Миле, любе, найдорожче… (за творами М. Вінграновсьного)
У віршах українського поета Миколи Вінграновського неначе цілий світ зібрано. Натхнення поетові дає рідна українська земля – її ліси, поля, гори, річки, небо… Прочитаєш його поетичні рядки – і засвітишся незбагненним щастям. Ось воно, моє, рідне!
У віршах “Сама собою річка ця тече…”, “Перша колискова”, “Ходімо в сад…” змальовано картини рідної природи. Я дуже люблю дерева, а тут їх – сила – силенна! Яблуні, сливи і груші у вірші “Ходімо в сад…”, але яка ж жива яблуня, в неї на колінах спить вітер, а
У вірші “Сама собою річка ця тече…” поет Вінграновський ніби зіставляє себе – малого із великим світом природи і знаходить щось йому близьке. “Маленька річечка, вузенька, як долоня…” Ця річечка – також дитина, “Дніпра тихенька синя доня”, як і та дитина, від імені якої ці вірші написані.
Усе це живе, одухотворене, живе тут, поруч, із ним, зі мною. Річечка тече “в городі в нас під кленом”, вона, як і дитина,
А найбільше мені подобається його “Перша колискова” – вона так схожа і не схожа на мамину колискову. “Спи, моя дитино золота, спи, моя тривого кароока…” І хоч у мене очі сірі, я розумію, чому Вінграновський назвав дитину “тривога кароока”. Коли я хворію і в мене висока температура, моя матуся загортає мене у ковдру і колисає, як маленького. І я чую, як стукає мамине серце – вона дуже хвилюється за мене. І слова Вінграновського також від серця, немов від маминого доброго і теплого серця:
Спи, моя дитинко, на порі.
Тіні сплять і сонна яворина…
Та як небо в нашому Дніпрі,
Так в тобі не спить хай Україна…
Я так само все це люблю, як Вінграновський. Його вірші – немов мамині доторки, цілунки перед сном – зігрівають мене своїм лагідним і ніжним теплом, нагадують, що завтра знову буде день золотий, і мама, і тато…