Міжпредметні паралелі
Найвидатнішими представниками реалізму вважаються Іван Тургенєв, Федір Достоєв-ський, Лев Толстой – у російській літературі, Чарлз Діккенс – в англійській, Оноре де Бальзак, Гюстав Флобер, Стендаль, Еміль Золя – у французькій. Серед європейських реалістів слід виокремити письменника, чия творчість справила колосальний вплив на розвиток літератури в усьому світі. З його іменем пов’язують утвердження у світовому письменстві натуралізму.
Це Еміль Золя (1840-1902) – французький письменник, автор “Ругон-Маккарів” – серії із
Друга постать – Іван Франко – новатор, законодавець поетичної культури, митець, який випробував і оригінально модифікував майже усі поетичні жанри та метричні системи. До вершин світової поезії належать його збірки “З вершин і низин”, “Зів’яле листя”, поема “Мойсей”.
Творцями української прози аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80-90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману “Хмари” Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті “Сонячний промінь” Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицько-го, Чіпка Варениченко з роману ” Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, “Бурлачка” Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки (“Товаришки” Олени Пчілки), жінки-повії (“Повія” Панаса Мирного).
Постійним об’єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя (“Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я” Івана Нечуя-Левицького, “Лихо давнє і сьогочасне” Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70-90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. “Історію народу в особах” написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах (“Батько та дочка” Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва (“П’яниця” Панаса Мирного), духовенства (“Старосвітські батюшки і матушки”, “Афонський пройдисвіт” Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище (“На дні” Івана Франка, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах “Перехресні стежки”, “Лель і Полель”.
Жанрове багатство української прози у 70-90-х роках визначається активним побутуванням жанрів оповідання (цикл “Баба Параска та баба Палажка” Івана Нечуя-Левицького, “Каторжна”, “Дзвоник” Бориса Грінченка, “Задля празника” Івана Франка), новели (“Лови” Панаса Мирного), повісті та роману. Два останніх жанри в епоху реалізму зазнали особливого розквіту та жанрових варіацій. Так, в українській літературі означеного тридцятиліття функціонують повість соціально-побутова (“Микола Джеря” Івана Нечуя-Левицького), родинно-побутова (“Кайдашева сім’я” Івана Нечуя-Левицького), повість-хроніка (“Старосвітські батюшки і матушки” Івана Нечуя-Левицького), ідеологічно-проблемна (“Лихі люди” Панаса Мирного, “Сонячний промінь” Бориса Грінченка), історична повість (“Захар Беркут” Івана Франка, “Оборона Буші” Михайла Старицького).
У 1886 році стараннями Івана Франка у Львові був опублікований роман Анатоля Свидницького “Люборацькі”. Написаний у 1861-1862 роках, цей твір порушував винятково важливу і актуальну проблему денаціоналізації, що призводить до деградації особистості. Названий автором “сімейною хронікою”, цей твір переріс задекларовані жанрові рамки. Панас Мирний та Іван Білик виступили творцями жанру соціально-психологічного роману (“Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, “Повія”). Роман проблемно-ідеологічний з’явився з-під пера Івана Нечуя-Левицького (“Хмари”, “Над Чорним морем”) та Івана Франка (“Лель і Полель”). Незважаючи на заборону опрацювання певних тем (історичної, з життя української інтелігенції), написано історичні романи “Князь Єремія Вишневецький”, “Гетьман Іван Виговський” Івана Нечуя-Левицького.
На зміну оповіді від першої особи приходить об’єктивізована манера викладу зображуваного від третьої особи. Це розширило можливості художньої виразності прозового письма, що виявилися у широкому застосуванні описів – портретів, пейзажів, інтер’єрів. Панорамності зображуваного світу сприяли авторські відступи, характерні для великих епічних полотен другої половини XIX століття. Визначальними рисами українського письменства 70-90-х років були віра у суспільно-перетворюючу роль художньої літератури, вплив на неї національно-визвольного руху. Епічні твори Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка та інших створили надійний грунт для подальшого розквіту української художньої прози.
В умовах цензурних заборон, штучно обмеженого функціонування українського друкованого слова важливого значення набувала українська драматургія. Для неї у 70- 90-х роках були властиві широка соціальна проблематика, нові герої, досконала художня форма. Сценічно втілені п’єси Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, Бориса Грінченка, Івана Франка розширювали сферу впливу української літератури, її функціональні можливості, спілкування з різними верствами народу. У Російській імперії театральна сцена була єдино можливим офіційним місцем, де звучала українська мова. Театр корифеїв (Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий ) став найкращою суспільною, національною і естетичною школою. “Ці троє людей, – писав Іван Франко, – склали першу українську трупу, головними оздобами якої згодом були брати Івана Тобілевича, широко відомі артисти Садовський і Саксаганський, далі пані Заньковецька та Затиркевич і чимало інших талановитих артистів і артисток. Склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані по тому, трупа, котра збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й у Москві, і в Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найзнаменитіших артистів світової слави. Гра українських артистів була не дилетантською імпровізацією, а наслідком сумлінних студій, глибокого знання українського люду та його життя, освітленого інтуїцією великих талантів”.
До багатопроблемних і різножанрових досягнень української драматургії аналізованої доби відносять твори “Глитай, або ж Павук” та “Доки сонце зійде, роса очі виїсть” Марка Кропивницького, “Не судилось”, “Талан” Михайла Стариць-кого, “Мартин Боруля”, “Хазяїн”, “Сто тисяч”, “Суєта”, “Житейське море” Івана Карпенка-Карого, “Лимерівна” Панаса Мирного, “Степовий гість”, “Серед бурі” Бориса Грінченка, “Учитель”, “Сон князя Святослава”, “Украдене щастя” Івана Франка.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)