ОСБОРН, Джон Джеймс
(1929 – 1994)
ОСБОРН, Джон Джеймс (Osborne, Johne James – 12.12.1929, Лондон – 24.12. 1994, Шропшир) – англійський драматург.
Осборн дебютував у літературу у 1956 р. із п’єсою “Озирнись у гніві”, що поклала початок оновленню англійської драматургії, пов’язаної з рухом “сердитих молодих людей”. Він народився у передмісті Лондона в сім’ї комерційного художника, котрий помер у 1940 р. Осборн пробував свої сили як актор репертуарного театру, як журналіст; почав писати п’єси, перша з яких була поставлена у 1950 р. Однак справжню славу здобула
Поставлена в Ройял Корт п’єса “Озирнись у гніві” привернула увагу багатьох “сердитих молодих людей”, таких як Ш. Делені, А. Вескер, Д. Арден, Д. Сторі, Е. Сіллітоу, Н. Сімпсон, Е. Джелікоу. П’єса відкрила нову сторінку в історії англійського театру під назвою “драма нової хвилі”, що, втім, включала також боротьбу за національний театр, оновлення сценічної мови, демократизацію театру загалом. Ройял Корт став відкривачем нових талантів, колискою нової драми, а день прем’єри п’єси Осборна – 8 травня 1956 р. – увійшов в історію англійської драми як день народження “драми нової хвилі”. П’єса Осборна з’явилася після книг К. Еміса “Щасливчик Джим” та Дж. Вейна “Поспішай униз” і в ідейному плані стала їхнім логічним продовженням. Але філософія Портера позначена явним впливом філософії екзистенціалізму, філософії аутсайдера, особистості, що поставила себе поза суспільством, романтично приймає на себе увесь тягар страждань і болінь людства, всього світу; особистості, котра прагне зрозуміти, що таке життя, як довго жити, замість того, аби брати життя таким, яким воно є. Люто нападаючи на мораль, заперечуючи релігію, традицію, кастову систему (Портер ненавидить родичів своєї дружини, вихідців із верхівки середнього класу), затаврувавши все ненависним словом “фальш”, Портер засліплений гнівом, який допомагає героєві відкрити об’єкти критики, але він позбавляє його можливості виразно бачити обриси та контури цих предметів. Уся п’єса – це затягнений монолог героя, що поштуркує свою дружину, приятеля, критикує газети, Благовіст, релігію.
Після “Озирнись у гніві” була поставлена “Епітафія для Джорджа Діллона” (“Epitaph for George Dillon”, 1958), хоча Осборн написав її чотирма роками раніше. Величезний успіх здобула його наступна п’єса – “Конферансьє” (“The Entertainer”, 1957), у чому, безсумнівно, заслуга видатного актора Л. Олів’є, котрий виступав у головній ролі Арчі Райса. Коли у першій п’єсі дійсність була показана очима бунтаря, то тут вона представлена очима обивателя. Герої “Конферансьє” Біллі, Арчі, Френк, Мік різною мірою пристосувалися до цього світу і не прагнуть звідти вирватися. За композицією п’єса є дуже гнучкою єдністю двох планів – реального й умовного, мюзик-хольного, пов’язаних, однак, образом головного героя. Арчі Райс непомітно проникає з одного світу в інший. Тут уперше у творчості Осборна з’являються багатозначні в структурі п’єси пісеньки, прообразом яких є брехтівські зонти. Як і у Б. Брехта, вони виконують функцію відчуження. Витікаючи з мюзик-хольних мотивів п’єси, вони ніби створюють своєрідне епічне облямування. Символічний акомпанемент у вигляді відомих популярних мелодій та декораційних завіс, що спускаються під час виконання, надає значущості та певної спрямованості змістові, умисне загострюючи ситуації.
