ЛЮБОВ ДО ЖИТТЯ – Джек Лондон (Джон Гріффіт Лондон) (1876-1916)
НА ОСТРОВАХ ЖИТТЄВИХ ВИПРОБУВАНЬ
Джек Лондон (Джон Гріффіт Лондон) (1876-1916)
ЛЮБОВ ДО ЖИТТЯ
Вони ступали, кульгаючи, до річки; сходячи вкритим каменюками берегом, передній заточився і мало не впав. Обидва були стомлені і виснажені, з облич їх не сходив вираз тупого терпіння, що його карбують тривалі незгоди. На спині вони несли важкі клунки, загорнені в укривала й підтримувані ремінцями, які вони накинули на лоби. Кожен ніс рушницю. Вони ступали, схиливши низько плечі, а ще нижче голову, втупившись очима в землю.
– Якби нам бодай два
Голос його звучав одноманітно, без усякого виразу. Він говорив байдужо, і перший, заходячи в молочно-білий потік, що шумував між камінням, не озвався ні словом.
Слідом за ним у річку ступив другий. Вони не роззувалися, хоч вода була холодна, як крига, – така холодна, аж кості нили
1 Кегельбан – дерев’яна доріжка для гри в кеглі, а також спеціальне приміщення з такими доріжками.
І затерпали ноги. Подекуди глумливий вир сягав їм до колін, і обидва вони втрачали опору.
Той, що йшов позаду, посковзнувся на гладенькому валуні й ледве не впав,
Цілу хвилину він стояв нерухомо, ніби щось обмірковуючи. Потім гукнув:
– Агов, Біле! Я підвернув ногу!
Біл шкандибав далі через молочно-біле шумовиння. Він так і не оглянувся. Товариш дивився йому вслід, і, хоч його обличчя ніяк не пожвавилося, очі засвітилися тугою пораненого оленя.
Біл вийшов, кульгаючи, на той берег і подався далі, не повертаючи голови. Чоловік, що стояв серед потоку, вдивлявся йому вслід.
– Біле! – гукнув він ще раз.
Це був благальний крик дужої людини, що потрапила в біду, але Біл не обернувся. Другий дивився товаришеві вслід, поки той перейшов через гребінь і зник з очей. Потім одвів погляд і озирнув те коло світу, в якому його покинув Біл.
Невесела картина з усіх боків, аж до обрію одноманітна пустеля, пагорби всі пологі й низькі. Ані деревця, ані кущика, ні травинки – нічого, крім безкрайньої страшної пустки, і в його очах проблиснув страх.
– Біле! – прошепотів він і знову повторив: – Біле!
Він затремтів, як у лихоманці. Рушниця випала з рук у воду. Зачувши плескіт, він отямився, переборов страх, опанував себе, намацав на дні рушницю й витяг її з води. Потім пересунув клунок ближче до лівого плеча, щоб не так давило на ушкоджену ногу, і побрів до берега, повільно, обережно, кривлячись з болю.
Він ішов, не зупиняючись. З несамовитим відчаєм, незважаючи на біль, здерся він на горб, за яким зник Біл, – сам набагато кумедніший за свого товариша, що шкутильгав, по-чудному підстрибуючи. Але з вершини горба він побачив, що в неглибокій долині немає нікого. І знову подорожнього пойняв страх; зборовши його, він пересунув клунок ще далі на ліве плече і подибав униз схилом.
<".> Він не заблукав, дарма що зостався один. Він знав, що незабаром дістанеться до берега озерця, порослого усохлими ялинами й соснами, низенькими і миршавими. Індіяни називали цю місцевість “Тічіні-чілі”, тобто “Країна Патичків”. В озерце впадає струмок, вода в ньому некаламутна. Струмок поріс рогозою – він добре це пам’ятав, – але на берегах немає жодної деревини. По той бік горба починається інший струмок, що тече на захід. Він ітиме за водою до річки Діз. Там під перевернутим каное1, привалена камінням, їхня схованка. Він знайде там набої для своєї рушниці, гачки й ліски, невеличку рибальську сітку – одне слово, все начиння, щоб добути собі харчі. Також там є борошно – правда, небагато, – шматок бекону й трохи бобів.
Біл чекатиме на нього біля схованки, і вони вдвох попливуть по Діз на південь, до Великого Ведмежого озера, а потім через озеро до річки Маккензі. І далі й далі на південь – хай женеться за ними зима, хай вкриваються кригою потоки, хай дні стануть морозні – вони пливтимуть собі, поки дістануться до якоїсь факторії Компанії Гудзонової затоки, де ростуть високі й здорові дерева і де вдосталь усякого харчу.
