Останній дюйм (1957) – Джеймс ОЛДРІДЖ нар. 1918 – ДУХОВНЕ ВИПРОБУВАННЯ ЛЮДИНИ

Останній дюйм, який розділяє всіх і все, нелегко подолати, якщо не бути майстром своєї справи.

Джеймс Олдрідж

Сторінки життя і творчості

Англійський письменник Джеймс Олдрідж створював книжки про сильних духом людей мужніх професій – пілотів, спортсменів і вояків. Він і сам був схожий на них: майстерно керував літаком, пірнав з аквалангом, володів зброєю. Сучасники згадують, що в характері письменника поєдналися мужність і ніжність: у нього було обличчя мрійника й статура боксера. Зовнішня сила й внутрішня делікатність притаманні

й героям Дж. Олдріджа. Вони розуміли, що в складних життєвих ситуаціях головне – не перемога, а її ціна, особливо останнього кроку.

Джеймс Олдрідж народився у м. Свон-хіллі (Австралія). Батьки Джеймса були родом із Великої Британії і намагалися зберегти звичаї своєї батьківщини в далекій Австралії. Батько працював редактором місцевої газети і своїми статтями й промовами пристрасно боровся за моральність співгромадян. Мати на згадку про батьківщину створила чудовий квітник із троянд, а своїх п’ятьох дітей батьки виховували в повазі до навчання й праці. У родині багато читали, цінували красу справжніх

почуттів.

У 1938 р., після закінчення Мельбурнського комерційного коледжу, юнак поїхав продовжувати навчання в Англію, де вступив до одного з найпрестижніших університетів світу – Оксфорду. Потім закінчив курси для пілотів, займався журналістською діяльністю в лондонських газетах.

Під час Другої світової війни письменник працював військовим кореспондентом. Воєнні події спостерігав у Греції, Іспанії, Італії, Єгипті, Радянському Союзі. Боротьба з фашизмом визначила теми його творів, які з’явилися в цей час, – романи “Справа честі”(1942), “Морський орел” (1944), “Дипломат” (1949). З горнила війни Дж. Олдрідж вийшов справжнім письменником, який майстерно володів напруженим сюжетом, глибоким баченням людських стосунків і характерів. У своїх творах він шукав вирішення проблем сучасного суспільства, звертаючись до історичного або міфологічного минулого.

Спогади дитинства письменник утілив у творах про австралійську природу, дитячі пригоди, учасниками яких нерідко ставали тварини, зокрема коні. Ці благородні тварини є героями творів “Дивовижний монголець” (1974), “Їзда на диких поні” (1976), “Розбите сідло” (1982).

У 1950-х роках письменник побував у Криму й на Кавказі. Враження від морських подорожей Дж. Олдрідж відобразив в оповіданнях, серед яких один із найвідоміших творів письменника – “Останній дюйм1” (1957), а також його продовження – “Клітка для акули” (1957).

Творчість і діяльність письменника відзначено високими міжнародними нагородами за боротьбу за мир, журналістську працю, за твори для дітей.

Письменник неодноразово бував в Україні, у м. Києві, зустрічався з читачами, давав інтерв’ю, одне з них було надруковане під назвою “І в мені частка України”. Джеймс Олдрідж писав: “Україна нагадує мені країну мого дитинства Австралію. На мою думку, будь-який український хлопчик може впізнати себе в героях моїх дитячих оповідань”. Оповідання “Останній дюйм” було перекладено українською В. Гнатовським одразу після його публікації англійською мовою.

1 Дюйм – одиниця довжини в системі англійських мір, що становить 2,54 см.

Останній дюйм (1957)

Історія створення

Наприкінці 1950-х років Дж. Олдрідж із дружиною й синами відпочивав на Чорноморському узбережжі Кавказу. Разом із синами-підлітками письменник багато часу проводив біля моря. їхніми улюбленими заняттями були підводне полювання й підводна зйомка. У ці роки Дж. Олдрідж написав посібник “Підводне полювання”, де детально ознайомив читачів із життям підводного світу й секретами полювання. Враження від Чорного моря й спогади про Червоне море, зокрема Акулячу бухту, знайшли відтворення в оповіданні “Останній дюйм”.

Добре, коли після двадцяти років роботи льотчиком ти і в сорок ще відчуваєш задоволення від польоту; добре, коли ти ще можеш радіти з того, як артистично точно посадив машину: легенько натиснеш ручку, піднімеш невеличку хмарку куряви й плавно відвоюєш останній дюйм над землею! Особливо коли приземляєшся на сніг. Сніг – чудова підстилка під колеса, і добре сісти на сніг – це так само приємно, як пройтися босими ногами по пухнастому килиму в готелі.

