“Моя душа – це храм, чи купа цегли?” Твір за романом Олеся Гончара “Собор”
Що зараз хвилює наших людей, чому вони радіють, від чого на їхніх обличчях з’являється смуток? Який духовний світ у сучасної людини, як вона ставиться до своєї культури, історії свого народу? Важко відповісти на питання, чи залишився в душі людській той єдиний “храм”, який єднає покоління, який є показником гуманності та чистоти, той “храм”, шо надає снаги жити і не втратити почуття відповідальності за все, що зараз відбувається на шй планеті. Адже йде знищення усього найсвятішого. найдорожчого. Невже прийде той час, коли людство
Що ж це значить – собор? Стара споруда, до якої більшості нема ніякого діла, чи пам’ятка історії, що зумовлює вічне жадання добра і красу людської душі? Ось він стоїть, розіп’ятий, як Христос, посеред За-чіплянки, розбитий, знівечений, облитий помиями і людською байдужістю, стоїть, не маючи навіть дзвонів. Для кого? Для таких, як Володька Лобода; для таких, як ті дикі молодики з пусткою у серці та з ножами в руках? Хочеться вірити, що не для них. Але
Собор… Краса його, “німа музика його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній” викликає почуття святості у людини, гідності й гордості за своє минуле. Він живе в серці людини, яка вірить йому, яка знає його історію, яка хоче, щоб він існував і далі. Ось йде вулицями Зачшлянки простий юнак, студент, і в його уяві оживає історія. Собор бачив козацьку Січ, і страшні пиятики, і забастовки, і криваві погроми, і війни, і біль запустіння. Для Миколи собор виявляється не “міражем”, а гордою поемою “степового козацького зодчества”, що щоразу хвилює і мовби промовляє до тебе… своєю душею. І тільки та людина, у якої в душі є свій “храм”, а не “купа цегли”, зможе почути його голос. Тому мрійливий, навічно закоханий в історію свого народу, в його культуру, в його природу, Микола Баглай каже: “І самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у людській злагоді з природою, знати насолоду праці й поезію людських взаємин?” Гармонійне поєднання цього і формує у душі людській свій особливий “собор”, собор духовності та краси. Людина з такою душею ніколи не зламає дерева, бо її проклянуть за це онуки, а, навпаки, посадить, бо це перепустка у пам’ять наступних поколінь. Це програма Ізота Івановича Лободи, та не тільки його, а всіх його однодумців.
Залишається тільки пожалкувати, що єдиний син Ізота Івановича не став його однодумцем. Цей висуванець, а згодом і батькопродавець Володька Лобода, навпаки, хоче знести собор, щоб побудувати там ринок чи шашличну, незважаючи на те, що собор уособлює пам’ять поколінь. Тому так багато суперечок викликає ця мовчазна споруда. Але для Миколи Баглая, і таких, як Єлька, Ягор Катратий, Іван Баглай та Вірунька, як Ізот Лобода, “в цьому творінні поєдналося все, все гармонійно злилось, і виникла велика, вічна поезія”. Адже саме через сприйняття собору різняться між собою герої роману. Людяність, чудові людські взаємини, закоханість в минуле Батьківщини – у одних, і повне нехтування здобутками історії, пам’яттю народу – в інших. “Храм” – і “купа цегли”. Але ж “весь край оздоблював цей собор, квітчав святих рушниками”. І стає боляче за народне надбання, за пам’ятник культури, який, виявляється, заважає, стає непотрібним таким людям, як Володька Лобода.
Постає питання, яке хвилює героїв протягом усього роману: “Чи можна прожити без собору?”. І ось що на це відповідає Микола Баглай: “Можна прожити і без собору, і без пісні, і без Рафаеля… Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми?..” І виявляється, що той, хто цінує історію, культуру, хто має в серці “храм” – той справжня людина, яка жадає прекрасного і живе ним. А інакше висохне душа, не народивши живого зернятка, вичерпає себе, залишивши пустку. Людина ж повинна відчувати себе велетнем, линучи до здійснення своєї мети у вічність. Зруйнувавши собор, такі люди, як Володька Лобода, зруйнують зв’язок, духовний зв’язок між поколіннями. А значить – зруйнують “храм” своєї душі, якщо від нього ще щось залишилося, бо скрізь і поряд бачиш хапуг і бюрократів, браконьєрів, бачиш цинізм і бездуховність, нехлюйство, безвільність та байдужість. Хочеться вірити, що “храм” моєї душі ще не розсипався на цеглини, ще є любов, ще є віра, ще є надія…
Собор пам’яті нації, Собор духовності нації, собор величі нації… Все це з’єдналося в Соборі, що знаходиться в Зачіплянці. А може, це і собор, “храм” моєї душі? Цей Собор стоятиме доти, “доки багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров’ю”, стоятиме “серед заводського селища весь освітлений, парусно-повний і чистий, як тоді у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів”. Я вірю, він стоятиме доти, доки будуть “Соборність наших душ жити в серцях людей любов, і культура, здатність розуміти один одного, прощати один одного – духовне багатство – соборність! Побували ми з вами у святому місці – у соборі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)