Ось про що думав він, силкуючись іти вперед. Але чим дужче він напружував, тіло, то більше мусив напружувати розум, переконуючи себе, що Біл не кинув його напризволяще, що Біл неодмінно чекатиме біля схованки. Він був примушений так думати, інакше для чого тоді силкуватися – лягай і вмирай одразу. І в той час, як тьмяне кружало сонця повільно ховалося на північному заході, він устиг розрахувати – вже вкотре – кожен дюйм тієї дороги, яку їм з Білом доведеться подолати, тікаючи на південь від зими. Два дні у нього не було й тріски в роті, і вже хтозна відколи він не наїдався досхочу. Раз у раз він нахилявся і зривав бліді болотяні ягоди, клав їх у рот, розжовував і ковтав. Чоловік знав, що з ягід нема ніякого наїдку, проте жував і жував, сподіваючись наїстися всупереч власному досвідові.
О дев’ятій годині він боляче збив об каменюку пальця на нозі, заточився і впав од страшної утоми й виснаги. Довгенько він лежав на боці, не рухаючись. Потім зняв ремені й насилу сів. Ще не смеркло, і в напівсутінках він почав нишпорити між камінням, шукаючи моху. Склавши його в купу, він розпалив вогонь – мох затлівся, закурів – і поставив на нього бляшаний казанок з водою.
1 Каное – човен індіанських племен Північної Америки.
Він розв’язав свого клунка і передусім полічив сірники. їх було шістдесят сім. Щоб пересвідчитись, він перелічив їх тричі.
Тоді розділив сірники на три пучечки, загорнув кожен у промащений папір і сховав. Коли він упорався з цим, його раптом посів ляк; він витяг і порозгортав усі пучечки й ще раз перерахував сірники. їх усе так само було шістдесят сім.
Він висушив мокре взуття біля вогню. Мокасини перетворилися на лахміття. Пошиті з укривала шкарпетки світили дірками, натерті ноги покривавіли. Кісточка дуже боліла. Він оглянув її – суглоб розпух і став завгрубшки з коліно. Він одірвав довгу смужку з одного укривала і туго перев’язав кісточку. Віддер ще кілька смуг і обмотав ноги – це правитиме йому за шкарпетки й мокасини. Потім винив гарячої води, накрутив годинника й ліг.
Прокинувся він о шостій ранку і якусь часину нерухомо лежав на спині. Голод давався взнаки. Він підвівся, спираючись на лікоть, і несподівано почув голосне пирхання – перед ним стояв олень карибу, що розглядав його з настороженою цікавістю. Тварина була всього за якихось п’ятдесят футів, і йому вмить привидівся соковитий шматок оленини, що шкварчав на вогні. Він механічно схопив незаряджену рушницю, націлився і натиснув спуск. Олень захропів і помчав геть, цокотячи копитами.
Чоловік вилаявся і відкинув рушницю. Стогнучи, він через силу звівся на ноги, ще з хвилину випростав спину, щоб стати прямо, як належиться людині.
Він видерся на пагорбок і розглянувся довкола. Ніде ані деревця, ні кущика – саме тільки сіре море моху, серед якого розкидано сірі скелі. Небо теж було сіре. А на небі ні сонця, ні навіть проблиску сонця. Він не знав, де північ, і забув, якою дорогою прийшов сюди минулого вечора. Але він не заблукав.
Він був певний цього.
Він повернувся до багаття і став пакуватись. Він завагався, дивлячись на туго набиту торбинку з лосевої шкури. Вона була невелика, та важила п’ятнадцять футів – стільки ж, як і решта речей, і це його непокоїло. Нарешті він одклав її вбік і почав запаковувати клунок. За мить зупинився, поглянув на торбинку, швидко схопив її і кинув на пустелю визивний погляд, ніби вона хотіла відняти його здобуток. Урешті, коли він звівся на ноги, готовий плентатись далі, торбинка була в клунку за плечима.
Він повернув ліворуч і пішов, раз у раз пристаючи зірвати болотяну ягоду. Нога набрякла, і він кульгав дужче, але цей біль був за дурницю проти болю в шлунку. Голод гриз йому нутрощі. Він так допікав, аж забив йому памороки, і чоловік уже не знав, у який бік іти…
Раз він мало не наткнувся на куріпку, що, певне, спала. Він не бачив її, поки вона не випурхнула йому просто в лице. Не менш переляканий, ніж куріпка, він усе-таки встиг схопити її, але в руці у нього залишилось тільки три пір’їни з хвоста. Дивлячись услід куріпці, він відчув до неї таку ненависть, ніби вона заподіяла йому не знати яке зло.