Отак він і залишився з порожніми руками, коли не брати до уваги байдужу дружину, якій він був не потрібний, і десятирічного сина, що народився надто пізно і, – Бен розумів десь у глибині душі, – чужого їм обом, самотнього, неприкаяного хлопчика, який у десять років розумів, що мати ним не цікавиться, а батько – стороння людина, яка не знає, про що з ним говорити, різка й небагатослівна в ті лічені хвилини, коли вони бували разом.

От і ця хвилина не була кращою за інші. Бен узяв із собою хлопчика на “Остер1”, який страшенно кидало на висоті двох тисяч футів над узбережжям Червоного моря, і чекав, що сина ось-ось закачає.

1 “Остер” – американський легкий одномоторний літак 1930-1940-х років.

– Коли тебе занудить, – сказав Бен, – нагни голову нижче, щоб не забруднити всю машину.

– Добре. – Хлопчик мав дуже нещасний вигляд.

– Боїшся?

Маленький “Остер” нещадно кидало в розпеченому повітрі то в один, то в другий бік, але переляканий хлопчина все ж не губився і, відчайдушно смокчучи цукерку, розглядав прилади, компас, рухливий авіагоризонт.

– Трохи, – відповів хлопець тихим і несміливим голоском, не схожим на грубуваті голоси американських дітей. – А літак не зламається від цих поштовхів?

Бен не вмів заспокоювати сина, він сказав правду:

– Якщо машину не доглядати, вона неодмінно зламається.

– А ця… – почав хлопчик, але його дуже нудило, і він не закінчив.

– Ця в порядку, – роздратовано сказав батько. – Цілком справний літак.

Хлопчик опустив голову й тихенько заплакав.

Бен пожалкував, що взяв із собою сина. Усі великодушні поривання в них у сім’ї завжди закінчувалися невдачею, їм обом давно бракувало цього почуття – черствій, плаксивій, провінціальній матері й різкому, нервовому батькові. Якось під час одного з таких нападів великодушності Бен спробував повчити хлопчика вести літак, і хоча син виявився дуже кмітливим і досить швидко засвоїв основні правила, кожен окрик доводив хлопця до сліз…

– Не плач! – наказував йому тепер Бен. – Нічого тобі плакати. Підведи голову, чуєш, Деві!.. Підведи зараз же!

Але Деві сидів похнюпившись, а Бен більше й більше жалкував, що взяв його, і сумовито поглядав на величезну мертву пустелю узбережжя Червоного моря, котра розстилалася під крилом літака, – суцільну смугу на тисячу миль, якою відокремлювалися ніжно розмиті акварельні фарби суходолу від бляклої зелені моря. Усе було нерухоме й мертве. Сонце випалювало тут усе живе, а весною вітри підіймали в повітря маси піску на тисячах квадратних миль і відносили його на той бік Індійського океану, де він і залишався навіки; пустеля зливалася з дном морським.

– Сядь прямо, – коли хочеш навчитися, як іти на посадку. Найголовніше – це правильно розрахувати, – сказав Бен. – Коли вирівнюєш літак, треба, щоб відстань до землі була шість дюймів. Не фут і не три, а рівно шість дюймів! Якщо вище – стукнешся під час посадки, і літак буде пошкоджено. Надто низько – наскочиш на горбик і перекинешся. Головне – останній дюйм.

Деві кивнув. Він уже знав, він бачив, як в Ель-Бабі, де вони брали напрокат машину, одного разу перекинувся такий “Остер”. Учень, який літав на ньому, загинув.

– Бачиш! – закричав батько. – Шість дюймів. Коли він почне сідати, я беру назад ручку. Тягну її на себе. Отак! – сказав він, і літак торкнувся землі легко, мов сніжинка. – Останній дюйм! – Бен зразу ж вимкнув мотор і натиснув на ножні гальма. Ніс літака задерся вгору, а гальма не дали йому зануритись у воду – до неї залишилося шість чи сім футів.

Двоє льотчиків повітряної лінії, які відкрили цю бухту, назвали її Акулячою – не через форму, а через її мешканців. У ній завжди водилася сила-силенна великих акул. Вони запливали сюди з Червоного моря, ганяючись за косяками оселедців і кефалі, які час від часу шукали собі тут захистку. Бен і прилетів сюди, власне, заради акул, а тепер, коли потрапив у бухту, зовсім забув про хлопчика й тільки часом давав йому розпорядження: допомогти розвантажувати речі, закопати мішок із продуктами в мокрий пісок, змочити пісок морською водою, подавати інструменти й усякі дрібниці, потрібні для акваланга й камер.

– А сюди хтось заходить коли-небудь? – запитав Деві.

Бен був надто зайнятий, щоб звертати увагу на те, що питає хлопчик, але все ж, почувши запитання, похитав головою:

– Ніхто! Ніхто не може сюди потрапити інакше, як легким літаком. Принеси мені два зелених мішки, що стоять у машині, і прикрий голову від сонця. Не вистачає тільки, щоб ти схопив сонячний удар.

