МЕЛЬНИЧУК, Аскольд
(нар. 1954)
МЕЛЬНИЧУК, Аскольд (Melnyczuk, Askold – нар. 1954) – американський прозаїк.
Народився в українській родині новоприбулих емігрантів США, повідомляє біографічна довідка. Себе визначає американцем з українським корінням (“Я американець і як такий ціную своє право бути зацікавленим в історії навіть такого похмурого суспільства, з якого втекли мої батьки”): і освіта, і спосіб життя Мельничука стали вже суто американськими, хоча його ментальність, культурний набуток сформовані українським середовищем, з яким він зберігає творчі
Роман “Що розказано?” (“What is Told”) уперше видало поважне видавництво “Фабер енд Фабер”, де довгий час працював Т. С Еліот, і його вихід викликав захоплені відгуки американської преси. “Неважко полюбити голос Мельничука. Зрозуміло, що він дослухався власних привидів, коли працював над цим винахідливим довершеним романом”, – писала “Нью-Йорк Тайме Бук Рев’ю”. “Масштабний… блискучий Мельничук ширяє крізь декади і континенти, від ліричних пасажів до широкого плану, від домашніх сцен до філософствування. Його поєднання міфу та реалізму, пронизане насиллям і комічністю, нагадує про Гарсія Маркеса”, – зазначала “Бостон глоуб”. “Скімливий та ідіосинкратичний наратив непокори, резин’яцїї, стійкості. Аскольд Мельничук у своєму чудовому першому романі препарує українську душу з фаталістичним, майже екзистенційним гумором, лише зрідка звертаючись до проповіді”, – акцентувала “Лос-Анджелес-Таймс”.
Такі відгуки на англомовний твір з українською тематикою зустрічаємо вперше. Українська рецепція – і з боку діаспори, і від “материка” – була значно скромнішою. І це зрозуміло, бо авторський голос і ставлення до непорушних догм позбавлено патетики та сповнено іронією, що не є звичним для української критичної думки. Та попри це з романом Мельничука в американський мультикультуральний контекст увійшли не тільки українські реалії, але й гуманність українського менталітету. І трагічна доля української нації. Бо ж згадаймо: ще в шістдесяті роки герой роману “Синдром Танатоса”, написаного письменником з американського Півдня Персі Вокером, ставив риторичне запитання: “Хто знає сьогодні українців?”, будучи певним, що нація ця була знищена її численними ворогами і зникла з лиця землі. Мельничук же не тільки впровадив українські реалії в контекст американської сучасності, а й органічно використовує цей матеріал для постановки філософської проблеми самоідентифікації людини із іншою свідомістю в динамічному сучасному світі як такою, що нею переймається американська свідомість.
Про органічну приналежність Мельничука до американської літератури (“Він є не українським письменником в екзилі, а американським письменником українського походження, якого, однак, дуже цікавить власне походження і коріння і який майстерно вміє зацікавити своїми “етнічними” історіями інших”, – писала, представляючи автора українському читачеві С. Павличко) свідчать не лише його слова про те, що дорогу в поезію йому допоміг прокласти Д. Волкотт, або, що він більш обізнаний із літературою американською, аніж із українською, а насамперед дискурс його роману, що повністю вписаний і в тематичне коло, і в епістему літератури США кінця XX ст. Адже основна проблема цього твору – самоідентифікація, що є центральною для американської ментальності цього часу. Цей уже звичний в літературі США кістяк обростає в Мельничука українським “тілом”, опираючись на українську архетиповість і американську реальність. Це основний стрижень роману “Що розказано?”, який слугує внутрішнім організатором тексту. Роман просякнутий всеосяжною іронією, він на рівних використовує й історію, і міф історії, у ньому обігруються пафосні ситуації й узагальнені образи, тут трагедію не можна виокремити з фарсу… У маленькому за обсягом тексті Мельничук зумів висвітлити долю України – від давнини до сучасності, причому на тлі європейської історії та основних її координат, і все це “змонтувавши” із американською ситуацією.
Два епіграфи до роману спрямовують читача в необхідному напрямі. “Чи є щось правдивіше за правду? – питається в одному з них. – Так, – відповідає грек Казанзакіс. – Легенди. Вони надають вічного значення ефемерній правді”. А другий (з “Івана Грозного” Б. Бобрика) – пояснює, як творяться легенди.
