Образи сотника Забрьохи та писаря Пістряка (За повістю Г. Квітки-Основ’яненка “Конотопська відьма”)
“Конотопська відьма” – один з перших прикладів українського “магічного реалізму”, твір, де тісно переплетені фантастика і реалістичні картини. Це зла сатира на представників козацької старшини кінця XVIII століття, які зазнали повного морального та розумового виродження.
Сотник Микита Забрьоха та писар Пістряк схожі один на одного, а крім того, вони не можуть обійтись один без одного.
Забрьоха свій чин сотника не заслужив, а одержав у спадок. Портрет цього чоловіка дуже колоритний. Сотник любить випити, він дурний, а до
Писар Пістряк фактично виконує обов’язки сотника, який йому підкоряється. Писар набагато хитріший, ніж брутальний Забрьоха. Пістряк – типовий пройдисвіт. Наприклад, сотня одержує наказ іти до Чернігова. Писар, бажаючи, щоб Забрьоху розжалували із сотників, підмовляє не виконувати наказ. Натомість козаки займаються боротьбою з нечистою силою – відьмами. Кількох ні в чому не повинних жінок утопили, здається, лише за те, що вони не давали хабарів і не звертали на пана Пістряка своєї жіночої уваги. Наприкінці твору здоровий глузд перемагає: Забрьоху таки усунули з посади сотника.
Квітка-Основ’яненко з насолодою глузує над обмеженими “керівниками”: здається, кожен їхній рух виглядає в очах автора смішно. Квітка-Основ’яненко писав: “Найпряміше, найблагородніше моє прагнення – показати, від чого у нас зло”. “У нас” – мається на увазі “в Україні”. На жаль, із сотників усе тільки починається: над дурним Забрьохою є не дуже розумний полковник, над полковником – ще вищий чин, розумний, та не дуже й так далі. А вище од усіх сидить “білий цар”, якому до України просто байдуже. Ця схема існувала принаймні три століття. Цікаво, звідки тоді все те зло, про яке писав Квітка-Основ’яненко? Від недолугого Забрьохи чи від “білого царя”?
Авторові повісті “Конотопська відьма” вдалося намалювати яскраву й колоритну картину майже з натури. Цей твір допомагав українцям не втратити себе на просторах Російської імперії. Сатира Квітки-Основ’яненка показала читачеві, що доля українців цікавить літераторів: адже поки погане викликає сміх, воно ще не перемогло остаточно.