Натуралізм
XIX СТОЛІТТЯ
Натуралізм
Натуралізм (фр. паіигаїіше від лат. паїигаїіз – “природний, природній”) – літературний напрям, що склався в останній третині XIX століття (1870-1890), пізня стадія розвитку реалізму (або позитивізму) в літературі кінця XIX – початку XX століття.
Для нього була характерною настанова на фотографічно точне й неупереджене зображення дійсності, під якою насамперед розумілося матеріально-побутове довкілля, а також людського характеру, що бачився крізь через призму фатальної зумовленості фізіологічною природою
На програмі цього напрямку позначився вплив природничих наук (насамперед фізіології) та позитивістська філософія. Натуралісти намагалися перенести у художню творчість принципи дослідження, притаманні науці, наполягали на тому, що митець у своїй діяльності має бути подібним до вченого.
Філософським
Людину та її вчинки розуміли як такі, що зумовлені фізіологічною природою, спадковістю й середовищем – соціальними умовами, побутовим і матеріальним оточенням. Натуралізм виник під впливом бурхливого розвитку природничих наук і може розглядатися як перенесення наукових методів спостереження й аналізу в галузь художньої творчості. Письменники-натуралісти у написанні своїх творів опиралися на ретельне вивчення побуту, умов праці своїх героїв, технологій і інструментів, клінічних звітів, медичних праць. Природничо-наукове пояснення будь-яких людських учинків дією “крові й нервів” (вислів Золя) приводило натуралістів до сумнівів у наявності в людини свободи волі. Детермінізм найчастіше переходив у них у фаталізм і крайній песимізм.
Ключова відмінність натуралізму від класичного реалізму полягає в тому, що герої натуралістичних творів не несуть відповідальності за своє життя, у них просто немає вибору. Багато персонажів натуралістичної літератури – безпомічні продукти навколишнього середовища й поганої спадковості яких рухають по житло тваринні інстинкти, задоволенню же цих інстинктів заважають непереборні соціально-економічні реалії.
Принципи натуралізму простежуються вже в романах братів Гонкурів і Джорджа Еліота, опублікованих у 1860-1860-ті роки. Однак першим термін “натуралізм” використовував для позначень;; власної творчості Еміль Золя – автор теоретичних робіт “Експериментальний роман” (1880), “Романісти-натуралісти” (1881) і “Натуралізм у театрі” (1881). Навколо Золя групувалися такі письменники, як Гі де Мопассан, Альфонс Доде, Гюїсманс і Поль Алексіс. Після виходу збірки “Меданські вечори”(1880) з відвертими оповідями про нещастя франко-прусської війни (зокрема, мопассанівською “Пампушкою”) за ними закріпилася назва “меданської групи”.
Натуралістичний початок у літературі найчастіше зазнавало критики за брак художності. Наприклад, І. С. Тургенєв писав з приводу одного з романів Золя, що “там багато копирсаються в нічних горщиках”. Критично ставився до натуралізму й Гюстав Флобер, у якому французькі критики спочатку бачили мало не ідейного проводиря нової школи. Золя підтримував дружні стосунки з багатьма художниками-імпресіоністами, які перетиналися з ним у своєму прагненні до гранично точної фіксації реальності.
Наприкінці 1880-х деякі письменники-натуралісти (передусім Гюїсманс) перейшли на позиції символізму, тоді як Золя продовжував протоколювати соціальні реалії сучасної йому Франції в 20-томній серії романів “Ругон-Маккари”. Слава французького письменника гриміла далеко за межами Франції. Данину моді на побутову описовість віддали німецькі, скандинавські, португальські, чеські та російські письменники.
У своєрідну школу за межами Франції натуралізм склався лише в Італії (веризм) і в США. Американські письменники-натуралісти – Теодор Драйзер, Стівен Крейн, Френк Норріс, Джек Лондон, Джон Стейнбек – нещадно фіксували реалії повсякденного життя на околицях суспільства, на полях бою й у міських нетрях (там, де селилися іммігранти). Загалом їхні твори ще песимістичніші, ніж романи Золя.
Натуралістичні елементи можна також спостерігати у творчості Франца Кафки та Джеймса Джойса.