Основна ідея новели О. Гончара “Модри камень”
Солдат-фронтовик випадково зустрівся з дівчиною Терезою зі Словаччини. В обох виникають перші почуття, які б мали перерости в свято душі. Але Тере-за гине від руки поліцая. Радість і щастя обриваються вмить, залишився тільки силует дивного почуття, яке так і не встигло наповнитися високим змістом. Гончар передає все це лаконічно, задумливо, з печаллю: “Померкло, стерлося все. Навіть те, що звуть незабутнім першим коханням. Чому ж ця випадкова зустріч, єдиний погляд, єдина ява у великій драмі війни, чому вона не меркне і, відчуваю, ніколи не померкне?”
Розмова
Я. Нікуди тепер ми не будемо спішити, як тоді взимку. Тоді ми майже ні про що не встигли поговорити. Лютий вітер, шугаючи в скелях, заважав нам. Тереза. Зараз ми маємо час. Зараз я доскажу вам усе недоказане тоді. Слухайте ж! Чуєте, як лущать зелені спини гір, гріючись на сонці? А небо над нами, весняне й високе, гуде од вітру, мов блакитний дзвін!.. Слухайте ж!
Автор уміє заінтригувати, захопити несподіваним сюжетом, цим і приваблює читача.
Олесь Гончар –
Несподіване кохання до красуні Терези прийшло всупереч війні. Не закріпилося воно в реальному житті, бо дівчина загинула від рук поліцая. Але Кохання продовжує жити у пам’яті солдата, в його мріях, у яких він розмовляє з Терезою, як із живою: “Померкло, стерлося все. Навіть те, що звуть незабутнім першим коханням. Чому ж ця випадкова зустріч, єдиний погляд, єдина ява у великій драмі війни, чому вона не меркне і, відчуваю, ніколи не померкне? Ти – як жива. Бо далекі Рудні гори скрізь ідуть за мною, ближчають з кожним днем, щодалі ширше розгортаючись у своїй трагічній чарівності. Ти виходиш на дерев’яний різьблений ганок у білій легкій сукні з чорною пов’язкою на рукаві і дивишся вниз, за Модри Камень, де колись, пролягала наша оборона. Тепер скрізь уже поросла буйна трава”.
Сюжет ніби сам по собі простий, та він вміщує в собі основну думку: сила кохання, нездоланна любов сильніше за смерть. Випадкова зустріч у гірській словацькій оселі навічно ранила ніжним почуттям серця двох не знайомих раніше людей: оповідача, воїна-визволителя і Терезу.
“Просім, панове з Руська, до нашого словенського столу, – каже мати. – Гаряча кава. Ти подавала. – Просім ще одну кварту, – казала ти, коли я випив. – Ми ж вас так довго чекали… товаришу! І тільки дивилася в вічі, і я виразно чув, як ти входиш до мого серця”. І це було назавжди, бо герой-оповідач і після смерті не забуває свою кохану: “Я. Уже все закінчилось. Тепер я вже не піду від тебе. Тереза. Ніколи? Я. Ніколи”.