Більше Деві ні про що не питав. Коли він про що-небудь запитував батька, голос його зразу ставав сумним: він наперед чекав різкої відповіді. Тепер хлопчик уже й не пробував розмовляти й мовчки виконував те, що йому наказували. Він уважно спостерігав, як батько готує свій акваланг і кіноапарат для підводних зйомок, збираючись опуститися в напрочуд прозору воду, щоб знімати акул.

(Переклад Володимира Гнатовського)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Розкажіть про те, що хвилювало пілота Бена. 2. Чому він узяв із собою сина в політ? 3. Яким ви уявляєте Бена? 4. А яким постав у вашій уяві хлопчик Деві? 5. Чий погляд сформував ваші враження про хлопчика?

Деві поглядав на море, яке поглинуло його батька, наче міг у ньому що-небудь побачити. Але дивитися не було на що, хіба на пухирці повітря, які з’являлися час від часу на поверхні.

Нічого не було видно ні на морі, яке вдалині зливалося з горизонтом, ні на безкраїх просторах випаленого сонцем узбережжя. А коли він виліз на розпечений піщаний горб біля найвищого краю бухти, то не побачив позад себе нічого, крім пустелі, то рівної, то трохи хвилястої. Виблискуючи на сонці, вона тягнулася вдалину, де в гарячому серпанку невиразно вимальовувались обриси червонуватих пагорбів, таких же голих, як і все довкола.

Під ним був тільки літак, маленький сріблястий “Остер”. Він ще потріскував, бо мотор ніяк не охолоджувався. Деві відчув свободу. Кругом на цілих сто миль не було нікого, і він міг посидіти в літаку та добре його роздивитися. Але запах, що йшов від літака, знову запаморочив йому голову. Хлопець виліз і облив водою пісок, де лежала їжа, а потім сів і став дивитися, чи не з’являться акули, яких знімав його батько. Під водою нічого не було видно, і в розпеченій тиші, залишившись сам один, – про що він не жалкував, хоч і гостро відчував свою самотність, – хлопчик роздумував, що ж з ним буде, якщо батько так ніколи й не випливе з морської глибини.

(Переклад Володимира Гнатовського)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Як змінюється авторська оповідь у цій частині твору? Чиї думки й почуття стають головними? 2. Які почуття й страхи переживав хлопчик?

Бен, притулившись спиною до корала, мучився з клапаном, що регулює подачу повітря. Він опустився неглибоко, не більше як на двадцять футів, але клапан працював нерівномірно, і йому доводилося із зусиллям утягувати повітря. А це дуже втомлювало й було не зовсім безпечно.

Акул було багато, але вони трималися на відстані. Вони ніколи не підпливали так близько, щоб на них можна було як слід націлити об’єктив. Доведеться після обіду приманити їх до себе. Для цього він узяв у літак половину кінської ноги; загорнута в целофан, вона лежала закопана в піску.

“Цього разу, – сказав він собі, шумно випускаючи пухирці повітря, – я вже назнімаю їх не менше як на три тисячі доларів”.

Телевізійна компанія платила йому по тисячі доларів за кожні п’ятсот метрів фільму про акул і тисячу доларів окремо за зйомку молота-риби. Але в цих водах молот-риба не водиться. Були тут дві чи три нешкідливі акули-велетні й досить велика плямиста акула-кішка1, що бродила біля самого сріблястого дна, далі від коралового берега. Бен знав, що зараз він надто рухливий, щоб привабити до себе акул, але його цікавив великий орляк2, який жив під навісом коралового рифу1. За нього теж платили п’ятсот доларів, їм потрібен був кадр з орляком на відповідному фоні. Підводний кораловий світ, що кишів тисячами риб, був добрим фоном, а сам орляк лежав у своїй кораловій печері.

– Ага, ти ще тут! – сказав Бен тихенько.

Риба була чотири фути завдовжки, а важила – один Бог знає скільки. Вона поглядала на Бена зі своєї схованки, як і минулого разу – тиждень тому. Жила вона тут, мабуть, не менше ста років. Ляснувши в неї перед мордою ластами, Бен примусив її податися назад і зробив добрий кадр із панорами, коли риба, не поспішаючи, але сердито, пішла головою вниз, на дно.

Поки що це було все, чого він добився. Акули нікуди не дінуться й після обіду. Йому треба берегти повітря, тому що балони ніяк не перезарядиш тут на березі. Обернувшись, Бен відчув, як повз його ноги прошелестіла плавниками акула. Поки він знімав орляка, акули зайшли йому в тил.

– Ану, геть звідси, капосні душі! – закричав він, випускаючи величезні пухирі повітря.

– Зривається вітер, – сказав Деві, як завжди тихо й надто серйозно.

