Мій улюблений сучасний поет (Емма Андієвська)
Емма Андієвська. Це ім’я майже незнайоме нам, українським любителям поезії. І це не дивно. Вона дуне дивна поетеса. Сюрреалістка, з надзвичайно тонким світовідчуттям, з вільними асоціаціями, вона зрозуміла не всім. Але ось я прочитала статтю в “Молоді України” її дивний вірш “Нічне” і увійшла в цей новий, незбагненний світ:
Душа дедалі з усе довших ліній, Які – над містом – петлі – уночі. На дні галактик спалахнув смичок, Щоб – аж біля дзвіниці – па колону.
І я зрозуміла, що до такої поезії є три ключі. Першим таким
Маківка слова, стебло гніву, Була хмара і вже самі пелюстки. Віддалі між тичинками, віддалі між галактиками, І тільки пощо Червоне павутиння вкриває заплаканий білок?
Ми бачимо, як автор лаконічно схоплює непотрібну суперечку. Починається маленьким словом, словом маківки, словом опійної отрути на стеблі гніву. Не важливе, короткотривале, вже з хмари лишилися тільки пелюстки, наче буря, що ніколи не завершилася, а розвіялася. Чи варто було сперечатися? Все ж відносне, як віддалі між тичинками і віддалі між галактиками. Так, але лишився біль – “червоне павутиння вкриває заплаканий білок”. Чи мала на думці Андієвська саме це, коли писала цей вірш? Не знаю. Але коли вірш, існуючи сам собою, зустрічається з читачем, народжується диво розуміння. У іншого читача воно інше, залежне від його стосунків з даними творами. В цьому, власне, і є краса і велич модернової поезії, надзвичайним майстром якої є Емма Андієвська.