Матеріали для біографії Марка Вовчка

Роки перебування в Богуславі та Хохітві й часті поїздки до Києва знову зближують письменницю з українським народним життям і культурним середовищем. Попри всі намагання зберегти інкогніто адреса її стає все-таки відомою не лише київським літераторам, а й Франку, який жив у закордонному Львові. “Видати” її міг давній київський приятель, завзятий колекціонер і шанувальник Шевченка Ф. Дейкун, з родиною якого Марко Вовчок була у дружніх стосунках.

Поновлюється і листування з видавцями. Незадоволена тим, що її місцеперебування стає відоме

навіть Горбуно-ву-Посадову, керівникові заснованого Толстим московського видавництва “Посредник”, вона просить його звертатися до її “уповноваженого”, папа Лобача в містечку Богуславі, Київської губернії, бо сама вона “надовго виїжджає за кордон”. Однак письменниця охоче дозволяє “Посреднику” безоплатно видання. для народу чотирьох оповідань – “Павло Чориокрьщ”, “Два сьша”, “Горнила” та “Одарка”.

Тепер вона може займатися своїми справами, розбирати старі рукописи, обдумувати нові оповідання. Самопочуття покращало, хворобливий Боря підріс і зміцнів

і не потребував уже безнастанного нагляду. Навчена життям, вона виховує свого меншого сина за старанно обдуманою системою. Він готується до вступу в реальне училище, крім ТОГО, опановує столярне і палітурно ремесло, землеробство і садівництво. “Уяви собі,- пише нона Вогдапові наприкінці 1888 року,- що Пори вже вільно читає французькі книжки. Це втішає мене. І я, виходить, можу ще щось зробити”.

Настає кінець Богдановим поневірянням. Він добивається переводу в більш обжите селище Чорний Яр, куди приїздить його друга дружина Є. П. Голубовська (з нею він прожив до кінця днів своїх), згодом – до Астрахані, де він успішно співробітничає в “Лстрахапском справоч-ном листке”. І хоч заробляє там КОПІЙКИ, зате набуває журналістського досвіду. У січні 1800 ропу закінчиться термін його заслапгої, і піп зможе оселитися в Києві.

Після одного особливо гострого фейлетону випуск газети припиняють на 4 місяці. Проте Богдан не втрачає бадьорості. У журналістиці він знайшов своє покликання. Михайло Дем’янович теж задоволений життям. Служба у нього гарна, і йому нема на що жалітися. Боря переводиться з Вінницького реального училища до Саратовського, незабаром закінчує його і, вступивши 1894 року до Петербурзького технологічного інституту, першим вилітає з гнізда. І лише Марія Олександрівна не задоволена життям у цьому місті.

“Ти запитуєш,- пише вона Борі,- чи звикла я до Саратова, тобто чи змирилась я, чи що? Що ж тут миритися чи не миритися, коли необхідно у ньому жити. І ось живу. Немає в ньому нічого привабливого. Природа якась чахла, весь час курява. Звичайно, я віддала б його за одну гілочку чебреця, що росте над Россю. А втім, мені б і у самому Києві з його садами не було привілля, тому що я люблю тільки село,- все життя любила його від самого дитинства і досі, мабуть, не розлюбила”.

Новий суспільний підйом створює сприятливу ситуацію для поширення прогресивних видань. До цензурного комітету дедалі частіше звертаються різні видавці за дозволом видати ті або інші оповідання і повісті Марка Вовчка. Богдан не полишає підказаної Чернишевським думки про Повну збірку творів. Власник книжкової крамниці і друкарні “Саратовского дневника” М. П. ІІІтерцер погоджується взяти на себе цю справу.

Марія Олександрівна збирає свої друковані твори, вичитує, підредаговує, по можливості поновлює цензурні пропуски, обговорює, з Богданом розміщення матеріалу по томах, заздалегідь готує заключний восьмий том, куди мали ввійти деякі з недрукованих раніше творів.

А в цей час, як грім серед ясного дня, на неї звалюється нове нещастя: Михайло Дем’янович стає жертвою чиновницької інтриги. Недруги із Київської та Богуславської удільних округ фабрикують гидкий донос, підписаний орендарем Кубишкіним, в якому звинувачують колишнього наглядача 3-ї удільної округи у зловживаннях восьми – та десятилітньої давності з таким єзуїтським розрахунком, що встановити істину за давністю буде неможливо, та якщо Лобачеві навіть і вдасться довести свою невинуватість, то репутація його все одно буде підмочена.

А тим часом Михайла Дем’яновича до закінчення слідства звільняють “у резерв” без збереження оплати. Посивівши за кілька днів, він розривається між Петербургом, Саратовом, Києвом і Богуславом, збираючи свідчення і відновлюючи у пам’яті забуті факти, щоб змити з себе ганебні обвинувачення.

