Одного разу увечері… (твір-розповідь)
Одного разу увечері до нас у квартиру подзвонили. Я кинувся до дверей, а за мною кіт Маркіз. У дверях стояла тітка Валя, мамина сестра, – вона приїхала до нас у гості з Полтави. Мама відразу заклопоталася на кухні, щоб пригостити гостю. Тато став розпитувати тітку Валю про новини, а я сів з ногами в крісло, на руки до мене стрибнув Маркіз. “І для чого ви кота в квартирі тримаєте? – знизала плечима гостя. – Скільки турбот з ним!” Тато погладив кота і сказав: “Це улюбленець усієї родини! У нього є свій куточок з килимком, є м’ячик. Любить
Мені здалося, що кіт прекрасно все зрозумів. Напевне, він відчув ворожість гості. Маркіз зістрибнув з моїх колін, вигнув спину і ніби знехотя, немов приймаючи якесь рішення, рушив до вхідних дверей. Зупинився і занявкав. “Льоша, випусти Маркіза погуляти”, – сказала мені мама. “І нехай не повертається, поки я тут”, – крикнула тітка
Три дні потому гостя виїхала. Одного разу увечері нам здалося, що в двері хтось шкрябає. Я відчинив і побачив на порозі щось схоже на нашого Маркіза. Так, це був він. Кіт страшно змарнів, відчувалося, що він побував у боях із дворовими котами. Вухо кровоточило.
Маркіз переступив поріг, озирнувся, начебто бажаючи переконатися, що тітки Валі немає, а потім пішов на кухню, де його завжди годували… За тиждень кіт став колишнім красенем і, як і раніше, коли вся родина сиділа біля телевізора, Маркіз улаштовувався на дивані, на свіжому номері газети.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)