М. Ю. Лєрмонтов. “Герой нашого часу”. Огляд роману
1. Роман або кілька повістей? 2. Жанрова своєрідність роману. 3. Порядок глав, “кільцева” композиція роману. 4. Печорин – герой нашого часу Герой Нашого Часу, милостиві государі мої, точно, портрет, але не однієї людини: це портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у повному їхньому розвитку. М. Ю. Лєрмонтов В 1838 році, слідами кавказьких вражень, М. Ю. Лєрмонтов почав працювати над романом “Герой нашого часу”.
Роман ще не був завершений, коли у вигляді окремих повістей опублікували “Белу” і “Тамань”, а трохи пізніше
Те, що споконвічно не говорилося про роман, дозволяє нам припустити, що автор створював окремі повісті, не припускаючи зробити з них роман Але “Герой нашого часу” – це цільне за структурою й композиційно стрункий добуток. Цей перший у російській літературі великий соціально-психологічний роман має особливу структуру. Кожну главу в ньому можна
Скажемо, “Бела” – це кавказька новела, “Максим Максимич” нагадує шляховий нарис, “Тамань” – авантюрну новелу, “Князівна Мері” – психологічну повість, “Фаталіст” – філософську повість-притчу. Не забудемо й журнал Печорина, і дві передмови, які коментують глав. Основа роману – дорожні замітки. На думку Б. М. ейхенбаума, “Герой нашого часу” об’єднав малі жанри у своїй структурі.
Своєрідність композиції роману в тім, що вона кільцева. У ході оповідання міняється трохи оповідачів, це сам Печорин і люди, його при житті що оточували – безіменний офіцер Максим Максимич. Основний оповідач – офіцер, він починає оповідання, потім передає його нитка Максимові Максимичу, але встигає показати нам зустріну його з Печориним, де ясно видні їхні взаємини. Печорин поводиться отчужденно, обособленно.
Відразу після цього оповідач говорить про смерть Печорина. Після цього читачеві має бути прочитати його журнал. Таким чином, тимчасова послідовність у романі порушена. Це може вказувати на неприйняття часу, події роману відбуваються у вічності, а не щодо певного тимчасового проміжку.
Як же будується композиція роману? Хронологічно події розвивалися так: Печорин зупиняється по шляху на Кавказ у Тамані (“Тамань”), потім переїжджає на води (“Князівна Мері”), убиває Грушницкого. Після дуелі його висилають у міцність, там він і знайомиться з Максимом Максимичем (“Бела”).
Потім Печорин знайомиться з Вуличем (“Фаталіст”). Вийшовши у відставку, герой їде в Персію й по шляху зустрічає старого знайомого – Максима Максимича (“Максим Максимич”). Повернувшись із Персії, Печорин умирає. У романі глави розташовані в такий спосіб: прочитавши передмову, уперше читачі довідається про Печорине із глави “Бела”. Тобто, оповідання про життя героя нашого часу починається із середини.
Потім іде “Максим Максимич”, а слідом – “Журнал Печорина”, що випереджається передмовою оповідача й, що включає в себе глави “Тамань”, “Князівна Мері”, “Фаталіст”. Дія останньої повісті розвертається в тім же місці, що й у главі “Бела”. Композиція роману замикається в кільце й здобуває закінченість.
Але не тільки. Також кільцева композиція означає безплідність і нескінченність шукань героя. В “Журналі”, що являє собою роман у романі, герой сам розповідає про себе.
Мабуть, сам Печорин у своєму щоденнику характеризує себе найбільше близько до істини. Ми бачимо людини, що прагне до активного дії, експериментуючи над собою й навколишніми й вивчаючи наслідку цього експериментаторства в пошуках сенсу життя. Саме головне питання, що займає розум героя нашого часу – якою мірою людин може розпоряджатися своєю долею? чиІснує приречення або все вирішує воля людини? Призначення людини стає головною темою роману.
Своє покоління ГриГорей Олександрович уважає сомневающимся у всім, інертним, нездатним до жертв ні в ім’я людства, ні у власне ім’я щастя. Печорин же хоче перемогти в собі це байдужість Тому в “Фаталісті” він приймає парі Вулича. Відповідаючи на запитання, чому порушена хронологія у романі, можна припустити, що Лєрмонтов показує нам не розвивається, а вже, що сформувався характер, героя, що залишається незмінним протягом усього оповідання.
Оповідачі, міняючись, показують образ героя з різних сторін, поступово розкриваючи психологічно складний і суперечливий характер. Максим Максимич – антипод Печорина за многим показниками, починаючи від віку й закінчуючи соціальним статусом. Це ідеаліст, на противагу скептикові Печорину. Для Максима Максимича Печорин загадковий, незрозумілий. Тому конфлікт між ними неминучий Більше близький Печорину й самому Лєрмонтову (психологічно, по поглядах і віку) безіменний офіцер.
Всі інші створюють оточення, що розкриває характер головного героя через його оцінку. Печорин зображується в зіставленні із Грушницким, Вуличем, Вернером. Грушницкий виглядає жалюгідним наслідувачем на тлі Печорина, їхнє зіткнення “на вузькій доріжці” закінчується смертю Грушницкого.
Фаталіст Вулич разом з Печориним сперечається про приречення, і Печорин, ставлячи на те, що його ні, сам переконується в тім, що воно існує Цей герой уведений у роман саме для рішення питань, що мучать героя. Вернер – це, фактично, Печорин у більше дійшлій вік. Між ними могла б виникнути дружба, але вони воліють інші відносини, адже “із двох друзів завжди один раб іншого”.
З них кожний відповідальний лише за себе. Вернер близький Печорину буквально у всім, герой, може бути, уперше почуває себе понятим Ми бачимо ГриГорея Олександровича Печорина серед світського суспільства, серед контрабандистів, горців. Неважко помітити, що ніде він не стає своїм, все навколишнє йому чужо. У відносинах з жінками він той же експериментатор, гравець.
Як тільки Віра могла б стати для нього чимсь більшим, але це неможливо. “Герой Нашого Часу, милостиві государі мої, точно, портрет, але не однієї людини: це портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у повному їхньому розвитку”, – пише автор у передмові кроману. У передмові до журналу Печорина є вираження “історія душі людської”. Досліджуючи лабіринти душі Печорина, автор створює портрет свого покоління
(1 votes, average: 5.00 out of 5)