Нерозривний зв’язок людини із природою й батьківщиною у віршах Н. Рубцова
Поети, що вміють особливо чуйно зауважувати зміни навколишнього світу, часто вертаються у своїх добутках до природи власного дитинства. Саме в цю пору лісу й ріки, лугу й поля наповнені самими яскравими фарбами. Якось особливо, задушевно звучать такі вірші:
Високий дуб. Глибока вода.
Спокійні навкруги лягають тіні.
И тихо так, начебто ніколи
Природа тут не знала потрясінь!
Діти ще не знають багато чого з того, що відомо дорослим. Але й дорослі не всезнающи. Як часто вони зізнаються собі, що розучилися зауважувати незвичайну
И все-таки, ока закриваючи,
Я бачу: над дахами хат
У морозному тумані мерехтячи,
Таємниче зірки тремтять.
Людина, здатний чути голосу природи, багато чого може зрозуміти з бесіди з нею: майбутні лиха й прикрості, радості й здійснення бажань. Для цього зовсім не обов’язково ставати чарівником, досить зупинитися, закрити очі й уважно прислухатися…
Меж болотних стовбурів красувався схід огнеликий…
От наступить жовтень – і здадуться раптом журавлі!
И розбудять мене, покличуть журавлині
Над моїм горищем, над болотом, забутим у далечіні…
Призиваючи “відчинити скоріше ворота”, поет переконує нас послухати ридання журавлів, що прощаються з батьківщиною, тому що через їхній голос із людиною розмовляє мир:
От замовкли – і знову сиротіє душа й Природа Тому, що – мовчи! – так ніхто вуж не виразить їх…
Після прочитання дивних по своїй красі віршів Н. Рубцова серце читача стає більше чуйним і більше уважним до сприйняття мови навколишнього світу.
И всією душею, що не жаль
Всю потопити в таємничому й милому,
Опановує світлий сум,
Як місячне світло опановує миром