– Знаю. Я пробуду під водою лише півгодини. Потім піднімусь, заряджу нову плівку й опущуся ще хвилин на десять. Займись тут чим-небудь. Шкода, що ти не захопив із собою вудочки.

“Треба було йому про це нагадати”, – подумав Бен, занурюючись у воду разом із принадою з конини. Принаду він поклав на добре освітленукоралову гілку, а камеру встановив на виступі. Потім він міцно прив’язав м’ясо телефонним дротом до корала, щоб акулам важче було його відірвати.

1 Акула-кішка – риба з родини акулячих, має яскравий окрас у вигляді плям, сітки; формою очей і голови нагадує кішку.

2 Орляк – риба-скат із трикутним тілом і довгим хвостом, назву отримала за великі плавники, подібні до крил птаха.

Закінчивши цю справу, Бен відступив у невелику нішу на якихось десять футів від принади, щоб захистити себе ззаду.

Він знав, що акул не доведеться довго чекати.

У сріблястому просторі, там, де корали переходили в пісок, їх було вже п’ять. Він мав рацію. Акули прийшли зразу ж, почувши запах крові. Бен завмер, а коли видихав повітря, то притискував клапан до корала за спиною, щоб пухирці повітря, лопаючись, не сполохали акул.

– Підходьте! Ближче! – заохочував він риб.

Але їх і не треба було запрошувати.

Вони кинулися прямо на шматок конини. Попереду йшла знайома плямиста акула-кішка, а за нею дві чи три акули тієї ж породи, але менші. Вони не пливли й навіть не ворушили плавниками; вони летіли вперед із великою швидкістю, наче сірі ракети. Підійшовши до м’яса, акули трохи звернули вбік, на ходу відриваючи шматки.

Він зняв на плівку все: наближення акул до цілі, якусь дерев’яну манеру роззявляти пащу, наче в них боліли зуби, пожадливий пакосний укус – найогидливіше видовисько, яке йому доводилося бачити в житті.

– Ах ви гади! – сказав він, не розкриваючи губ.

Як і кожен підводник, він їх ненавидів і дуже боявся, але не міг не захоплюватися ними.

Вони з’явилися знову, хоча ролик його плівки був уже майже цілком використаний. Отже, йому доведеться піднятися на сушу, перезарядити камеру й швидше повернутися назад. Бен глянув на камеру й пересвідчився, що плівка закінчилася. Підвівши очі, він побачив, що вороже настроєна акула-кішка пливе просто на нього.

– Геть! Геть! Геть! – загорлав Бен у трубку.

Кішка на ходу повернулася на бік, і Бен зрозумів, що вона зараз кинеться на нього. Тільки в цю мить він помітив, що руки й груди в нього вимазані кров’ю від кінського м’яса. Бен прокляв свою необережність, але докоряти собі було безглуздо й пізно, і він почав відбиватися від акули кіноапаратом.

Кішка випередила його, і камера тільки злегка ковзнула по ній. Бокові різці з розмаху схопили праву руку Бена, ледве не зачепили грудей і пройшли крізь його руку, наче бритва. Від страху й болю Бен почав розмахувати руками; кров його зразу ж скаламутила воду, але він уже нічого не бачив і тільки відчував, що акула зараз нападе знову. Одбиваючись ногами, Бен посувався назад і раптом відчув, що його різонуло по ногах. Судорожно кидаючись, він заплутався в гіллястих заростях; Бен тримав трубку в правій руці, боячись випустити її. І тієї миті, коли він побачив, що на нього напала ще одна акула, трохи менша, він ударив її ногами й сам одкинувся назад.

Бен ударився спиною об надводний край рифу, якось викотився з води і, весь у крові, повалився на пісок, як сніп.

(Переклад Володимира Гнатовського)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Перекажіть епізод про підводну зйомку акул. 2. Знайдіть в описах акул порівняння й епітети. Доведіть, що картини підводного нападу передають “страх і захоплення” мисливця.

Для обговорення. Якої помилки припустився Бен, знаходячись під водою?

Коментарі. Дія твору відбувається у двох стихіях – глибоко під водою й високо в повітрі. У 1950-х роках рівень технічного оснащення був слабким і не пристосованим для обох просторів. До того ж Червоне море уважається небезпечним для підводного плавання. Найбільш загрозливі з тих, що зображені у творі, – піщані акули, які можуть напасти на людину. Акули-кішки, які покалічили Бена, зазвичай не агресивні.

Опам’ятавшись, Бен одразу ж згадав усе, що сталося, хоч і не розумів, чи довго він був непритомний і що було потім: усе тепер, здавалося, уже не корилося його владі.

– Деві! – закричав він.

