Образ Марусі Чурай романі Л. Костенко
Роман у віршах Ліни Костенко ” Маруся Чурай ” – це теперішній гімн щедрості й моральній красі людської душі, її таланта. Пісні Марусі звучать ще й дотепер, розповідаючи нам і про козацькі походи, і про українську природу, і про любов. Ці пісні кликали в бій, звучали біля ставка, зачаровували на вечірниці. Ці пісні розповідали про незвичайну дівчину, незвичайний талант. Маруся Чурай – дитя любові, адже любов її батьків подібна до казки:
Звела їхня доля, начебто в нагороду За те, що мали чистої душі
Не дивно, що в таких батьків, гарною,
– Як не буде, не скигли, доня, те велика ганьба Задушили сльози – не виходи на люди Болить душу – не показуй виду
Пройшли року, прийшла до Марусі любов. Полюбила вона Григорія так, що її “любов досягала неба”. Була вірної й терплячої, щирої й безкорисливої. І складала пісні, які були схожі на її душу – ніжну й трепетну, тверду й незламну. З піснями цими
Перемоги наші, мучення й руїни Безсмертні будуть у неї словах Вона ж був як голос України, Що звучав у наших корогвах!
Доля ж не посміхалася їй: улюблений зрадив. І зрадив, здається, не тільки Марусю, а самого себе, тому що не зміг забути щирості цієї дівчини, її незвичайного достоїнства й чудового співу. Григорій повернувся, повернувся, щоб випити отруєного зілля й умерти. Але Марусю за це судять і прирікають на страту. В очах же людей, які знають її батьків, які знають її саму, вона не стає злочинницею: “Злочинниця, – а так би й зняв би шапку. На смерть іде, – а так би й поклонився”. Винесла Маруся зі своїх страждань чисту душу, незаплямовану ніяким брудом, залишилася і її пісня, що летіла поперед свого автора, будила в людей почуття гордості за свою Вітчизну, радувала серце. Недарма не дають неї стратити, адже Маруся – теперішній голос України, щирий і дзвінкий. Приносить Іван Іскра наказ від самого гетьмана Богдана Хмельницького, що скасовує обвинувачення, мотивуючи тим, що таланти не можна вбивати:
…її пісні – як перлина многоценная, Як чудовий скарб серед земних речей… Таку співачку покарати на горло, И це ж ні що, а пісню задушить! А пісню задушити не можна, та й не треба, тому що вона душу народу, Вона – голос народу, вона – талант народу, Вона – моральна краса народу
И звучить грізний голос, сповіщаючи: “За ті пісні, які вона становила, За те страждання, що вона страждала. За батька, що розп’ятий у Варшаві, а не схилив перед ворогом чола – не вистачало б місту Полтаві, щоб і вона ще страчена була!”. Маруся залишилася жива, проте, умерло її серце. Тільки тоді, коли Історія рідної України, що перебувала в жахливому стані, була перед очами – під час подорожі з дяком у Київ – співала ця дівчина. Своїм співом вона зачаровує дяка, що не може стримати подиву:
Дисканти чув я, тенори, баси А ти співали. – душу всю проймає Бувають, може, і кращі голоси Але такого другого немає
Спів і пісні Марусі Чурай багато сторіч супроводжують життя українців. Ця дівчина ввійшла в безсмертя, завдяки своєму таланту, своєї непідкупної совісті, своїй моральній красі. Її безсмертний дух і зараз живе серед нас, адже пісня, як і талант, не вмирає ніколи!
(2 votes, average: 4.50 out of 5)