У жовтні 1896 року Марія Олександрівна їде до Києва і Богуслава, щоб допомогти чоловікові зібрати реабілітую-чі матеріали, знов оселяється у Хохітві, звідта переїжджає до Стеблева, розшукує свідків (було опитано 129 чоловік), складає і переписує детальне свідчення Михайла Дем’яновича судовому слідчому, видрукуване Богданом у друкарні “Саратовского дневника” у вигляді окремої книги в 115 сторінок. І лише у липні 1897 року, знесилена, повертається до Саратова.

Слідство триває близько двох років. Висновок суду, кваліфікуючи донос як наклей, повністю спростовує всі звинувачення. Але чого це їм обом коштувало! До Марії Олександрівни повертаються всі її давні хвороби, вона швидко старіє, хоч саме в цей час, спонукувана матеріальною скрутою, багато й успішно працює.

Вона домовляється у Києві про видання своїх українських оповідань, продовжує наглядати за саратовським виданням збірки творів, готуючи до виходу чергові томи, друкує в “Саратовском дневнике” і “Русских ведомостях” численні переклади з польської – оповідання її улюблених Болеслава Пруса і Кяеменса Юноші; переробляє і публікує в журналі “Русская мнсль” свій останній роман “Лето в деревне”, збирається писати спогади.

Заборонивши Михайлові Дем’яновичу продовжувати службу в осоружному удільному відомстві і примусивши його подати у відставку, вона у листопаді 1898 року вирушав до Москви, веде переговори з В. О. Гольцевим (публікація роману була наслідком цієї розмови) і з видавцем М. В. Клюкіним, який невдовзі видав її переклад “Справжньої історії маленького обірванця” Грінвуда та повісті, “Скользкий путь”. Скромні прибутки з саратовської збірки творів і всіх перерахованих вище видань протягом двох років складають основу родинного бюджету.

У зв’язку з 25-літтям з дня смерті О. В. Маркевича в “Киевской старине” друкуються спогади і статті, присвячені пам’яті українського етнографа. Всеїдне “Новое вре-мя” підхоплює наклепницькі вигадки деяких “мемуаристів”, які твердили, що начебто українські “Народні оповідання” були написані Марком Вовчком у співавторстві з Опанасом Васильовичем і обох їх слід вважати авторами цих оповідань.

Обурений Богдан вимагає, щоб вона написала спростування. Але тепер, після всього пережитого, їй не до літературних інсинуацій. Історія сама розбереться. Історію не обдуриш! Набагато більше письменницю хвилює передчасний шлюб меншого сина з випускницею Саратовської жіночої гімназії Лізою Вальковою, сиротою, що виросла у старшої сестри, власниці модної майстерні. Марія Олександрівна не хоче змиритися з ти^гщо Борисова дружина походить із родини, де експлуатують працю молодих дівчат, і пише йому В 1896 році різкого листа, в якому викладає своє кредо: “Я прожила весь свій, йдучи однією дорогою і не звертаючи вбік. У мене могли бути помилки, вади, неподобства, як у більшості людей, але в головному я ніколи не заплямувала себе відступництвом. І ось тепер, коли мені вже залишилося недовго коптити небо, ти шпигаєш мене за те, що я відмовилась від зближення із середовищем, яке було мені огидним все життя і яке я завжди, як могла, таврувала”.

Л втім, листа не було відправлено, і в майбутньому Марія Олександрівна ніколи про це не нагадує. Та й немає потреби! Борис щасливий зі своєю дружиною. Після закінчення технологічного інституту його було зараховано інженером-механіком флоту, і наприкінці 1899 року він отримує призначення на Далекий Схід і разом з Лізою і двома дітьми відпливає з Одеси до Нагасаки. Коли тепер вони побачаться?

У тому ж році після довгих роздумів Михайло Дем’янович приймає пропозицію ставропольського губернатора, генерала Никифоракі зайняти посаду земського начальника в адміністративному центрі Олександровського повіту, селі Опександровському. Никифоракі – давній знайомий по Новоросійську, що залишив по собі добру згадку. Ллє як зважиться обійняти таку посаду? “Для Марії Олександрівни,- пише Б. О. Марковим у брошурі “Марко Вовчок на Кавказі”,- земський начальник з усього, що їй доводилося про них чути й читати, являв собою уособлення свавілля адміністративної влади па селі”. Проте були й інші, хоч і нечасті випадки, воли земські начальники навіть на цій службі залишалися чесними людьми і приносили реальну користь. “Михайло Дем’янович бук навіть красномовний, коли змальовував перспективи такого тісного спілкування з селянством, якого на попередніх його службах у нього не могло бути… І він умовив Марію Олександрівну”.

Знайшовши покупця на саратовський будинок і розпорядившись відносно томів зібрання творів, що виходили з друку, вона навесні 18(.И) року переїжджав до чоловіка в село Олександровське. Тим часом у Саратові уже вийшло з друку п’ять томів, ШОСТИЙ і сьомий надійшли у продаж невдовзі після її від’їзду, а останній, восьмий, том, куди вона хотіла включити “Путешеотвие во виутрь стра-іщ”, “Сельскую ИДИЛЛИЮ” та інші викривальні твори 70-х років, було затримано цензурою.