Семантично навантаженим є вже склад дійових осіб (як у п’єсі), що його одразу подає автор. Усі вони походять із Роздоріжжя – українського містечка, що існує з прадавніх часів на перехресті різних народів і культур. “1492 – Колумб висадився на Кубі, да Вінчі зробив креслення першої літаючої машини. Рюрік Забобон забив уперше корову свого сусіда і так започаткував феод, що проіснував три сторіччя”. Будучи хронікою життя однієї родини Забобонів у XX ст., роман переростає в історію цілого народу і ширше – цілого осередку держав, до яких українській нації довелося входити.
Два брати Забобони – Зенон і Стефан – символізують і нативістську, народницьку, і прозахідну, певною мірою діаспорну лінію в історії українського національного духу. Зенон одразу заявлений як замкнений в межах нації, її кордонів, парадигми, буття. Роман і починається з того, що, закохавшись у Наталку, Зенон відмовляється від запропонованої йому посади одного з кураторів Лондонського музею і повертається до рідного Роздоріжжя, щоб одружитися з коханою. Зенон “вірив, що його країна потребує звільнення від впливу сусідів – Росії, Польщі й Австрії. А для цього треба зберігати чистоту рідної мови. – Мова живе завдяки таким людям, як ти, – казав він Наталці. – Ти є національний скарб”.
Далі його життя можна вважати конспектом долі українського інтелігента із Західної України: служба в австрійській армії під час Першої світової війни, табір полонених, трагічність повоєнного світовідчуття, характерна для “втраченого покоління”. А далі – “роки проходили в ступорі стрілянини і революцій”. Зенон частково поділяє марксистські позиції, проте він – національно свідома, зумисно консервативна людина традиційної культури, тож за радянських часів зазнає переслідувань за відданість національній ідеї, а під час Другої світової війни він водночас підтримує зв’язок і з партизанами, і з німцями-окупантами. Він ніби прирікає себе на неминучу смерть. І вона настає як кара за адюльтер з дружиною німецького офіцера (себто за загравання з чужою культурою…). В авторському наративі, позбавленому пафосу, цю “контурну” історію національної свідомості викладено водночас і поетично, й іронічно, як це й характерно для літератури, позначеної синдромом постмодернізму.
Родинне життя – дочка і дружина – суттєво доповнює домінанту цього образу. Недаремно першу частину роману названо “Жінка – це майбутнє”. Його дружина Наталка – сільська дівчина, природна і прекрасна, вона співає народних пісень, готує і шиє. її інтелект нерозвинений (Зенон наполегливо дбає про її освіту), але потяг до краси і гармонії вроджений – і про це у гротесковій комічній манері автор повідомляє, акцентуючи увагу на її тонких пальцях, ніби створених для гри на піаніно, про яке ніколи навіть не чули в селі. Отож і доводиться вирушати на пошуки долі в місто. Її великий потік свідомості (своєрідна модифікація аналогічного “ходу думок” Моллі Блум з джойсівського “Улісса”), завдяки якому автор окреслює значний відрізок історії, – той час, коли Зенон зникає “у великому світі”, а Наталка чекає дитину у чужому для неї місті, самотня і пригнічена, – засвідчує її чистоту і природність, вітальність і незнищенність, всю атрибутику людини з народу.
Дочка Зенона і Наталки, Слава Ластівка, гротескове продовження батька, котрий виховує її, прилучаючи до духу предків (Мельничук оречевлює метафору – улюблені багатогодинні прогулянки з дитиною Зенон проводить на цвинтарі, де дівчинка врешті-решт починає почуватися краще, ніж серед живих), і матері, що є укоріненою не свідомістю, а всім своїм єством. Парадокс же полягає в тому, що свою “духовність”, музичність дівчина успадковує не від батька, а від матері як вроджену архетипову мелодійність нації.
Тема минулого, тема привидів у розділі про Роздоріжжя набуває великого значення. Згадаймо: Г. Стайн казала, що американцеві досить пам’ятати своїх дідів, аби почуватися укоріненим. Тож ті привиди, яких сьогодні безліч у літературі США, теж, як правило, приходять із недалекого минулого – до стейнбеківського Ітена Хоулі, героя роману “Зима незгоди нашої”, привид діда-шкіпера з’являється в моменти, коли персонаж має зважитись на якісь важливі рішення, а привид небіжчиці тітоньки Дебори – коли має пробудитись його совість та християнське співчуття. Історія Роздоріжжя така давня та глибока, що цвинтареві затісно в місті, а мерці вимагають все нових “приміщень”, займаючи чільне місце серед живих. За такого змалювання Роздоріжжя введення в оповідь міфу про Тура Забобона, предка героя і колишнього короля цих місць, виглядає органічно. Історію подано у кількох визначальних фрагментах: боротьба Тура з татарами та переміна богів – варварства на християнство.
