Матильда де Ла-Моль – ЖІНОЧІ ОБРАЗИ РОМАНУ
СТЕНДАЛЬ (Анрі Марі Бейль) (1783-1842)
ЖІНОЧІ ОБРАЗИ РОМАНУ
Матильда де Ла-Моль
3овсім не схожа на пані де Реналь інші головна героїня – Матильда де Ла-Моль. Вона приваблива (хоча її краса не така, як врода дружини мера Вер’єра), має критичний розум, уміє вразити співрозмовників несподіваним дотепом чи якимось парадоксальним судженням.
Якщо пані де Реналь вважає найвищою насолодою самотні прогулянки у своєму саду, то для Матильди місцем розваг є найвишуканіші салони й бали Парижа. Не можна не помітити й того, що з Жульєном Сорелем
Матильда незаміжня, з нею бажають одружитися найшляхетніші й найбагатші чоловіки Франції. Стендаль створює її психологічний портрет: “Він побачив молоду, струнку й надзвичайно світлу блондинку. Вона підійшла до столу й сіла навпроти. Вона зовсім не сподобалася йому; проте, уважно придивившись до неї, Жульєн подумав, що ніколи ще не бачив таких гарних очей,
Матильда звикла до поклоніння й навіть обожнювання, і її прихильники визнають: “А хто може бути гідним божественної Матильди? Хіба що який-небудь принц королівської крові, красень, дотепний, ставний, прославлений на війні герой і до того ж не старший двадцяти років”.
Проте Матильда нудьгує серед найкращих женихів-аристократів (у цьому вона чимось невловимо нагадує Печоріна). Вона, як і Жульєн, шукає свій ідеал поза епохою Реставрації, їй тісно в межах своєї доби. Ідеалом для неї був її пращур – “найвродливіший юнак свого часу Боніфацій де Ла-Моль”, страчений 30 квітня 1574 р. на Гревській площі. За сімейною легендою, закохана в Боніфація королева Маргарита Наваррська власноручно поховала його голову. Ця романтична історія постійно збуджує уяву Матильди, і, зрештою, вона наслідує дії королеви Марго після страти Жульєна (вплив романтизму на творчість Стендаля).
Матильда занадто неординарна, щоб покохати когось з представників “золотої молоді”. На її думку, Жульєн Сорель, хоч і плебей, значно переважає їх самостійністю думки й сміливістю її висловлення. Так, вона порівнює свого нареченого маркіза де Круазнуа та брата Норбера з жертовними баранами, які сміливо підуть на плаху, якщо прийде революція. А ось Жульєн у такому разі розстріляє революціонерів. Помітивши презирство, з яким ставляться до Жульєна юнаки-аристократи, вона зриває маску снобізму не лише з них, а й з усього тогочасного суспільного устрою Франції. Коли всі заходилися “спростовувати Матильдину прихильну думку про Жульєна, вона негайно зрозуміла цей маневр і була в захваті. “Ось вони всі, як один, повстали проти самотньої обдарованої людини, яка не має й десяти луїдорів ренти і не може їм відповісти, поки до неї не звернуться””.
І донька багатого паризького маркіза пристрасно вступилася за бідного сина провінційного теслі. Вона довела, що вся перевага гоноровитих аристократів над селюком була лише в їхньому походженні й ні в чому більше!
По суті, столична аристократка й плебей-провінціал дуже подібні. Жульєн не хотів простого багатства й ситого життя: “Нарешті для Жульєна настав час виступити на арені великих подій! Його не вабила надійна забезпеченість, він прагнув широких перспектив”. А Матильді недостатньо багатого красивого чоловіка, вона також хоче реалізувати своє честолюбство: “А мій милий Жульєн, навпаки, любить діяти тільки сам. Ніколи цій незвичайній людині не спаде на думку шукати чиєїсь підтримки чи допомоги. Він зневажає всіх інших; через це я не зневажаю його”. Найбільше її увагу привертає не лоск аристократів, а холодність і ледь приховане презирство Жульєна. Така манера поведінки нагадує її власну, а це завжди привертає увагу до іншої людини, надто ж – протилежної статі. До того ж холодність Жульєн умів удавати бездоганно. І тут спрацювало відоме правило: “Що менше жінку ми кохаєм, / То більше ми до серця їй, /І то вірніш її вловляєм / У згубне плетиво надій” (О. Пушкін). Жульєн обрав таку тактику поведінки з Матильдою: “Жульєнів погляд лишався таким самим пронизливім і суворим. Матильда щойно пройнялася захопленням. Холодність її співрозмовника зовсім її приголомшила. Вона була тим більше вражена, що досі звикла сама справляти на інших такий вплив”.
І знову-таки, як і Жульєн, вона не покохала його, а “дала собі команду” – кохати. Цей любовний зв’язок, так само як у випадку з пані де Реналь, починається дуже штучно: “Кінець кінцем вона вирішила, що, коли в нього вистачить сміливості з’явитися до неї, як йому було сказано, вилізши по драбині садівника, вона стане його коханкою”. Щоправда, Жульєн відповідає їй тим самим: він не кохає Матильду, а неначе дає собі команду – уперед! в атаку! – як це робив Наполеон. Не випадково ж він сприймає свій зв’язок з Матильдою не як перемогу чоловіка над своїм суперником, а як перемогу сільського хлопця над пихатістю аристократки й головне – над умовностями кастового французького суспільства: “”Нарешті! – раптом скрикнув він, неспроможний стримати сильного хвилювання. – Нарешті я, бідний селянський хлопець, дочекався освідчення від знатної дами! Треба визнати, що я тримався непогано, – додав він, силкуючись стримати буйну радість. – Я зумів зберегти гідність, ніколи не сказавши, що люблю її. Отже, я переміг маркіза де Круазнуа, – скрикнув він, – і це я, що розмовляю лише про серйозні речі! А він же такий красень, у нього вусики й розкішний мундир, він завжди вміє сказати влучне й дотепне слово!”Жульєн пережив хвилину невимовного раювання; він блукав по саду, не тямлячи себе від радості”.
Проте цікаво те, що й цей, спочатку штучний зв’язок переростає в кохання. Поведінка Матильди в останні дні перед і після страти Жульєна не викликає жодних сумнівів у цьому.
Такими постають перед читачем головні героїні роману “Червоне і чорне”.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)