Десь зверху почувся приглушений голос хлопця, але в очах у Бена було темно – він знав, що ще не минув шок. Але він побачив сина, його нахилене, сповнене жаху обличчя й зрозумів, що був без пам’яті лише кілька секунд. Рухатися він майже не міг.

– Що мені робити? – кричав Деві. – Бачиш, що з тобою сталося?

Бен заплющив очі, щоб зібратися з думками. Він знав, що вже не зможе вести літак: руки горіли, як у вогні, і були важкі, наче свинець, ноги не рухалися, а в голові стояв туман.

– Деві, – ледве-ледве вимовив Бен із заплющеними очима, – що в мене з ногами?

– У тебе руки… – почув він невиразний голос Деві, – руки зовсім порізані, просто жах!

– Знаю! – сердито сказав Бен, не розтуляючи зубів. – А що в мене з ногами?

– Ноги в крові, теж порізані.

– Дуже?

– Дуже, але не так, як руки. Що мені робити?

Тоді Бен глянув на руки й побачив, що права майже зовсім одірвана, – він бачив м’язи, сухожилля, крові майже не було. Ліва була схожа на шматок пожованого м’яса й сильно кровоточила; він зігнув її, підтягнув кисть до плеча, щоб зупинити кров, і застогнав від болю.

Бен знав, що справи його дуже погані, але тут же зміркував, що треба щось робити: коли його не стане, хлопець залишиться сам, і про це страшно було навіть думати. Це було ще гірше, ніж його власне становище. Хлопця не скоро знайдуть у цій спаленій сонцем країні, якщо взагалі його знайдуть.

– Деві, – сказав він рішуче, ледве володіючи недоладними думками, – слухай-но… Візьми мою сорочку, розірви й перев’яжи мені праву руку. Чуєш?

– Чую.

– Міцно обв’яжи мені ліву руку вище ран, щоб зупинити кров. Потім якось прив’яжи кисть до плеча. Так міцно, як тільки зможеш. Зрозумів? Перев’яжи обидві руки.

– Зрозумів.

– Перев’яжи дуже міцно. Спочатку праву руку, але закрий рану. Зрозумів? Ти зрозумів…

Бен не почув відповіді, тому що знову знепритомнів; цього разу він був без пам’яті довше й опам’ятався тоді, коли хлопчик перев’язував йому ліву руку. Серйозне, напружене, бліде личко сина скривилося від жаху, але він із відчайдушною мужністю старався виконати своє завдання.

– Це ти, Деві? – сказав Бен, чуючи сам, як невиразно вимовляє слова. – Послухай, хлопчику, – говорив він через силу, – я тобі повиненсказати все відразу, на випадок, якщо знову знепритомнію. Перебинтуй мені руки, щоб я не втрачав надто багато крові. Приведи в порядок ноги й витягни мене з акваланга. Він мене душить.

– Я хотів тебе витягнути, – сказав Деві сумним голосом. – Не можу, не знаю як.

– Ти мусиш мене витягнути, ясно? – прикрикнув Бен за своєю звичкою, але тут же зрозумів, що єдина надія врятуватись і хлопчикові, і йому – це примусити Деві самостійно думати, упевнено робити те, що він повинен зробити. Треба якось переконати в цьому хлопчика. – Я тобі скажу, синку, а ти постарайся зрозуміти. Чуєш? – Бен ледве чув сам себе й на секунду навіть забув про біль. – Тобі, бідоласі, доведеться все робити самому, так уже сталося. Не сердься, коли я на тебе гримну. Тут уже не до образ. На це не треба зважати, зрозумів?

– Зрозумів, – Деві перев’язував ліву руку й не слухав його.

– Молодець! – Бен хотів підбадьорити дитину, але це в нього якось не виходило. Він ще не знав, як підійти до хлопчика, але розумів, що це необхідно. Десятирічна дитина мала виконати надзвичайно складну справу. Якщо вона хоче вижити. Але все повинно йти по порядку.

(Переклад Володимира Гнатовського)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Розкажіть про складність ситуації, у якій опинилися батько та син. 2. Чому Бен вирішив, що становище сина гірше, аніж його?

Порівнюємо. Що змінилося в стосунках батька й сина під час випробування?

Краса слова

Оповідання Дж. Олдріджа містить усі ознаки пригодницького твору. Тут є і надзвичайні обставини, і стрімкий розвиток сюжету, й екзотична природа. Проте найбільше автор приділяє увагу не захопливим пригодам, а змінам у душі героїв. Це визначає психологізм твору, який можна назвати не тільки пригодницьким, а й психологічним оповіданням. У кожному новому епізоді головними персонажами поперемінно стають то батько, то син. Це дає змогу авторові зазирнути у внутрішній світ обох героїв і показати ситуацію з різних поглядів. На початку твору поміж батьком і сином існує стіна непорозуміння, вони не вміють навіть спокійно розмовляти – батько повчає й гримає, а хлопчик боїться й плаче. Усе змінило поранення батька, адже від Деві залежала їхня подальша доля. Передчуваючи велику біду, батько по-іншому починає дивитися на сина, і, хоча він ще не знаходить потрібних слів, зближення відбулося. Бен думає про те, щоб тільки не налякати сина, спонукати його діяти й думати самостійно. А Деві своїми діями доводить, що в нього є характер, сила й мужність.