“Світ Пола Сліккі” (“The World of Paul Slickey”) продовжує побутову тенденцію “Епітафії”, яка набуває тут яскраво вираженого політичного змісту. Центральною постаттю комедії є представник великої преси Джек Вукемо, він же Поль Сліккі. У характері Сліккі немає тієї цілісності, яка була в Портера, Райса, Діллона. Брехтівський стиль, у якому була задумана п’єса, втілився лише у зовні парадоксальному малюнку образу (Сліккі – страшенний цинік і грішник, який розкаявся) та кількох вдалих зонтах, а також у багатозначності імен і назв (Мортлейк, Сліккі, Трюні, Марун, Дейлі Рекет). Для завершення характеристики героя Осборн використовує не лише зонги, а й прийом паралелізму (дає продовження характеру парламентського балакуна Роулі в характері лорда Мортлейка).
Після п’єси “Об’єкт скандалу та занепокоєння”(“А Subject of Scandal and Concern”, 1961) Осборн звернувся до історичної п’єси, що, втім, не змінило характеру головного осборнівського конфлікту.
Проблема особистості та суспільства, суперечність між ідеєю самоусвідомлення та само-означення індивіда та ідеєю влади, державності вирішується в історичній драмі “Лютер” (“Luther”, 1961) у ширшому плані. Написання п’єси “Лютер” співпало із загальним переглядом позиції “сердитих” на початку 60-х pp. Шлях компромісу став для декого з колишніх “сердитих” єдино можливим в умовах нового періоду в житті англійського суспільства. Психологічний образ героя, його внутрішній світ і багатство переживань Осборн розглядає у прямій залежності від широти світогляду персонажа, від міри розуміння ним прогресивних тенденцій суспільного розвитку. Однак цей взаємозв’язок світогляду і психології потрактовується механічно. Характер персонажа, який живе у переломну історичну епоху Реформації, постає лише як певна сума інтелектуальних, психологічних та побутових рис, що знаменують представників окремих періодів, з яких ця епоха складається. Самі ці періоди й історичні епізоди виступають не у своїй історичній послідовності, а скоряючись внутрішній логіці сюжетного розвитку драми.
До безпосереднього зображення сучасності Осборн повертається у “П’єсах для Англії” (“Plays for England”, 1962). Однак тут парадокс і гротеск допомогли відкрити лише умовні зв’язки між вигаданими персонажами у вигаданій обстановці (перша п’єса дилогії “Кров Бамбергів”, що прозоро натякає на приватне життя принцеси Маргарет). Самі ж персонажі позбавлені характеру і є лише відображенням певних ідей автора. Пафос заперечення проступає лише в інтонації, тоді як у першій п’єсі Осборну був властивий усій драматургічній структурі.
Особливо плідними у творчості Осборна були 60-і pp., коли він створив п’єси “Непідсудна справа” (“Inadmissible Evidence”), “Оце так патріот” (“A Patriot for Me”), “Готель в Амстердамі” (“The Hotel in Amsterdam”) і “Час теперішній” (“Time Present”). П’єса “На захід від Суеца” (“West of Suez”) відкриває 70-і, коли були поставлені “Відчуття причетності” (“A Sense of Detachment”), “Кінець моєї сигари” (“The End of Me Old Sigar”, 1975) та “Поглянь, як усе розвалюється” (“Watch It Come Down”, 1976).
