Людське і нелюдське в бунті героя роману Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання”
Роман “Злочин і покарання” був написаний в 1866 році великим російським письменником Ф. М. Достоєвським. Цей добуток відтворює життя міської бідноти, відбиває ріст соціальної нерівності, злочинності. Основний мотив роману – це падіння моральності. У своєму добутку Ф. М. Достоєвський розповідає про людей, що живуть напруженим духовним життям, які болісно, завзято шукають істину. Письменник показує життя різних соціальних груп: знедоленого міського люду, придавленого нестатком і приниженнями, бідняків, що бунтують проти зла і насильства,
А сім’я Мармеладових? Наскільки ранила Раскольникова картина убогості і нещасть, коли він відвідав будинок цих людей! Він залишає там свої останні мідні гроші, хоча сам бідний і не знає, як далі жити. Герой Достоєвського співчуває Соні, прийняв її як “пристойну панянку”. Його дуже ранить цей побут, де навкруги панують бідність і зневіра. Така риса характеру Раскольникова, як любов до людей, проявляється, коли він намагається врятувати збезчещену дівчинку-підлітка, віддає останній двогривенний, щоб не дісталася вона ще одному мерзотникові, “жирному франтові”, що полював за нею. В особі головного героя ми бачимо безкорисливу і чесну людину, що мріє про досконалість і гармонію світу. Він розумний і гордий, його хвилюють важкорозв’язні питання. Чому одні – розумні, добрі, шляхетні – повинні тягнути жалюгідне існування, а інші – незначні, підлі, дурні – живуть у розкоші і достатку? Як змінити цей порядок? Хто така людина: “тварина тремтяча” або володар світу, “право що має” переступити моральні підвалини? Безвихідна бідність і постійний нестаток змусили Раскольникова дійти висновку про те, що суспільство побудоване на несправедливості. У його голові народжується дивовижна теорія. Він вважає, що усі люди діляться на дві категорії: звичайні і виняткові. Звичайні становлять більшість і підкоряються закону, вони живуть для того, щоб народжувати собі подібних. Виняткові, як, наприклад, Наполеон, нав’язують більшості свою волю. Для них не існує законів, вони самі їх встановлюють. Якщо їм треба, вони можуть піти і на злочин. Раскольникову залишається вирішити, хто він – звичайна людина або “володар долі”. Чи має він право порушити закон для того, щоб влаштувати свою долю, полегшити життя матері, сестри і інших людей? Якщо він “сильна особистість”, то він зможе ощасливити “юрбу”, вважає Раскольников. Створена героєм Достоєвського теорія приводить його до злочину. Переконаний у своїй винятковості, Раскольников вірить у правоту своєї теорії і перевіряє її на практиці, вбивши стару процентщицю.
Це вбивство і повинне було стати випробуванням для Раскольникова. Стара процентщиця у романі Достоєвського втілює в собі світ зла, корисливості. На думку Раскольникова, її вбивство було б не злочином, а благом. Але, вбивши бабу, Раскольников не відчув себе Наполеоном, якому “все дозволено”. Ця людина не була покликана керувати більшістю. Він хотів мати “волю і владу, а головне – влада! Над всією тремтячою твариною, над всім мурашником!”. І цю владу він повинен був одержати, звільнивши себе від морального закону. Але моральний закон виявився сильнішим за нього. Раскольников – мислитель, у якому зштовхнулися дві протилежні ідеї: ідея любові до людей і ідея презирства до них. Ці трагічні протиріччя зароджуються у глибині душі героя, а також поряд з ними виникає ідея вседозволеності, що заперечує усе добре, світле, чисте в герої, одним словом, все найкраще. У цей час у його свідомості відбувається розлад, і Раскольников говорить: “Мені життя один раз дається, я не хочу чекати загального щастя, я і сам хочу жити, я адже теж хочу”. Але помилковий шлях, вибраний героєм роману, приводить його до морального катування. Відплата самотністю – такий вирок, винесений Достоєвським. Це виражається в тім, що після здійснення злочину Раскольников замикається в собі, і усе його внутрішнє життя стає завзятою боротьбою із самим собою. Письменник показує його у стані крайнього морального падіння, саморуйнування, самозаперечення. Раптово приходить внутрішнє моральне покарання, про яке герой і не думав, радуючись за хвилину перед тим “порятунку від небезпеки, що давила”. Він відчув себе ув’язненим у повну самотність: “З ним відбувалося щось йому незнайоме, нове, раптове і ніколи не колишнє”. Це болісне відчуття роз’єднаності з людьми давить на Раскольникова, і він починає тягтися до них. Це видно зі слів, звернених до Соні: “Не залишиш мене, Соня?”. Ми бачимо, що герой боїться втратити людину, яка змогла його зрозуміти і полюбити. Соня і її кохання стають для Раскольникова порятунком, і він підкоряється їй не розумом, а всією своєю душею. І тільки кохання допомагає єднанню героя з людьми, його примиренню із самим собою. Недарма Достоєвський пише: “Їх воскресила любов”. Письменник заперечує індивідуалізм, заперечує теорію “сильної особистості”, владу “надлюдини”, навіть якщо це “добрий тиран”. Слідом за Пушкіним і Толстим, він розвінчує і “наполеонізм”.
Навіть якщо на шлях насильства стає чесна і добра людина, вона неминуче приносить зло собі та іншим людям. Цю логіку життя письменник ілюструє і сюжетом роману. Вбивши “шкідливу старушонку”, Раскольников змушений вбити і її сестру Лізавету, щоб не залишити свідка злочину. Але сестра баби така ж бідна і нещасна, як він сам, як Соня Мармеладова, яку він хоче зробити щасливою. Один злочин спричиняє інший – така логіка зла. Бунт Раскольникова проти законів суспільства можна назвати індивідуалістичним. Він не може бути засобом рішення гострих соціальних проблем. Тим більше, їх не можна вирішити шляхом насильства. Достоєвський же бачить вихід у поширенні ідей християнської любові і самопожертви. Так, Соня теж “переступила” закон, ставши повією, але зробила це заради любові до своїх ближніх, заради сім’ї. Цей шлях самовідданості викупає злочин дівчини. Достоєвський засуджує Раскольникова, але в той же час і співчуває йому. Письменник не може знайти виходу з світу зла і страждань, як і його герой. Але сам пошук шляху, заперечення насильства, культу “сильної особистості”, утвердження величі любові до людей зробили роман одним з найбільших гуманістичних добутків у світовій літературі.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)