потрібно було вертатися в ненависне училище з його зубрінням і фіскалами

Перебування в училище могло загальмувати духовний розвиток юнака. Але на щастя, він багато займався самостійно, багато читав. Усе більше й більше тягла до себе література. Читанню він віддавав весь вільний час. В училищі була досить велика бібліотека. Іван прочитав Твори Вольтера, книги історичного змісту, перечитав Фонвізіна, Ломоносова. В останніх класах він в оригіналі читав В. Гюго, А. Дюма, Э. Цю. Це повальне читання, без догляду, без керівництва, навіть без порядку й послідовності, відкривши хлопчикові передчасно ока на багато чого, не могло не подіяти на посилений розвиток фантазії. Пройшло вісім років у стінах училища. Іван Гончарів остаточно переконався в марності свого подальшого перебування тут. Його інтереси й прагнення не мали нічого загального із цілями й завданнями комерційного училища, і в 1830 році, приїхавши додому на ка-никулы,;Іван домігся згоди матері на відхід з училища. Микола Гончарів теж не став комерсантом. Згодом, після закінчення університету, він майже тридцять років був учителем словесності в гімназії й брав діяльну участь у громадському житті Симбірська як член Комітету Карамзинской бібліотеки. Бібліотека в той час була майже єдиним центром суспільного й культурного життя міста

Отже, комерсант із Івана не вийшов, і у вересні 1830 року “на прохання купецької вдови Авдотьи Матвіївни Гончаровой” він був звільнений з училища з видачею свідчення, у якому відзначалися “дуже гарні” успіхи по російській і іноземній мовам, географії й історії. До цього часу Іван уже пробував свої сили на літературному поприщі. “Писати – це покликання – воно звертається в пристрасть. І в мене була ця пристрасть – майже з дитинства, ще в школі”, – писав він пізніше. І цілком закономірно було прагнення Гончарова надійти на словесний факультет Московського університету. В 1830 році вісімнадцятирічний Іван Гончарів подає заяву про прийом…

1830-й – холерний рік… У Москві все життя завмерло. По вулицях повільно рухаються карети із хворими. Місто оточене військами. Навчальні заклади закриті. Закрито й університет. Іван змушений сидіти будинку. Разом із братом Миколою, що надходив на юридичний факультет, він ретельно готується до вступних іспитів. Усе йшло добре, як раптом, за чотири місяці до вступних іспитів, було отримане приписання Міністерства освіти про обов’язкову здачу вступниками на словесний факультет екзамену із грецької мови. Іван, як і його товариші, про грецьку мову й поняття не мав: він вивчався тільки в духовних училищах. Довелося готуватися, до здачі іспиту й по грецькій мові. Гончарову допомогло успішно його здати гарне знання латині й завзята праця

У серпні 1831 року, здавши вступні іспити, Гончарів був прийнятий у Московський університет. Ретельна й серйозна підготовка до іспитів, любов до літератури й систематичне читання не пропали даром, Професори, по призначенню ректора знання, що перевіряли, у мовах і науках, знайшли його досить підготовленим до слухання лекцій.(Збулися мрії Івана Гончарова – він студент кращого університету Росії

Початок тридцятих років для Московського університету було періодом відновлення. На зміну старим професорам прийшла талановита молодь, що внесла свіжий струмінь у навчання, сприяла підвищенню рівня університетського утворення. В університет кинулися люди, що жадають знань, готові віддати всі сили рідній країні. “Ми, юнака, піввіку тому назад, – зауважує Гончарів, – дивилися на університет як на святилище й вступали в його стіни зі страхом і трепетом… Вільний вибір науки, що вимагає свідомого погляду на свій потяг до тої або іншої галузі знання, і зароджувалося з того визначення свого майбутнього покликання – все це захоплювало не тільки розум, але й всю молоду душу”. Такі шляхетні прагнення були характерними для передової молоді того часу

А час був нелегким. Самодержавство не забуло 14 грудня 1825 року. Воно було налякано повстанням декабристів, польським визвольним рухом 1830-1831 років, селянськими хвилюваннями й холерними бунтами. Але не тільки внутрішні справи турбували Миколи I. В 1830 році у Франції відбулася революція. І на все це царський уряд відповіло розгулом реакції. В 1826 році найвищим указом був створений спеціальний корпус жандармів на чолі із графом Бенкендорфом – для рішучого придушення всякої вільної думки. Підсилився цензурний гніт. Міністр освіти граф Уварів у своїй діяльності виходив з “охоронних початків” православ’я, самодержавства й народностей, які, по суті, минулому програмою подальшого посилення репресій у галузі науки, літератури й мистецтва. Провідниками цих “почав”, по думці Уварова, повинні були стати університети, і вуж звичайно московський. Але повністю досягти цього міністрові не вдалося

Московський університет, за словами Герцена, став щирим “осередком російського утворення”. Незважаючи на всі спроби уряду задушити вільнодумство, у ньому панував дух демократизму. Багато дисциплін викладали обдаровані люди, з гарною науковою підготовкою

Симпатії й любов студентів здобули професори: М. Т. Каченовский – курс, що читав, російської історії й статистики, Н. И. Надєждін – преподававший історію Греції й Рима, И. И. Давидов – для того часу великий фахівець із історії російської літератури. Кожний з них – один більшою мірою, іншої в меныпей – вплинув на розвиток і утворення студентів. Гончарів із захопленням слухав їхньої лекції – цікавим, насиченим багатим матеріалом. Великий вплив на формування суспільних і эстетических поглядів майбутнього письменника зробили лекції по теорії образотворчих мистецтв Миколи Івановича Надєждіна. Лекції Надєждіна і його статті були важливим внеском у розвиток російської критичної думки. Н. Г. Чернишевський говорив, що це “один із замечательнейших людей в історії нашої літератури, людина чудового розуму й ученості”, що він “перший міцно ввів у нашу мыслительность глибокий філософський погляд”, “перший дав міцні підстави нашої критики”.

Ідеї Надєждіна знаходили гарячий прийом у студентів. Він виступав за освіту народу, доводив, що без освіти не може бути народної літератури. На думку Гончарова, лекції Надєждіна “були доброчинні для слухачів по новині, сміливості ідей, мови”. Значення їхній майбутній письменник бачив у тім, що “вони зближали науку й мистецтво сжизнию, зламали рутину, прогнали схоластикові й освіжили розуми слухачів – внесли здоровий критичний погляд на літературу. Крім того, робили й інший моральний вплив, ставлячи ідеали добра, правди, краси, удосконалювання, прогресу й т. д. Все це збігалося з возникавшею й у тодішній сучасній літературі жизнию, внесенною, після застою, Пушкіним і його плеядою, критичним переворотом – після старої риторичної школи, у журналістиці тим же Надежди-Ным…” Але виступаючи за прогрес і освіту, На-деждин залишався прихильником існуючого ладу й різко негативно ставився до революційних теоріям, до революційного руху. Він засуджував і революцію 1830 року у Франції, і польський визвольний рух