Новела “Сини” – Василь Семенович Стефаник
Василь Семенович Стефаник (1871-1936 pp.)
Новела “Сини”
У низці новел Василь Стефаник змалював пробудження в українців Галичини національної самосвідомості, наростання протесту проти національного й соціального поневолення. Пафос національно-визвольної боротьби, масове піднесення патріотичних почуттів, викликані подіями 1918 року на Східній Галичині, знайшли художнє втілення в новелах Марка Черемшини “Туга” і Василя Стефаника “Сини” (1922 р.). Сам Стефаник стверджував, що “Сини” написані для наших жовнірів, які повернулись
Страшну трагедію батька, який втратив своїх синів, майстерно розкриває автор у своєму творі. Перед читачем постає жива картина розпачу селянина, який від горя, мов божевільний, звертався до жайворонка.
Свого героя, його оточення, природу Стефаник малює лаконічно, добираючи
Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився…” Герой постає перед читачем як живий – з сивим волоссям, змученим обличчям, з нервовими рухами. Портрет, поданий письменником у розвитку, дозволяє уявити не тільки зовнішність героя, а і його внутрішній стан.
Портретна характеристика доповнюється ще кількома деталями в кінці новели, коли читач вже пройнявся душевними муками самотнього батька: “До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю”.
Неперевершений психолог, Стефаник геніально змалював горе селянина.
Особливість композиції полягає в тому, що твір являє собою майже суцільний монолог старого Максима, який виплескує свій біль, жаль і розпач всьому світові. Після короткої експозиції, у якій відбувається знайомство з героєм, старий Максим галасує під час оранки на полі через загибель синів. Але вражаючими є не його думки вголос, а стан напруги, тривоги, збентеження, злості й зворушливості.
Внутрішній монолог веде читача від осиротілої хати, куди герой не поспішає повертатися з поля, до спогадів про дружину і синів. Потім перебивається побічними міркуваннями і реакціями на зовнішні подразники (поранені ноги, спів жайворонка). Переплетення цих думок, їх швидка зміна роблять картину вражаючою і художньо переконливою.
Кожна дрібничка навіває спогади про повнокровне життя, яке ніколи вже не повернеться до Максимової оселі, і переростає у зойк, – тоді Максим звертається до Бога: “Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть. А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цілий світ, але над моїми гробами ти отемнів…
– Най тобі оце баня так потріскає, як моє серце…”
Максим свідомо посилає синів захищати рідну землю, бо це – найвище призначення людини, її священний обов’язок, виконати який належить з честю. Максим говорить до синів: “Андрію, Іване, взад не йдіть, за менепам’єтайте, боясам, ваша мама на воротях умерла”.
Для чого ж жити старому батькові, який втратив синів? Сини загинули. Дружина померла. Навіщо йому, “обдертому та обгризеному” долею, жайворонків спів? “Ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. Як мій малий Іван вганев за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнізда по межах та грав на сопілці, то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с співала, так треба було робити. Твій спів і Іванова сопівка ішли разом, а поверх вас сонце, і всі ви сипали божий глас і надо мнов, і над блискучими плугами, і над всім миром веселим. А крізь сонце бог, як крізь золоте сито, обсипав нас ясностев, і вся земля, і всі люди відблискували золотом. Так то сонце розчінило весну на землі, як у великім кориті…”
Без синів і сонце померкло, але у Максима є ще внутрішня сила, щоб витримати трагедію. Ця сила у ньому, бо йому призначено Богом трудитися коло землі, і так має бути завжди. Ця думка зміцнює його оптимізм: “Ану, звіздочолий, поки сам бог назначив, берімся, брє, до цеї землі”. Земля в новелі олюднена, і Максим звертається до неї, як до живої істоти. Праця на землі дає Максимові відчуття безсмертя і влади над життям.
“А борони притихали, земля подавалася, розсипу-валася, Максимові ноги чули під собою м’якість, ту м’якість, яка дуже рідко гостить у душі мужика; земля дає йому ту м’якість, і за те він її так любить. І як він викидав жменею зерно, то приповідав: “Колисочку я вам постелив м’ягеньку, ростіть до неба””.
Кульмінацією твору у новелі “Сини” є звернення до Бога. У хвилини напруги герой сумнівається у всемогутності Бога-отця, бо немає такої міри, щоб зміряти горе батька, що втратив синів. Його (горе) ні з чим не порівняєш, хіба з муками Святої Марії: “А ти, Мати Божа, будь мойов газдинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках… Ти дала сина одного, а я двох”. ?
(2 votes, average: 4.50 out of 5)