Образ автора у романі Євгеній Онєгін Пушкіна А. С
Пушкін визначив жанр свого улюбленого добутку як “роман у віршах”, тобто “Євгеній Онєгін” – це лисичанський добуток. Епічне, тому що в ньому описується історія життя молодого дворянина Євгенія Онєгіна, сучасника Пушкіна; ліричне, тому що самим активним героєм у добутку є автор, що виступає одночасно в декількох ролях – як оповідач, як приятель заголовного героя, як учасник описуваних подій і поет. Завдяки епічному змісту “Євгеній Онєгін” – роман, завдяки образу автора “Євгенія Онєгіна” можна назвати “ліричним
(1, LV) Або, повідомивши, що Тетяна написала лист Онєгіну по-французькому, автор жартівливо міркує про російську мову, що поки ще “До поштової прози не звикла” (3, XXVІ), і з комічним жахом думає про тім часі, коли дами будуть висловлюватися ” мовою своєму рідному” (там же): Не дай мені Бог зійтися на балі Иль при роз’їзді на ганку Із семінаристом у жовтій шалі Иль із академіком у чіпці! (3, XXVІІІ) На користь прийнятого вище визначення жанру говорить ще те, що добуток буяє звертаннями до читача: “Друзі Людмили й Руслана!” (1, ІІ), “И ви, читач прихильний…
” (7, V), “Хто б не був ти, про мій читач… ” (8, ХLІХ). Звичайно в європейських романах XІX століття письменники прагнули глибоко сховати авторське відношення до зображуваного й у такий спосіб створити перед читачем ілюзію саморозгортання життя. Автор у таких романах перетворюється у всезнаючого оповідача, що як би коштує над героями й знає про їх усе: їхні життєві обставини, самі потаєні думки, їхнє минуле й майбутнє.
В “Євгенію Онєгіні” автор-оповідач розповідає історію Євгенія Онєгіна й Тетяни Ларіної, але одночасно стає героєм нарівні з іншими персонажами (подібно героєві-оповідачеві в повісті Н. М. Карамзина “Бідна Ліза” або автобіографічному героєві в ранніх оповіданнях М. Горького “Макар Чудра”, “Баба Изергиль” і т. д. ) і відкрита й безпосередньо виражає свою позицію, свою оцінку подій і героїв. Уже в першому розділі автор рішуче відокремлює себе від заголовного героя: Завжди я радий помітити різницю Між Онєгіним і мною… (1, LVІ) Завдяки ліричним відступам, читач одержує відомості про автора, характер якого, як і характери його героїв, обумовлений конкретним часом і суспільним середовищем, тобто створений по принципах реалістичного мистецтва. Автор, як і Онєгін, належить до дворянської світської молоді 20-х років XІX століття. Замолоду він, подібно Онєгіну, був франтом, не пропускав балів (“У дні веселощів і бажань Я був від балів без розуму” 1, XXІX), легко закохувався й фліртував з дамами: Знову кипить воображенье, Знову її доторкання Запалило в зів’ялому серці кров, Знову туга, знову любов!
(1, XXXІV) Однак навіть тоді між автором і заголовним героєм були помітні розходження. Перший, приміром, серйозно цікавиться театром і балетом – захоплюється майстерністю драматургів, постановників, захоплено озивається про виконавців; другий тільки нудьгує й “з ученим видом знавця” (1, V) критикує підряд всі спектаклі, хоча під час подання дивиться не на сцену, а переважно на дам у ложах: И мовила: “Всіх пора на зміну, Балети довго я терпів, Але й Дидло мені набрид”. (1, XXІ) Втративши смак до такому времяпрепровождению, зовсім розчарувавшись у світському житті “на самому ранку наших днів” (1, XLV), автор і Онєгін подружилися: Умов світла скинувши тягар, Як він, відставши від суєти, З ним подружився я в той час.
Мені подобалися його риси… (1, XLV) Приятелі згадують “минулих років романи”, вертаються “мрією до початку життя молодий”, разом прагнуть “побачити далекі країни” (1, LІ), потім розстаються на кілька років і знову зустрічаються в Одесі під час подорожей Онєгіна. Автор знаком не тільки з Євгенієм, але й з усіма іншими героями роману, пильно спостерігає за розвитком історії любові Онєгіна й Тетяни, зберігає вірші Ленского й лист Тетяни, що, до речі, сам перекладає із французького. Іншими словами, він активно втручається в дію, в оцінках учинків героїв демонструє спокійну розважливість і доброзичливість. Авторське відношення до героїв в основному іронічне.