Єдиною надією врятувати хлопця був літак, і Деві повинен буде його вести. Не було ні іншої надії, ні іншого виходу, але спочатку треба все добре продумати. Хлопця не можна лякати. Якщо сказати Деві, що йому доведеться вести літак, його охопить жах. Треба добре подумати, як про це сказати синові, підготувати його й переконати зробити це, хоч і несвідомо. Треба було навпомацки знайти шлях до пойнятої страхом незрілої свідомості дитини. Бен уважно подивився на сина й пригадав, що давно вже як слід не приглядався до нього.

“Він, здається, хлопець розвинутий”, – подумав Бен, дивуючись чудному напрямку своїх думок. Цей хлопець із спокійним обличчям був чимось схожий на нього самого: за дитячими рисами приховувався, можливо, твердий і навіть невгамовний характер. Але бліде, трохи широкувате обличчя виглядало зараз нещасним. Помітивши пильний погляд батька, Деві відвернувся й заплакав.

Деві розстелив біля нього рушника. Бен смикнувся, щоб перевернутися. Йому здалося, що в нього розірвалися на шматки і руки, і груди, і ноги, але йому пощастило лягти на рушник спиною, упершись п’ятами в пісок, і він не втратив свідомості.

– Тепер тягни мене до літака, – ледве чутно промовив Бен. – Ти тягни, а я буду відштовхуватися п’ятами. На поштовхи не звертай уваги, головне – швидше дістатися туди.

– Як же ти зможеш вести літак? – запитав його зверху Деві.

Бен заплющив очі, він хотів уявити собі, що переживає зараз син. “Хлопчик не повинен знати, що машину доведеться вести йому, – думав він. – Якщо сказати, це перелякає його на смерть”.

– Цей маленький “Остер” літає сам, – відповів Бен. – Треба тільки покласти його на курс, а це не важко.

– Але ж ти не можеш поворушити рукою. І очей зовсім не розплющуєш.

– А ти про це не думай. Я можу літати наосліп, а правити коліньми. Давай тягни.

Ех, коли б він міг рухати ногами! Видно, щось сталося в нього з хребтом; він тепер був майже певен, що кінець кінцем усе-таки помре. Головне – вижити до Каїра й показати хлопцеві, як посадити літак. Цього буде досить. Тільки на це він надіявся, це була його найдальша мета.

І ця надія допомогла йому забратися в літак, він уповз у кабіну зігнувшись, напівсидячи, майже непритомний. Потім спробував сказати хлопцеві, що треба зробити, але не зміг вимовити й слова. Хлопця охопив страх. Обернувшись до нього, Бен відчув це і зробив ще одне зусилля.

“Знову непритомнію”, – подумалося Бену. Він поринув на кілька хвилин у легкий, приємний сон, але старався зберегти останню нитку свідомості. Він чіплявся за неї, адже це було єдине, що залишалося в нього для врятування сина.

Бен не пам’ятав, коли він плакав, але тепер зненацька відчув на очах безпричинні сльози. Ні, він не думає здаватися! Нізащо!

– Розклеївся твій батько, га? – сказав Бен і навіть відчув деяке задоволення від цієї відвертості. Справа йшла на добре. Він знаходив шлях до серця хлопчика. – Тепер слухай… – Бен знову одійшов далеко-далеко, а потім повернувся. – Доведеться тобі взятися за діло самому, Деві. Нічого не вдієш. Слухай. Колеса вільні?

– Так, я забрав усе каміння.

Деві сидів зціпивши зуби.

– Що це нас погойдує?

– Вітер.

Про вітер Бен забув.

– Ось що треба зробити, Деві, – повільно вів батько. – Потягни важіль газу на дюйм, не більше. Одразу. Зараз же. Постав усю ступню на педаль. Добре! Молодець! Тепер поверни чорний вимикач із мого боку. Чудово! Тепер натисни оту кнопку, а коли мотор заведеться, потягни важіль ще трохи. Стій! Коли мотор заведеться, постав ногу на ліву педаль, увімкни мотор до краю й розвернися проти вітру. Чуєш?

– Це я можу, – сказав хлопець, і Бену здалося, що він почув у його голосі різку нотку нетерпіння, яка нагадувала чимось його власний голос. – Здорово дме вітер, – додав хлопець. – Надто сильно, мені це не подобається.

– Коли будеш вирулювати проти вітру, подай уперед ручку. Починай! Запускай мотор!

