“Мовчати і гинути…” (за повістю О. І. Купріна “Гранатовий браслет”)
Кохання… Що воно? Де воно? Чи є воно? Чи реальний образ Желткова?.. Такі запитання виникли в мене після читання повісті О. Купріна “Гранатовий браслет”. Відповісти на ці запитання дуже важко, практично неможливо, тому що будь-які можливі відповіді правильні й водночас невірні. Не можна довести зворотне людині, упевненій в тому, що кохання немає. І марно говорити про неповторність цього почуття людині легковажній. Але я усе ж хочу висловити свою думку з приводу образу Желткова. Можливо, більшість буде заперечувати, але це мій погляд на кохання,
“Я не винуватий, Віра Миколаївна, що Богу було завгодно послати мені, як величезне щастя, кохання до Вас”, – так почав свій лист Желтков. Кохання – щастя… Так, величезне щастя, але у певних обставинах. І головне з них – взаємність, без взаємності величезне щастя перетворюється на велике горе. Чи щаслива людина, яку “не цікавить у житті нічого: ні політика, ні наука, ні філософія, ні турбота про майбутнє щастя людей – для мене все життя полягає тільки у Вас”? Я вважаю, що ні. Я думаю, не можна жити так, не можна тільки страждати і мріяти про кохану, але недоступну.
Зобов’язаний відіграти свою роль, встигнути це зробити за такий короткий час, встигнути стати позитивним або негативним героєм, але ні в якому разі не залишитися байдужим до усього, крім неї, єдиної, прекрасної.
Желтков думає, що це його доля – кохати до нестями, але без взаємності, що від долі неможливо утекти. Якби не це останнє, то він, безсумнівно, намагався б щось робити, тікати від приреченого на смерть почуття. Ось ті слова, котрі доводять, що Желтков усвідомлював свою приреченість страждати і мучитися від нещасливого кохання: “Подумайте, що мені потрібно було робити? Втекти в інше місто? Все одно серце було завжди біля Вас, біля Ваших ніг, кожна мить заповнена Вами, думкою про Вас, мріями про Вас… солодким маренням”.
Так, я вважаю, що потрібно було тікати. Тікати без оглядки. Поставити перед собою далеку мету і зануритися з головою в роботу, в подолання перешкод на шляху до цієї мети. Потрібно було змусити себе забути своє божевільне кохання. Необхідно було хоча б спробувати уникнути його трагічного фіналу.
Проте, незважаючи на сумну розв’язку, герой Купріна щасливий. Він вважає, що кохання, яке освітило його життя, – це справді прекрасне почуття. І я вже не знаю, чи таке воно наївне і безрозсудне, це кохання? І, можливо, дійсно воно варте того, щоб віддати за нього своє життя і бажання життя? Адже воно гарне, як місяць, чисте, як небо, яскраве, як сонце, постійне, як природа. Таке і лицарське, романтичне кохання Желткова до княгині Віри Миколаївни, яке поглинуло усю його істоту. Желтков іде з життя без скарг, без докорів, вимовляючи, як молитву: “Да святится имя Твоє”.
Неможливо без сліз читати ці рядки. І незрозуміло, чому сльози котяться з очей. Чи то просто жалість до нещасного Желткова (адже життя могло б бути прекрасним і для нього), чи то захоплення красою великого почуття маленької людини.
Тема кохання – одна з центральних тем у творчості Купріна. У його повістях – кохання безкорисливе, самовіддане, яке не чекає нагороди, та заради якого можна здійснити будь-який подвиг, піти на муку і навіть померти. Ніякі життєві зручності, розрахунки і компроміси не повинні його стосуватися. “Мовчати і гинути”, – от девіз героїв Купріна. Не знаю, правильний він чи помилковий, але знаю, що ще не раз маю повернутися до творів Купріна, зустрітися з його чудесними героями. Адже в наш непростий час так приємно заглибитися у світ люблячих і безкорисливих людей.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)