Як і годиться слов’янському міфу, Тур могутній, із залізними руками і бронзовими ногами. Він постійно веде нещадну жорстоку боротьбу з татарами-агресорами. Боротьба надихається необхідністю помсти, особливо коли жертвою виявляється палко кохана дружина Ольга. Але не тільки такими реальними психологічними фактами живиться війна. Тур захищає рідну землю, своїх однородців, а серед них і “двоюрідних родичів” – дерева: адже вони не можуть утекти від ворога, бо вросли корінням у землю. Метафора укоріненості в такому язичницькому трактуванні набирає дещо іронічного сенсу, особливо коли в подальшому тексті вона в сприйнятті читача, спрямована авторською інтенцією, поширюється і на жінок Зенона – Наталку і Славу Ластівку і далі, ще глибше – на всю парадигму української національної ідеї. “Сформоване і затінене заходом і сходом, півднем і північчю. Роздоріжжя змінювалось, зростало, стискалося, спалювалося і було відновлено, спалено знов і, подібно до фенікса, відроджувалося”. І далі: “І водночас з тим, як місто упорядковувалося, структурувалося і цивілізувалося, люди, такі ж примітивні, як дерева, навчалися вдягатися, митися, читати, купувати, торгувати, базікати, брехати. Дерева спостерігали, як люди зменшувалися”.
Проте в нові часи дерева виривають з корінням. У часи страшної навали і великого переселення народів, викликаного Другою світовою війною, аби зберегти родину, а значить, і майбутнє роду Забобонів, Зенон відправляє берегинь роду – дружину і дочку з Роздоріжжя. І тут, у таборі переселенців, на теренах Європи відбувається символічне поєднання Західної і Східної України. Наталка Ластівка одружується з Аркадієм Ворогом, чиї батьки зазнали трагічної долі в Україні Східній.
Оповідь-хроніка веде з переселенського табору до Garden States (назва розділу про Сполучені Штати), до Чистого Життя і Земного Раю (назви підрозділів). Це – сприйняття країни переселенцями. Авторська довідка – беземоційна інформація: “У 50-х роках Сполучені Штати мали шість відсотків світової популяції і шістдесят процентів доходів”. Оселившись у тому раю (Нью-Джерсі – колиска консумерізму, сповіщає автор), українці повисають у безповітряному просторі, адже всім іншим вони здаються людьми з нізвідки. Аркадій відчуває, що “американці втомилися від галасливих вимог маленьких республік, кожна з яких намагається кричати голосніше за інших, стверджуючи себе (І am). А що ж можна сказати про країну, чий розквіт відбувся 700 років тому?!”
Як бачимо, ні персонаж, ні його душевний стан не налаштовують на будь-який гумор. Роздуми Аркадія набирають трагічного звучання. “Чи може бути вільною людина – без землі, без країни – поклоняючись тільки Святому Духу, незважаючи на те, звідки він береться? Насправді цього не може бути. Душа дивиться крізь тілесні очі й почуває прив’язаність лише до певних дерев, людей, небес… адже навіть Христос жив у Галілеї. Він не вирушив у Рим, шукаючи більшої аудиторії. Бути українцем – це значить, іншими словами, бути самотнім”.
Аркадій роздумує, намагається вписатися в американське життя, переживає різні фази свого усамітнення, глибоко розуміючи, що він існує як особистість, як самостійна одиниця, як людина, тобто, він ідентифікований лише в родині, тому з усіх сил стимулює цю, навіть удавану, вже позбавлену живильної енергії даність. Урешті-решт він відчуває себе вільною, щасливою людиною, коли припадає до океанського відкритого простору, неосяжної волі – до загальнолюдських вимірів, адже він завжди хотів бути вільним, як Сковорода. І це вирішує його долю: він залишається в Америці, коли дружина, сумуючи за привидами, вирушає з сином відвідати Європу.
Мабуть, саме його поведінкою задоволений у фінальній сцені привид Тура, який заглядає у вікно в Нью-Джерсі. Й оскільки тут живуть його нащадки, він занурюється корінням у землю.
Проте українці на новому місці всіляко намагаються зберегти свою осібність, несхожість, можна сказати, вибудувати кореневу систему в повітрі. Вони старанно культивують усе національне. І в чужих умовах воно обертається на симулякр, фарс, гіперболу – так відбуваються нескінченні збори, обряди, ритуали… Наталка живе тільки тим, що готує українські страви до кожного свята. І зрештою, позбавлена коріння, втрачає можливість рухатися і вмирає.
