“Моя душа – це храм чи купа цегли?” (за романом Олеся Гончара “Собор”)
На зламі епох, у критичні періоди історії, в українській літературі неодмінно з’являлися твори, які були етапними в розвитку літератури і глибоко впливали на подальший розвиток духовного життя суспільства, нації.
Саме до таких творів належить “Собор” Олеся Гончара – роман, який було вилучено з літературного процесу на 18 років. Але й у наш час, майже через 30 років після його написання, цей твір залишається актуальним, потрібним сучасному читачеві. Що ж зумовлює таку важливість роману, сучасність його теми? Тема ця – духовність
“Собор” Олеся Гончара досліджує ту головну суперечність життя, якої торкнувся в “Поемі про море” Олександр Довженко: порушення гармонійності в розвитку людської особистості.
Собор – збудований запорозькими козаками архітектурний шедевр, що символізує вічний потяг людства до краси. Але занедбано собор, занедбано цвинтар, занедбано пам’ять про козацтво, про славну Запорозьку Січ, про національні святині. Зник дух України, а українська мова замінена базарним суржиком.
Провідний образ роману й водночас символ духовного начала – безперечно, собор. Мовчазно судить собор
Так навіть інопланетян вразили б собори, тож чому так злочинно байдужі до всього, що підносить людину, самі земляни?
Тяжка духовна недуга позначила суспільство. Хворіють нею і старі, і молоді. Один з персонажів роману старий учитель Хома Романович говорить про носіїв цієї “хвороби”: “Оце ті, що без соборів у душі…”. Іншими словами, ті, що втратили віру.
У всі часи різні люди по-різному ставилися до життя, до духовних цінностей та матеріальних вигод, йшли неоднаковими шляхами до неоднакової мети. Але неодмінно всім потрібна була віра. Без віри людина втрачає ту життєву опору, яка дає сили й робить її існування осмисленим. Ця думка Олеся Гончара постійно звучить зі сторінок роману.
Що може чекати людей, які втратили історичну пам’ять, повагу до минулого? Людей, які створили в соборі склад комбікорму?
(2 votes, average: 3.00 out of 5)