Прочитано роман. Перегорнуто останню його сторінку, але тривожне почуття, викликане читанням роману “Злочин і кара”, не залишає мене, бо проблеми, які підіймає автор твору Федір Михайлович Достоєвський, не можуть залишити байдужою жодну людину. “Злочин і кара” – один із видатних творів світової літератури і разом із тим – один із найскладніших. Письменник розпочав роботу над романом у дуже складний час кінця 60-х років, коли Росія вступила у перехідну епоху. Суспільний рух шестидесятників ішов на спад. У країні піднялася хвиля
урядової реакції. Лідери революційного руху були заарештовані, селянські повстання придушені. Старі ідеали зникли, а нові ще не народилися. Ніхто ні в що не вірить, а проте суспільство продовжує жити. Становище дедалі ставало гіршим і ускладнювалося тим, що соціальні протиріччя, які роздирали дореформену Росію, ще більше загострилися. А селянська реформа штовхнула країну у болісну ситуацію подвійної кризи. Невиліковні кріпацькі виразки ускладнилися новими, буржуазними. Зростав розклад духовних цінностей, змішалися уявлення про добро та зло. Ось у такій задушливій атмосфері ідейного бездоріжжя й соціальної
розхитаності з’явилися перші симптоми суспільної хвороби, яка пізніше принесе величезні біди й страждання людству у XX столітті. І величезною заслугою Достоєвського було те, що він одним із перших у світовій літературі поставив соціальний діагноз цієї хвороби і виніс їй суворий моральний вирок. Письменник бачив, що пореформена ломка руйнує вікові набутки суспільства, звільняючи людську індивідуальність від культурних традицій, історичної пам’яті, звичних авторитетів. Особистість ніби випадала із системи культури, втрачала самоорієнтацію й потрапляла у залежність від новітніх ідей, які охоплювали суспільство. Федір Михайлович зрозумів, що за зовнішню привабливість математично перевірених ідей доводиться іноді розраховуватися кров’ю, ще й до того чужою. І можна лише дивуватися, як автор роману зумів передбачити конфлікти, які пізніше спіткали людство. Те, що здавалося сучасникам письменника “фантастичним”, підтвердилося наступними долями людства. Читаючи роман “Злочин і кара”, не можна не замислитися над серйозними етичними проблемами, поставленими автором у творі. Що являє собою людське життя? У чому полягає його цінність? Що таке щастя й добробут? Чи правомірно його здобути шляхом злочину? Чи може принести такий добробут, хай не тільки для себе, а й для інших знедолених, спокій і моральне задоволення, щастя? Чи можна піти на компроміс із власною совістю? Чи можуть бути люди “вищими” і “нижчими”? А чи можуть “кращі з людей” розпоряджатися життям інших? Чи може бути виправданим “вбивство по совісті”? Такі питання можна ставити і ставити, але відповідь на них є в романі Ф. Достоєвського “Злочин і кара”. Людське життя – найбільша на землі цінність. І жоден з людей не годен розпоряджатися життям – своїм чи тим паче чужим. “Не вбий!” – твердить одна з відомих християнських заповідей. “Вбивство – це страшний злочин”, – доводять юридичні закони. І ніхто не повинен переступати ці закони. Перед ким завгодно можна виправдатися, скоївши злочин, але тільки не перед своєю совістю, що стане перед тобою вічним докором, а життя перетвориться на муку, назавжди втративши сенс. І один невеликий злочин не загладиться тисячами добрих вчинків. Але цього спочатку не розуміє головний герой твору – студент Родіон Раскольников. І теорія його зазнає поразки. Спостерігаючи російське життя, роздумуючи над вітчизняною та світовою історією, Раскольников вирішив, що історичний процес і усілякий розвиток здійснюються за рахунок чиїхось страждань, жертв і навіть крові, що усе людство поділяється на дві категорії. Є люди, які бездіяльно приймають будь-який порядок речей – “тварі тремтячі”, і є люди, які можуть порушувати моральні принципи й суспільний порядок, прийнятий більшістю – “сильні світу цього”. Великі особистості, творці історії, Лікург, Магомет, Наполеон не зупиняються перед жертвами, насиллям, кров’ю заради здійснення своїх ідей. Розвиток суспільства здійснюється за рахунок “тварей тремтячих” наполеонами. А поділивши людей на дві категорії, Раскольников задається питанням, до Якого ж розряду належить він сам? “Твар я тремтяча чи право маю?” Убивство старої лихварки – це самоперевірка героя: чи витримає він ідею про право сильної особистості на кров, чи є він обраною, винятковою людиною, Наполеоном? Виношуючи ідею у своїй хворобливій свідомості, Раскольников мріє про роль володаря (Наполеона та рятівника (Христа)) одночасно – роздвоєння особистості героя. Водночас його приваблює ідея “надлюдини”, якій усе дозволено. Але скоївши вбивство, він перетворюється на звичайного карного злочинця, якому потім не дає спокою совість, сумління. Він розуміє, що не може жити серед людей, і в той же час людського спілкування йому бракує: своїм злочином він ніби відрізав себе від людей. Щосили він тепер намагається повернути втрачені духовні зв’язки. І теорія його “сильної особистості”, яка виправдовує право убивати, зазнає повного краху. Вбивство людини не можуть виправдати, на мою думку, ніякі філософські чи психологічні засади. Щастя у самому лише достатку, комфорті теж немає: його можна досягти лише вірою, наполегливою працею. Щастя у тому, щоб усе віддавши, нічого не вимагати для себе. Достоєвський же вважав, що щастя може прийти до людини через страждання. Роман Ф. Достоєвського “Кара і злочин” був написаний у 1866 році, але актуальним він залишається й сьогодні, бо торкається важливих морально-етичних проблем, які хвилюють нас і зараз і обминути які неможливо. Ми живемо зараз у достатньо складному світі. Злочинність у країні, на жаль, зростає – про це свідчить статистика. Порушенням законів юридичних і моральних деякі ділки й зараз намагаються поліпшити свій добробут. Світ корисливості й розрахунку затьмарює їм розум. І забувають вони, що гроші й влада – це тільки тимчасове. Це не справжні людські цінності. У наш час також знов починає набувати значного поширення й теорія “надлюдини”, створена Ніцше. Але давайте подивимося у наше недалеке минуле – роки гітлеризму, сталінізму. Я б ніколи не хотіла, щоб ці роки повернулися назад. І як добре, що у світовій літературі є цей твір Достоєвського “Злочин і кара”, який доводить нам необхідність дотримання моральних законів, хоч і не всі цей твір сприймають однаково. Давайте ж будемо більш людяними, добрими. Хай серце наше стане відкритим радості, добру, взаєморозумінню. “Краса врятує світ”, – писав Ф. М. Достоєвський. Хай же в нашому житті цієї краси буде більше. У житті, у людських стосунках.