Бен відчув, що Деві перехилився через нього й увімкнув стартер; потім чхнув мотор. Тільки б не надто сильно пересував ручку, доки не заведеться мотор! “Зробив! Ій-богу, зробив!” – подумав Бен, коли мотор почав працювати. Він кивнув, і в голові відразу ж запаморочилось від напруження. Бен зрозумів, що хлопчик дає газ і намагається розвернути літак. А потім його всього неначе поглинув якийсь нестерпний шум: він відчув поштовхи, спробував підняти руки, але не зміг і опам’ятався від надто сильного ревіння мотора.

Залишившись сам на висоті трьох тисяч футів, Деві подумав, що вже ніколи більше не зможе плакати. У нього на все життя висохли сльози.

Тільки раз за свої десять років він похвалився, що його батько – льотчик. Але він пам’ятав усе, що батько розповідав йому про цей літак, і багато про що догадувався, чого батько не говорив.

Тут, угорі, було тихо і світло. Море здавалося зовсім зеленим, а пустеля брудною; вітер підняв над нею пелену куряви. Попереду горизонт уже не був такий прозорий. Курява здіймалася вище й вище, але море він усе ще бачив добре. У картах Деві розумівся. Тут не було нічого складного. Він знав, де лежить їхня карта, витягнув її із сумки у дверцятах і задумався про те, що доведеться робити, коли підлетить до Суеца. Але, зрештою, хлопець знав і це. Від Суеца вела дорога до Каїра, вона йшла на захід через пустелю. Летіти на захід буде легше. Дорогу не важко розгледіти, а Суец він упізнає по тому, що там закінчується море й починається канал. Там треба повернути ліворуч.

Деві боявся батька. Правда, не тепер. Тепер він просто не міг на нього дивитися: той спав із відкритим ротом, напівголий, увесь залитий кров’ю. Хлопець не хотів, щоб батько помер; він не хотів, щоб померла мати, але нічого не вдієш: це буває. Люди завжди помирають.

(Переклад Володимира Гнатовського)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Чи продовжує автор у своїй оповіді поперемінно робити головним героєм то батька, то сина? Доведіть або заперечте це прикладами з останніх епізодів. 2. Розкажіть, як діяв Деві на березі моря, у кабіні літака. 3. Про що шкодував Бен, спостерігаючи за вправними діями сина? 4. З яким почуттям Бен відзначив подібність голосу Деві з його власним?

Для обговорення. 1. Сильним Деві зробили обставини чи батько просто не знав характеру свого сина? 2. Прокоментуйте слова Бена: “Ніколи не знаєш, на що ти здатний, доки не спробуєш”.

Бену здавалося, що від поштовхів його тіло пронизують крижані стріли, розривають на шматки. У роті в нього пересохло. Бен повільно приходив до пам’яті. Глянувши вгору, він побачив куряву, а над нею тьмяне небо.

– Деві! Що сталося? Що ти робиш? – закричав він сердито.

– Ми майже прилетіли, – відповів Деві. – Але вітер піднявся зараз високо, і вже смеркає.

Бен заплющив очі, щоб збагнути те, що сталося, але так нічого й не зрозумів. Йому здавалося, що він уже повертався до пам’яті, коли вказував хлопцеві курс, а потім знову втрачав свідомість. Літак гойдало, і це ще більше посилювало біль.

– Що ти бачиш? – вигукнув він.

– Аеродроми й будинки Каїра. Он великий аеродром, куди прибувають пасажирські літаки.

Хитання й поштовхи літака обірвали слова хлопця. Здавалося, потоком повітря їх підносить вгору на сотню футів, щоб потім жбурнути вниз у нестримному падінні на добрих дві сотні футів; крила літака судорожно розгойдувалися то в один, то в інший бік.

– Не спускай з очей аеродрому! – крикнув Бен крізь напад болю. – Стеж за ним! Не спускай з очей! – Йому довелося крикнути це двічі, перш ніж хлопець розчув; він тихенько говорив про себе: “Бога ради, Деві, тепер ти повинен чути все, що я кажу”.

Бену видно було великий літак. До літака залишилося не більше п’ятисот футів, і вони йшли прямо на нього. Уже майже стемніло. Курява висіла над землею, наче море, але за великим чотиримоторним літаком виднілася смуга чистого повітря, – отже, мотори запущені на повну потужність. Якщо він стартував, а не перевіряв мотори, усе буде гаразд. Не можна сідати за льотною доріжкою: там грунт надто нерівний.

Бен заплющив очі.

– Стартує…

Бен із зусиллям розплющив очі й кинув погляд поверх носа машини, що хиталася вгору й униз. До великого ДК-41 залишилося щонайбільше двісті футів, він просто заступав їм дорогу, але йшов із такою швидкістю, що вони розминуться. Бен відчув, що, охоплений жахом, Деві почав тягнути на себе ручку.