Надвечір того ж дня він добився до болота, де дичини було більше. Назустріч йому вибіг чорний лис із куріпкою в зубах. Чоловік закричав. Крик був страшний; переляканий лис дременув навтіки, але куріпки не випустив.
Згодом він вийшов до білого від вапна струмка, де росли миршаві латки рогозу, і подався за водою. Хапаючи рогіз побіля коріння, він виривав цибулинки, не грубілі за цвяха. Вони були м’які і смачно хрумтіли на зубах. Та їх пронизували цупкі волокна. Корінці виявились жилаві. Однак він зняв клунка, ставши навколішки, заповз у рогіз і заходився хрумтіти і плямкати, достоту як худобина.
Страшна втома змагала його, кортіло лягти й заснути, але бажання дістатись до Країни Патичків, а надто ще голод гнали його вперед. Він шукав у озерцях жаб і розгрібав пальцями намул, сподіваючись виколупати хробака, хоч і знав, що ні жаби, ні черви не живуть так далеко на півночі.
Він зазирнув у кожну калюжку і, зрештою, коли настав тривалий присмерк, помітив у одній такій калюжі рибку з пічкура завбільшки. Він занурив руку аж по плече, але рибка втекла. Тоді він узявся ловити її обома руками й скаламутив воду. Він так запалився, що впав у калюжу й промок до пояса. Вода геть скаламутніла, і йому довелося чекати, поки вона всядеться. Він уже не міг чекати, одв’язав бляшане відерце й став вичерпувати калюжу. За півгодини він дочерпався до дна. Води не залишилось, але рибка зникла. Між камінням він завважив ледь помітну шпаринку, через яку вона прослизнула в сусідню, куди більшу калюжу – такої йому й за цілу добу не вибрати.
Збагнувши свою помилку, він безсило простягнувся на вологій землі. Спершу він плакав тихенько, далі вголос, і його ридання розлягалися над байдужою пустелею довкола: опісля він плакав без сліз, конвульсивно схлипуючи.
На ранок він змерз і прокинувся зовсім хворий. Поки він розпалив вогонь і нагрів води, повітря сповнилось білою гущею. Почав падати мокрий лапатий сніг. Зрештою сніг укрив землю суцільним завоєм, погасив вогнище і замочив запас моху.
Це вже був знак, що треба брати клунок на плечі і плентатися далі, він і сам не знав куди. Його пойняло одне бажання – їсти. Виголоднів він просто до нестями.
Цієї ночі у нього не було ні багаття, ні окропу, він заповз під свої укривала й заснув неспокійним голодним сном. Настав день – сірий, без сонця. Голод уже йому не дошкуляв. Чутливість притупилася, і він перестав думати про їжу. Правда, у шлунку нив тупий біль, та його можна було терпіти.
Хоч біль від голоду й притупився, він відчув, що дуже охляв, і язик у нього пересох, розпух і немов заріс шерстю, в роті було гірко. А тут його ще почало діймати серце. Пройде він кілька хвилин, – і вже воно немилосердно б’ється, а потім підскакує і боляче тріпоче, голова йде обертом, і темніє в очах.
Опівдні він нагледів у великій калюжі двох пічкурів. Він діяв розсудливо і спромігся спіймати їх відерцем. Вони були завдовжки з мізинець, та їсти йому вже майже перехотілося. Здавалося, шлунок дрімає. Він їх з’їв сирими, ретельно розжовуючи, – з’їв лише тому, що йому наказував розум… Того дня насилу пройшов десять миль і наступного подолав не більше п’яти. Околиця була вже зовсім незнайома, оленів траплялося
Дедалі більше, також і вовків. їхнє виття раз по раз лунало над самотньою пустелею, а якось він побачив їх аж трьох.
Ще одна ніч; уранці, міркуючи розважливіш, він розв’язав шкіряну шворку, що нею засупонював лосячу торбину. З неї полився жовтий потік зернистого золотого піску й самородків. Він розділив золото надвоє: одну половину, зав’язавши її в шмат укривала, заховав біля примітного кам’яного виступу, а другу згріб назад у торбинку. Але рушниці він ще не кинув, бо в сховищі на Дізі лежали набої.