З іронічним глузуванням, схованої під маскою замилування, зображує автор Ольгу: Посмішка, локони лляні, Движенья, голос, легкий стан, Усе в Ользі… але будь-який роман Візьміть і знайдете, вірно, Її портрет: він дуже милий, Я колись сам його любив, Але набрид він мені безмірно. (2, XXІІІ) Героїня приваблива тільки молодістю (свіжим личком і поки наивною душею). Все це швидко пройде, і вона стане копією маменьки, життєві інтереси якої зосереджені на домашньому побуті так ситній їжі.
В Ользі немає ні глибокого характеру, ні піднесеного розуму, які відрізняють її сестру – Тетяну. З іронічним глузуванням, за якого ховається явна симпатія, розповідає автор про Ленском. Романтичний юнак скрізь шукає фатальні страсті й таємничі знаки-прикмети. Наприклад, молодий поет, вернувшись із Німеччини, приходить на простий сільський цвинтар до могили старого Ларіна.
Автор, домагаючись іронічного ефекту, зображує цей життєвий епізод, перераховуючи різнорідні екзотичні деталі: давньоримських домашніх божків-пенатів, могильний попіл (хоча росіяни, на відміну від древніх римлян, не спалюють померлих), знамениту фразу Гамлета: Своїм пенатам повернутий, Володимир Ленский відвідав Сусіда пам’ятник смиренний, И подих він попелу присвятив; И довго серцю смутно було. “Poor Yorіck!” – мовив він унило. (2, XXXVІІ) Іронія, що приховує співчуття, є присутнім в описі заголовного героя. Його розчарування в житті у вісімнадцять років здається надуманою манірністю, даниною моді.
Він з’являється налюдях тільки для того, щоб продемонструвати своє презирство д всім і всього: Як Chіld-Harold, похмурий, млосний У вітальнях з’являвся він; Ні плітки світла, ні бостон, Ні милий погляд, ні подих нескромний, Ніщо не торкало його, не зауважував він нічого. (1, XXXVІІІ) З першого погляду поводження Онєгіна, описане в першому розділі,, може викликати осуд: очевидно, він не ідеальний літературний герой, але й не літературний лиходій, яких із задоволенням зображували письменники-романтики початку XІX століття. Герой – звичайна людина, “Як ви і я, як ціле світло” (8, VІІІ).
Автор прагне різнобічно представити героя й переконливо пояснити його характер і вчинки, а для цього іронії недостатньо. Відношення до Онєгіна в автора складне, він не поспішає засудити, але хоче зрозуміти вчинки героя, якого називає “приятелем” (І, ІІ), тобто близькою людиною. Автор відзначає ввічливе, але рішуче самовідсторонення героя від сільських сусідів, людей, йому зовсім чужих, і одночасно терпимість і поблажливість Онєгіна до Ленскому: Він охолоджувальне слово У вустах намагався удержати И думав: нерозумно мені заважати Його хвилинному блаженству… (2, XV) Після першого пояснення Онєгіна й Тетяни в саду автор звертає увагу читача на шляхетність героя: Ви погодитеся, мій читач. Що дуже мило надійшов Із сумною Таней мій приятель; Не в перший раз він отут виявив Душі пряма шляхетність…
(4, XVІІІ) Коли Онєгін після декількох років відсутності знову з’являється в Петербурзі на балі, автор захищає його від злих нападок світської черні: Навіщо ж так неприхильно Ви озиваєтеся про нього? За те ль, що ми невгамовно Клопочемо, судимо про усім, Що палких душ необережність Самолюбну незначність Иль ображає, иль смішить… (8, ІX) При цьому за деякі вчинки автор рішуче засуджує свого героя, наприклад, за легковажне поводження на іменинах Тетяни, а головне, за згоду на дуель із Ленским: Євгеній, Всім серцем юнака люблячи, Був повинен показати себе Не мячиком предрассуждений, Не палким хлопчиком, бійцем, Але чоловіком із честю й розумом. (6, X) У восьмому розділі автор формулює своє розуміння характеру Онєгіна й причин безцільності його життя: героєві, як і іншим молодим людям, Несносно бачити перед собою Одних обідів довгий ряд, Дивитися на життя, як на обряд, И слідом за чинною толпою Йти, не розділяючи з нею Ні загальних думок, ні страстей. (8, XІ) Тут уже немає ні глузування, ні іронії.
Висновок із цих рядків – ідея роману: Онєгіна не задовольняє звичне життя навколишніх дворян із приземленими інтересами (обіди, гроші, чини), він зберігає в душі шляхетні мрії молодості, але ніяк не може знайти нові цілі, заради яких коштувало б жити й працювати. До Тетяни автор ставиться з ніжністю й симпатією. Він повністю виправдує її сміливий учинок – першої зізнатися в любові: За що ж виновнее Тетяна? За те ль, що в милій простоті Вона не відає обману И вірить вибраній мрії? (3, XXІV) Автор співчуває мрійливій панянці, коли вона усе більше закохується в придуманий нею образ: Тетяна, мила Тетяна!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)