– Не можна! – крикнув Бен. – Гни її донизу!

Ніс літака задерся, і вони втратили швидкість. Якщо втратити швидкість на такій висоті та ще при цьому вітрі, їх рознесе на шматки.

1 ДС-3, ДС-4 – американські транспортні й пасажирські літаки.

– Вітер! – гукнув хлопець; його маленьке личко застигло й перетворилося на трагічну маску.

Бен знав, що наближається останній дюйм і все в руках у хлопчика…

– Молодець! – похвалив він.

Залишилася хвилина до посадки.

– Шість дюймів! – кричав Бен; язик його наче розпух від напруження й болю, а з очей текли гарячі сльози. – Шість дюймів,

Деві!.. Стій! Ще рано! Ще рано… – плакав він.

На останньому дюймі, що відділяв їх від землі, Бен усе-таки втратив самовладання.

Його огорнув страх, ним оволоділа смерть, і він не міг більше ні говорити, ні кричати, ні плакати. Бен привалився до дошки; в очах його був страх за себе, страх перед цим останнім запаморочливим падінням на землю, коли чорна злітна доріжка насувається на тебе в хмарі пороху. Він намагався крикнути: “Пора! Пора! Пора!”, але страх був надто великий. В останню смертну мить, яка знову кидала його в забуття, Бен відчув, як ніс літака трохи піднявся, почувся гуркіт ще не заглушеного мотора, літак, ударившись об землю колесами, м’яко підскочив у повітря, а потім настало нестримне чекання. Та ось хвіст і колеса літака торкнулися землі, – це був останній дюйм. Вітер закрутив літак; машина забуксувала, описала на землі петлю й завмерла. Настала тиша.

О, яка тиша і який спокій! Бен чув їх, відчував усією своєю істотою. Він раптом зрозумів, що виживе. Він так боявся помирати й не хотів здаватися!

Коли привели Деві, Бен побачив, що це була та сама дитина, з тим самим обличчям, яке він зовсім недавно вперше розгледів. Але справа була не в тому, що розгледів Бен, важливо було дізнатися, чи зумів хлопець що-небудь побачити у своєму батькові?

– Ну як, Деві? – несміливо спитав він сина. – Здорово було, га?

Деві кивнув. Бен знав: хлопчина зовсім не думає, що було здорово, але настане час, і він зрозуміє. Колись хлопець зрозуміє, як було здорово. До цього варто було докласти рук.

– Розклеївся твій батько, правда? – запитав він знову.

Деві кивнув. Обличчя його залишалося таким же серйозним.

Бен усміхнувся. Так, що вже гріха таїти: батько справді розклеївся! їм обом потрібен час. Йому, Бену, тепер потрібне буде ціле життя, яке подарував йому хлопець. Але, дивлячись у ці світлі очі, на трохи випнуті вперед зуби, на це обличчя, таке незвичайне для американця, Бен вирішив, що заради нього віддасть усе. На це варто витратити час. Він уже добереться до самого серця хлопчини! Рано чи пізно він до нього добереться. Останній дюйм, який розділяє всіх і все, нелегко подолати, якщо не бути майстром своєї справи. Але бути майстром своєї справи – обов’язок льотчика, а Бен був же колись зовсім непоганим льотчиком.

(Переклад Володимира Гнатовського)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Який епізод твору ви вважаєте кульмінаційним? Очима якого героя він зображується? Чому? 2. Розкрийте пряме й переносне значення вислову “останній дюйм”. Наведіть приклади з тексту, де вислів уживається в різних значеннях.

Для обговорення. 1. Який ще “останній дюйм” залишилося подолати батькові й сину? 2. Як ви думаєте, чи подолають його Бен і Деві? Чи дає нам автор надію на це?

Творче завдання. 1. Розкажіть від імені Деві про момент посадки літака на каїрському аеродромі. 2. Напишіть твір-роздум про стосунки дітей і батьків на тему “Крок назустріч”.

Книжка і комп’ютер. Оповідання Дж. Олдріджа було екранізоване в 1958 р. (Росія, режисери Н. Курихін і Т. Вульфович). Фільм напрочуд точно передає атмосферу напруженої боротьби хлопчика за своє й батькове життя, розкриває характери героїв, змушує глядача переживати складний політ і ще складнішу посадку літака. За допомогою Інтернету подивіться цей фільм, порівняйте його з авторським текстом.

Перевірте себе

1. Які факти з життя і творчості Дж. Олдріджа ви запам’ятали? 2. Про які випробування йдеться в оповіданні “Останній дюйм”? 3. Які зміни в характерах і стосунках головних героїв відбуваються у творі? 4. Які цінності утверджуються в оповіданні англійського письменника? 5. Розкрийте символічний зміст назви твору.