День знов був туманний. Половина останнього укривала пішла на стрілки завивати ноги. Білів слід йому не пощастило відшукати. Та це вже нічого не важило. Голод владно гнав його вперед. А що… що, коли він теж заблудився? Опівдні він відчув, що нести клунок йому несила. Він знову розділив золото, цього разу висипав половину просто на землю. Трохи згодом він викинув і penny, залишив при собі укривало, бляшане відерце й рушницю.
Його почали мучити галюцинації. Він чомусь був певний, що в рушниці ще є один патрон – просто він його не помітив. І він знав, що патронник пустий. Але омана тривала. Він годинами боровся з нею, врешті відкрив затвор – патронник зяяв порожнечею.
Одного разу він прийшов до тями від фантастичного видовища. Він ледве не зомлів і заточився, як п’яний, насилу втримавшись на ногах. Перед ним стояв кінь. Він очам своїм не вірив. їх заволокло густою імлою, яку пронизували блискотливі цяточки. Він почав несамовито терти очі й урешті побачив, що то не кінь, а здоровенний бурий ведмідь. Звір роздивлявся його з ворожою цікавістю.
Чоловік уже підніс було рушницю, але зразу ж і згадав, що її не заряджено. Опустивши її, він витяг з оздоблених бісером піхов мисливського ножа. Перед ним було м’ясо і життя. Провів пальцем по лезу. Лезо було гостре. Вістря теж гостре. Зараз він кинеться на ведмедя і вб’є його. Але серце застережно стукотнуло, потім шалено підскочило й дрібно-дрібно затріпотіло, голову стягло, мов обручем, мозок оповила млість.
Одчайдушну хоробрість змило хвилею страху. Якби чоловік побіг, ведмідь погнався б за ним, але чоловік не втік. Осмілілий зі страху, він теж загарчав, дико, люто, вкладаючи в це гарчання весь свій страх, як невіддільний від життя, переплетений з найглибшими його коренями.
Ведмідь одступив убік, погрозливо рикаючи: він і сам злякався цієї загадкової істоти, що стояла прямо й не боялась його. Та чоловік не рухався. Він стояв і далі, як статуя, поки небезпека минула і лише тоді, не годен більше стримувати дрожі, сів на вогкий мох.
Він зібрався на силах і пішов далі, мордуючись новим страхом. Повсюди були вовки. Звідусіль долинало їхнє виття, і саме повітря так просякло небезпекою, аж він мимоволі підняв руки, щоб відштовхнути її від себе.
Час від часу вовки по двоє-троє перебігали йому дорогу. Але його вони минали. По-перше, їх було замало, а крім того, вони могли безкарно вполювати собі оленя, який не чинить опору, а ця дивна істота, що ходить на двох ногах, ще стане дряпатись і кусатись.
Надвечір він натрапив на кістки, розкидані там, де вовки загризли свою жертву. А може, станеться так, що, перш ніж споночіє, з нього теж залишиться купа кісток? Оце тобі життя? Марна, швидкоплинна мить. Тільки живий відчуває біль, по смерті болю немає. Вмерти – це заснути. Настає кінець, відпочинок. Чому ж тоді він не бажає вмерти?
Та він не довго розводив філософію. Він присів навкарачки посеред моху, вхопив кісточку в зуби й почав висмоктувати рештки життя, що ледве жевріли. Солодкий присмак м’яса, ледь відчутний, плинний, як спогад, доводив його до нестями.
Більше він не переходив через горби й вододіли, а механічно простував берегом річки. Але він не бачив ані річки, ані долини. Він бачив самі лише видива, його душа й тіло пленталися поряд і водночас очужілі одне одному, така гонка була нитка, що з’єднувала їх.
Якусь часину він лежав нерухомо, сонце пестило його ніжними променями й напоювало теплом змучене тіло. Позаду почулося якесь сопіння – хтось наче зітхнув чи кашлянув – між двома визубленими каменями, не далі, як за двадцять кроків од себе, він угледів вовчу голову. Гострі вуха не стирчали догори, як у інших вовків; очі були тьмяні й налиті кров’ю. Звір безперестанку кліпав од яскравого сонця. Він чи не був хворий.
Оце в усякому разі не омана, подумав чоловік і перевернувся на другий бік, щоб побачити, який насправді той світ, що його досі заступала мара.
Він сів і почав міркувати про те, що слід зробити найперше. Постоли з укривал протерлися наскрізь, ноги стали суцільною раною. Останнє покривало він подрав дощенту. Рушницю й ножа загубив. Чоловік глянув на годинника. Він показував одинадцять і ще цокав. Мабуть, він його коли-не-коли накручував.