Кожна сцена, кожен образ Мельничука, попри свою підкреслену деформацію, одноплановість (а може, саме завдяки цьому), набирає значення символу. І тут годиться згадати про другого Забобона – Стефана. Брати “однокореневі” за своїм походженням і за функціями в романі: обидва символізують український дух. Адже, як сповіщає міф, вони є нащадки тієї гілки на дереві Турів, що пов’язана із Маркіяном, носієм нової віри і писемності (його посада – охоронець книжок). Мельничук створює власний варіант легенди про прийняття християнства в Київській Русі, – треба сказати, варіант досить переконливий. Оскільки значно активізувалися татари, стало зрозуміло, що місцеві боги втрачають силу. Тож і відправив Тур Забобон посланців на чолі з братом Маркіяном до Візантії, де згідно з чутками, правив новий Бог-людина. А ще й уміли зберігати минуле завдяки письменам. Тож і розбили Перуна, і прийняли нову віру, а нащадки Маркіяна (брати Забобони), маючи писемність, зберігають дух краю. Тільки Зенон при цьому – метафора духа укоріненого, а Стефан – мандрівного.
Стефан – європейськії освічена людина і бере участь в європейському житті, як і годиться підданому Австро-Угорщини: чи то марксист, чи то меншовицький функціонер, Париж і Відень, захоплення авангардним мистецтвом і шалений роман одразу і з дочкою, і з матір’ю – така собі осторонена від буденності європейська богема. У нього і розум, і стиль мислення іронічний, дуже наближений до музілівського… Це саме йому належать дотепні ущипливі лаконічні коментарі до поведінки Зенона. Осторонившись рідного Роздоріжжя, він веде щоденник, намагається написати історію рідної землі, а ще пише історію шлюбу як такого… Нічого не завершує. У тексті наводяться лише короткі, майже афористичні фрагменти з його творів. “Ця країна (йдеться про самостійну Україну періоду Центральної Ради), є дурною… Це гідра з одним тілом і сотнею голів, які розказують їй, що робити”. “Справа в тому, що всі ми маргінальні постаті, відкинуті на периферію подій історії. Навіть наші мотиви смішні: той, хто пише нашу історію, має розповідати про полювання з позиції зайця”.
На просценіум роману він з’являється у повоєнний час, у таборі українських переміщених осіб. Активною дійовою особою стає вже на Американському континенті. Отут автор повністю “навантажує” його аналітичний розум, ерудицію, європейський досвід і успадковану ментальність. Тут ключовим лейтмотивним словом стає waste – спустошений, змарнований. І то, безумовно, є алюзією на “Спустошену землю” Т. С Еліота. Змарноване життя, змарноване минуле, змарнована земля – метафора набирає універсального значення. Глибинна приналежність М. до американської літератури тут, в американській частині, дається взнаки найбільше: реалії подаються як добре відомий стандарт, тло, певний канон, на якому імітує життєдіяльність українства. В нього і вводяться українські реалії, причому, з одного боку, деталізовані (адже англомовний читач знайомиться з ними вперше), як-от: побут бойскаутського кампусу, де відтворюється карпатська модель, або ж святкування Різдва, на яке збирається українська громада. З іншого боку, універсалізовані аж до рівня міфу: коли Стефан повчає маленького Богдана, сина Слави Ластівки і Аркадія Ворога. Саме на цьому рівні і вживається найчастіше метафора спустошеності. Адже він, Стефан, прийшов із тих місць, де земля намагається промовляти так довго, що, він побоюється, коли їй це вдасться, вона закричить. “Для мене немає місця в Америці. Я приїхав сюди вмирати”.
Він єдиний, хто намагається не тільки навчити хлопчика любові до батьківщини предків, а й допомогти йому адаптуватися в Новому Світі, адже для хлопчика Америка – це реальність (Христос такий добрий. Як “бітлзи”).
У фіналі роману Стефан вмирає на Різдво, й укорінення Тура Забобона на новому місці відбувається, мабуть, з двох причин: з’являється перша родинна могила, а головне – хлопчик. Бо то вже нова генерація, то вже американський досвід сприйняття реальності, для якого Україна – далеке міфічне казкове минуле предків.
Отже, українська тема, історія, ментальність, доля – все спрямовано на поглиблене висвітлення американської проблеми самоідентифікації особистості в тому мультикультурному конгломераті, яким є Сполучені Штати. А відтак роман Мельничука стає невід’ємною частиною сучасного літературного процесу.
Т. Денисова
(2 votes, average: 4.50 out of 5)