У 60-х pp. герої Осборна стають дедалі самотнішими і трагічнішими постатями. Символом того часу став адвокат Білл Метланд, котрого залишають усі близькі та дорогі йому люди. Він зникає як особистість, зраджує себе, свої ідеали. На нього чекає самотній і невтішний кінець. Прикметно, що Осборн виступає в ролі режисера-постановника саме цієї п’єси у Ройял Корт, де у 1956 р. відбувся його дебют як письменника “сердитої молоді”. Дія п’єси “На захід від Суеца” перенесена на вигаданий острів, куди втікає від сучасної цивілізації старий письменник Джілман зі своїми доньками та їхніми чоловіками. Світ острова, що перебуває між нашою й іншою цивілізацією, як визначає сам Осборн, має забезпечити спокій і безтурботне, майже райське існування. Та сучасна цивілізація гвалтівно вривається і сюди, залишаючи сміття після численних мандрівників на фешенебельних теплоходах. Подружжя Деккерів (американців) безцеремонно вдирається в дім Джілмана, прийнявши його за сувенірну крамницю. А потім з’являються і острів’яни, котрі цілком холоднокровно вбивають господаря будинку. Джілману близько сімдесяти років. Він прожив складне життя й увесь час шукав його сенс. Знайшов він його не по своїй волі – воно безглузде та жорстоке і може по-варварському обірватися будь-якої миті. Звернення до теми мистецтва, творчої інтелігенції невипадкове для Осборна. Він хотів збагнути її роль в сучасному суспільстві, її вплив на життя.
Осборн адаптував для сцени “Гедду Габлер” Г. 16-сена та “Почесний зв’язок” Л. де Веги. Написав сценарії: “Озирнись у гніві” (спільно із Н. Нілом, 1959), “Конферансьє” (спільно із Н. Нілом, 1960), “Том Джоне” (1963), “Непідсудна справа” (1968) та “Обов’язок бригади освітлювачів” (спільно із Ч. Вудом, 1968). Упродовж певного часу ім’я Осборна майже зникло з афіш та екранів. Змінювалася створена ним “нова драма”, вона вже пережила кілька злетів і падінь, але вивела на авансцену історії нові імена, дала імпульс розвитку, динамічному та сучасному.
У 1981 р. вийшла друком осборнівська автобіографія “Людина вищого класу” (“A Better Class of Person”). У цій книзі Осборн, згадуючи своє дитинство і юність, витоки власної творчої кар’єри, по суті, відновлює історію Великобританії, сумніви і надії свого покоління, покоління 50-х pp., що відчайдушно боролося проти істеблішменту і міщанства. Це роздуми про становлення власного характеру, творчі та особисті пошуки. У 1991 р. драматург видав другий том автобіографії – “Майже джентльмен” (“Almost a Gentleman”).
Осборн відіграв свою роль у театрі, він став сторінкою його історії, але дуже важливою сторінкою, без якої неможливо уявити собі повоєнну драму, збагнути джерела її життєвої сили й енергії. Осборн не лише оновив англійську драматургію, остаточно порвавши з традиціями “добре зробленої” п’єси, він разом зі своїми однодумцями запропонував глядачеві величезне розмаїття жанрів і типів сучасної п’єси, тим самим переконавши їх у значущості й актуальності проробленої роботи з організації театру та драматургії. Ш. Ділені, А. Вескер, Д. Арден, Д. Ортон, Е. Сіллітоу, Б. Копс виступили разом з Осборном, хоча їхні шляхи у кінцевому підсумку розійшлися, але у 50-х pp. вони були однодумцями та соратниками. Вони сприяли з’яві “другої хвилі”, з якої прийшли Д. Мерсер, Е. Бонд, Т. Стоппард. А. Ніколз, а потім вже зовсім молоді, але талановиті М. Фрейн, К. Черчілл, Поляков. П. Барнз, котрі здобули славу англійському драматургічному мистецтву. Осборн довів життєвість драми, коли вже ніхто не вірив у її долю. У цьому його величезна роль і значення. Співробітництво з кіно й телебаченням накладає певний відбиток на всіх драматургів, але започаткував це співробітництво саме Осборн. Була виграна битва за національний театр, який урешті отримав постійне приміщення на південному березі Темзи Автономія й ізольованість лондонських театрів була порушена. Зростаюча популярність і успіх провінційних театрів серед широких верств населення, проведення фестивалів мистецтв, відкриття нових театрів свідчили про очевидні позитивні результати революції, здійсненої Осборном у театрі.
Н. Соловйова
(2 votes, average: 2.50 out of 5)