Він був спокійний і мислив ясно. Хоч він і охляв до краю, проте болю не відчував. їсти не хотілося. Думка про їжу була йому навіть неприємна. Якимсь дивом він не загубив бляшаного відерця. Треба випити окропу, перш ніж вирушати в страх яку тяжку – це він відчував – подорож до корабля.
Випивши з кварту окропу, він знайшов у собі силу звестись на рівні ноги іі навіть іти, тобто ледь переставляти ноги, як приречена людина. Мало не щохвилини йому доводилося відпочивати. Він ступав нетвердо і непевно, так само нетвердо й невпевнено плентався його слідами вовк.
Всю ніч він чув бухикання хворого вовка і час від часу мекання оленя. Навколо буяло життя, але життя, повне сил і здоров’я, і він розумів: хворий вовк іде слідом за хворою людиною, маючи надію, що та вмре раніше. Вранці, розплющивши очі, він побачив, що звір не зводить з нього тоскного, голодного погляду. Вовк стояв, понурившись, підібравши хвоста, мов миршавий, прибитий горем пес. Він тремтів на пронизливому ранковому вітрі й понуро вишкірився, коли чоловік обізвався до нього хрипким шепотом.
Пополудні він натрапив на слід. Це був слід іншої людини, що вже не йшла, а повзла навкарачкн. Він подумав, що це, може, Білів слід, але, подумав спроквола, байдуже. Тепер його ніщо не цікавило. Він став несприйнятливий до болю. Шлунок і нерви заснули. Але життя, яке ще жевріло в ньому, гнало його вперед. Він зовсім виснажився, проте життя в ньому відмовлялось помирати.
Він пішов слідами людини, що лізла навкарачки, і незабаром дістався місця, де вони урвалися – на мокрому мохові лежали свіжообгризені кістки, а навколо видніли сліди вовчих лап. Тут же валялась торбинка з лосячої шкіри, достоту така, як і в нього, подерта гострими іклами. Він спромігся підняти торбинку, хоч її вага була майже непосильна для його слабких рук. Біл ніс її до останку. Ха-ха! Ох і посміється він з Біла! Він виживе і донесе торбинку до корабля на іскристім морі. Сміх його звучав хрипко й страшно, мов вороняче каркання. Хворий вовк почав тоскно йому підвивати.
Чоловік одразу змовк. Як же він посміється з Біла, коли це Біл, коли це ті рожевувато-білі чистенькі кості і є Біл.
Він одвернувся. Що ж, нехай Біл покинув його, але він не візьме золота, не смоктатиме Білових кісточок. А Біл зробив би так, якби опинився на його місці, думав він, плентаючись далі.
Того дня він скоротив відстань між собою і кораблем на три милі; наступного – ще на дві. Тепер він повз навкарачки, як Біл. Під кінець п’ятого дня до корабля лишалось миль із сім, та він уже був неспроможний проповзти за день і милі. Його коліна стали суцільною раною, як і ноги, кривава смуга тяглася за ним по каменях та мохові. Якось, оглянувшись, він побачив, що вовк пожадливо вилизує слід, і зрозумів, який його чекає кінець, якщо… якщо він сам не вб’є вовка. І почалась одвічна страшна трагедія боротьби за існування: хвора людина повзла, хворий вовк шкутильгав за нею – дві вмирущі істоти волоклися через пустелю, чигаючи на життя одна одної.
Якби це був здоровий вовк, чоловік, може, й змирився б зі своєю долею, але стати поживою такої відразливої тварини, майже здохлятини – сама тільки думка про те сповнювала його огидою.
Якось він прочумався від хрипіння біля самого вуха. Вовк незграбно метнувся назад, не втримався на ногах і впав з безсилля. Картина була кумедна, але він не сміявся. Він навіть не злякався. Йому вже було до всього байдуже. Проте думка на мить прояснилася, і він лежав, міркуючи. Йому ніколи не подолати останніх чотирьох миль. Він це знав і міркував про це спокійно. І все ж йому хотілося жити. Було б просто безглуздо вмерти, витерпівши такі муки. Доля хотіла від нього аж надто багато. І, вмираючи, він відмовився скоритися смерті. Може, це було й божевілля, але, потрапивши в лабети смерті, він кинув їй виклик і відмовився помирати.
