Мотив туги за Батьківщиною у творчості Є. Маланюка
Представник абсолютно нової генерації, поет-воїн, незрадливий лицар-патріот, Є. Маланюк увійшов в історію української літератури XX століття особливою силою слова, пристрасністю почуттів, сміливістю зображення навколишньої дійсності. Видатного поета читає не одне покоління, і кожне розуміє його по-своєму, визначає те, що найбільше хвилює у свій час. Це можна сказати і про Євгена Филимоновича Маланюка. Та вічно новим, безмежно хвилюючим кожного читача безвідносно до віку залишається мотив пекучої туги за втраченою Батьківщиною. Еміграція…
В вікні сльота і листопад.
Вертаються з костьолу люде.
Цей дім отчизною не буде,
Будинки не замінять хат.
Євген Маланюк більше, ніж хто інший з емігрантів, зумів бути у духовному контакті з Україною. Як поет і мислитель, він постійно жив у вирі
Боліла Україна письменнику своєю безсилістю, неспроможністю вибороти собі незалежність і волю. Тільки справжній син своєї землі може відверто виказати всі її недоліки, показати слабкості, та з єдиною метою – дати шанс побороти легкодухість і пристосуванство. Звідси таке подвійне зображення України в поезіях Євгена Маланюка. Вона для нього і “степова бранка”, яка сама йде в полон, і безсоромна й зрадлива “коханка” царів і ханів, і Роксолана, яка плодить лише яничар… Але завжди вона – Мати, біля колін якої син знайде і прощення, і пораду, і ласку.
“Де ж знайти нам за Тебе кращу Серцем, повним Тобою вщерть?” – запитує поет, суворий воїн і ніжний лірик, серце якого належить Україні. Просить вибачення він за часто жорстокі слова, де вирують емоції болю і гніву за століття бездержавності і пригноблення української нації, але продовжує спрямовувати “сталеві” рядки як проти зовнішніх ворогів, так і проти внутрішніх: анархізму, браку національної дисципліни, переваги чуттєвості над інтелектом тощо.
Поет, в кожному вірші якого – Україна, вірить у свій народ, і тому так оптимістично звучать рядки “Уривка з поеми”:
…Даремно, вороже, радій –
Не паралітик і не лірник
Народ мій – в гураган подій
Жбурне тобою ще, невірний!
Не мав жалю до ворогів Євген Маланюк, категоричним був у цьому питанні, особливо коли мова йшла про рідну землю, яку так часто бачив уві сні “внук кремезного чумака”:
Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих.
Все сняться материні руки,
Стара солома рідних стріх.
Еміграція, вигнання звучать у поезії Євгена Маланюка з гіркотою і болем. Нехай раділи нові завойовники України тому, що кращі з кращих змушені були покидати Батьківщину (“А потяг ридав: На Захід… На Захід… На Захід… І услід – реготався Схід”), та не могли вони знищити образ рідної землі в серці поета. “…Які б не прикладалися до нього, Євгена Маланюка, людські мірки, він виростає понад усе своєю великістю і неповторністю”, – писала про нього в одному з листів Наталя Лівицька-Холодна, людина, яка бачила на власні очі страждання поета від розлуки з Україною і відчувала його непереможну силу і віру в щастя рідної землі.