Образ Печорина в сприйнятті інших героїв роману М. Ю. Лєрмонтова “Герой нашого часу”
Суперечливість образа головного героя. 2. Навідні запитання Максима Максимича. 3. Жаль і щиросердечні тривоги. 4. Нерозв’язні життєві питання Усяка людина є історія, не схожа ні на яку іншу. А. Каррель У назві твору поставлена дуже цікава проблема: як сприймають Печорина інші герої роману М. Ю. Лєрмонтова “Герой нашого часу”. Цікаве таке питання й тим, що саме через їхнє розуміння ми становить свій портрет головного героя.
Про цю рису в його характеристиці говорить оповідач у той момент, коли він сам становить певне враження про Печорине
У ній, звичайно, теж зустрічаються думки інших про ГриГорея Олександровичі, але всі вони являють собою здогаду того, хто веде журнал, незважаючи на те що багато хто його припущення підтверджуються. Роман починається з передмови, у якому автор розповідає про неоднозначне сприйняття даного добутку. “Інші
І автор дає нам можливість подивитися, як вони будуть проявлятися в тій або іншій ситуації. І спочатку перед нами ця незвичайна людина з’являється в описі Максима Максимича. У першу чергу штабс-капітан звертає увагу на суперечливість образа головного героя Але таке поводження не перекреслює його позитивних характеристик: “Славний був малий, смію вас запевнити; тільки трошки дивний”. І саме так ці чудності й стають тим грунтом, на якій перед нами й розкривається характер Печорина. Всі його вчинки зовсім не відповідають ні його розважливості, ні його поводженню.
Ця риса в його характері проявляється в той момент, коли він зіштовхується з азіатами. У порівнянні з палкими й готовими на багато чого людьми, наприклад Азамат, Печорин досить спокійні, і врівноважені. Але йому сподобалася Бела, і він змінився. ГриГорей Олександрович хоче роздобути її будь-якими шляхами Навіть докори Максима Максимича не дають позитивного результату. На всі його заперечення Печорин відповідає тим, що вона йому подобатися.
Така відповідь заганяє в глухий кут навіть побачив багато чого на своєму столітті штабс-капітана. Однак парубкові довелося прикласти багато сил для того, щоб розташувати до себе бранку. Він дарує їй подарунки, розмовляє з нею. Коли ж він домагається до себе прихильності, все йде добре. Але незабаром, як говорить Максим Максимич, “між ними чорна кішка проскочила”.
Він дуже змінився. Штабс-капітан намагається знайти причину такого поводження. Його розслідування дозволяє нам зрозуміти деякі особливості характеру Печорина. Так в оповідання входить власна характеристика, що повинна подкорректировать сформоване в нас подання про цю загадкову людину. Печорину не тільки подобалися жінки.
Він ще дуже жагуче любив полювання й міг дні безперервно проводити за таким заняттям Головний герой усе менше часу й уваги приділяє своїй бранці. Мимоволі пригадуються перші слова, сказані Максимом Максимичем про чудності Печорина. Однак справі не допомагають ніякі докори штабс-капітана. Лише через діалог цих героїв Печорин небагато розповідає й про себе.
Але вектор напрямку такому оповіданню задає саме Максим Максимич. Так через його питання перед нами розкриваються нові риси в характері головного героя. Печорин, незважаючи на свій молодий вік, дуже багато чого бачив вжизни. Герой віддавав перевагу різним задоволенням, але згодом вони йому огиднули. Потім ГриГорей Олександрович спробував знайти розуміння у великому світлі, але й там не зміг нічого зробити.
Тоді за відповідями на свої питання він звернувся до наук. Однак життя диктувало свої закони, які не розкривалися в книгах: “…ні слава, ні щастя від них не залежать анітрошки, тому що самі щасливі люди – невігласа, а слава – удача, і щоб домогтися її, треба тільки бути спритним”.
Здається, що герой жив у якімсь замкнутому просторі, що хотів зруйнувати, але в нього нічого не виходило. Мимоволі пригадуються віршовані рядки М. Ю. Лєрмонтова: “А він, заколотний, просить бури, / Начебто в бурах є спокій! ,” (“Вітрило”). Так і Печорину не вдається знайти своїй бентежній душі те містечко, у якому йому було б добре.
Подібне відношення до життя дуже вразило штабс-капітана: “… його слова урізалися в мене в пам’яті, тому що в перший раз я чув такі речі від двадцятип’ятилітньої людини, і бог дасть, в останній…”. Так словами Максима Максимича перед нами з’являється герой нашого часу, що не може знайти собі застосування в тім світі, у якому він виявився. Печорин повний спраги нових пошуків сенсу життя й знань, але, напевно, ще не придумали відповіді на всі питання, задані головним героєм.
І все-таки Печорин не такий вуж холодна й розважлива людина, яким ми бачимо його на самому початку оповідання. Він не відходив від пораненої Бели. Можливо, почував свою провину. ГриГорей Олександрович навіть робив вигляд, що всякі лікарські препарати можуть допомогти, хоча сам розумів, що вони не давали належного результату.
Сам не свій Печорин був і після смерті Бели: схуд, довго був нездоровий. Все це говорить про те, що йому, може й зневірений у житті людині, не далекі жаль і щиросердечні тривоги, які виникають не тільки від палкого почуття, але й від гіркоти втрат. Частина роману за назвою “Бела” створює суперечливий образ Печорина. Він таким залишається й у наступної – “Максим Максимич”.
Але там характер ГриГорея Олександровича розкривається не тільки через образ штабс-капітана, але й через сприйняття головного героя автором. І він не просто описує його зовнішність, але й робить деякі висновки, виходячи з поводження. Максим Максимич тільки описував і по-своєму намагався проникнути в таємницю особистості Печорина.
Автор же аналізує по раніше почутому й побаченому те, що із себе представляє ГриГорей Олександрович: “він не розмахував руками – вірна ознака деякої скритності характеру”, “у посмішці було щось дитяче”, що не сміються очі – “ознака злої вдачі, або глибокого постійного смутку”. Так по окремих рисках перед нами з’являється інше розуміння даного образа. І складеною частиною, що містить, вигляду героя стає поводження Печорина по відношенню нетільки до Беле, але й Максимові Максимичу. Він погубив дівчину й виявився неуважний до людини, з яким був добре знаком.
Вони згодом відійшли для нього на другий план. Можливо, до свого життя Печорин задавав нові питання, на які не можна було відповісти тим, хто його оточував раніше. Тому він намагається потрапити в нове середовище, здатну задовольнити його життєві шукання. Лєрмонтов поміщає враження героїв від спілкування з Печориним на початку роману. Потім ми довідаємося головного героя ближче, коли читаємо сторінки його щоденника.
Таке розташування матеріалу не стільки підготовляє нас до того, що почуємо далі, скільки являє собою оболонку, у яку потім буде поміщений зовсім інший зміст. Але перше враження про героя нашого часу досить суперечливе. Воно дає нам лише невеликі штрихи до того, що Печорин непогана людина, але те, що він, незважаючи на свій двадцятип’ятилітній вік, уже все знає й нічому не радується. І це говорить багато про що. ГриГорей Олександрович постійно шукає себе в різних сферах.
Він намагається знайти своє місце в житті й можливості приносити користь не тільки собі, але й навколишньої. Але в цей момент ні Печорин, ні сам автор не можуть відповісти на мучавшие їхні питання. Вони залишаються й, можливо, що на них може відповісти не сам головний герой, а ми. А основа для наших припущень і аналізу закладена за допомогою сприйняття іншими героями образа ГриГорея Олександровича Печорина.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)