Він лежав на спині і дослухався до хрипкого дихання хворого вовка, який підступав до нього ближче й ближче. Воно ставало дедалі чутніше, час тягнувся нескінченно довго, а він не ворухнувся. Ось вовк засопів йому біля самого вуха. Шорсткий сухий язик тернув його по щоці, немов шліхтувальний папір. Він миттю випростав руки – принаймні хотів їх випростати. Пальці зімкнулись, мов пазурі, але нічого не схопили. Для швидких упевнених рухів потрібна сила, а йому саме сили й бракувало.
Вовкове терпіння було незмірне, одначе таке саме безмірне було й терпіння людини. Дихання він не чув, але спроквола збудився зі сну, відчувши, як шорсткий язик торкнув його руку. Він чекав. Ікла злегка стиснулись, потім здавили руку дужче, вовк зібрав усю свою снагу, намагаючись устромити зуби в поживу, якої так довго чекав. Але й людина чекала довго: рука здавила вовчу щелепу. І поки вовк кволо пручався, а рука кволо тримала його за щелепу, друга рука поволі простягнулась і схопила звіра. Хвилин через п’ять чоловік усією своєю вагою навалився на вовка. Але рукам бракувало сили задушити його. Тоді він притиснувся обличчям до вовчої горлянки, намагаючись її прокусити. Рот забився шерстю. Минуло півгодини, і чоловік відчув, як у горло потік теплий струмочок. Кров зовсім йому не смакувала. Він ковтав її, немов розтоплений свинець, насилу долаючи огиду. Потім він перекинувся на спину і заснув.
На китобійнім судні “Бедфорд” було кілька вчених – учасників наукової експедиції. З палуби вони помітили на березі якусь дивну істоту. Вона повзла до води. Годі було визначити, що то за звір, отож як справжні природники вони сіли у вельбот і попливли до берега роздивитися зблизька. То була й справді жива істота, у якій важко було впізнати людину. Вона була сліпа, безтямна і звивалась на піску, немов велетенський хробак. Вона звивалась марно, майже не посуваючись уперед, але була вперта – корчилась, крутилась і за годину пролазила футів із двадцять.
Через три тижні, лежачи на ліжку в каюті “Бедфорда”, зі сльозами, що котилися по запалих щоках, чоловік розповів, хто він такий та що йому довелося зазнати.
Збігло ще кілька днів. Він уже сидів за столом у кают-компанії і обідав з ученими й корабельними офіцерами. Він ніяк не міг надивитися на таку силу-силенну їжі. Він був при своєму розумі, але проймався ненавистю до людей, котрі сиділи за столом. Його не облишав страх, що не вистачить харчів.
Люди помітили, що він гладшає. Він товстішав з кожним днем. Учені похитували головами й висували різні теорії. Вони зменшили йому пайку, а проте він все круглішав, і особливо виріс у нього живіт.
Матроси посміхались. Вони знали, в чім річ. І коли вчені почали стежити за ним, то теж невдовзі дізнались. Вони побачили, як після сніданку він пробрався крадькома на бак і, мов жебрак, простяг руку до матроса. Матрос посміхнувся і дав йому шматок морського сухаря. Чоловік пожадливо схопив сухар, подивився на нього, як на те золото, і сховав за пазуху. Таку ж милостиню він приймав і од інших матросів.
Вчені нічого не сказали й дали йому спокій. Але вони обстежили нишком його ліжко. В ньому знайшлося повно сухарів, матрац був напханий сухарями, в кожному закутку були сухарі. І все ж чоловік був при своєму розумі. Просто він уживав запобіжних заходів на випадок голоднечі, та й годі. Вчені сказали, що це минеться. Воно й справді минулось, перш ніж “Бедфорд” кинув якір у бухті Сан-Франциско.
Прагнемо бути творчими читачами
1. Яке враження справило на вас оповідання?
2. Які епізоди твору є найважливішими для розкриття характеру головного героя?
3. Виразно прочитайте епізод “Зустріч з ведмедем”.
4. Завдяки яким особистісним якостям головний герой виграє в боротьбі за життя? Відповідаючи, використовуйте цитати.
5. Як автор зображує природу Півночі? Який колір переважає в її описі?
6. Яку роль у творі відіграє пейзаж?
7. Поміркуйте, чому автор не називає імені головного героя.
8. Чому твір має таку назву?
9. Підготуйте стислий переказ оповідання.
10. Доведіть, що “Любов до життя” – це оповідання.
Цікаво знати
Природа Північної Америки яскраво відображена на малюнках американського художника, скульптора і письменника Рокуелла Кента (1882-1971). Як і Джек Лондон, він перезимував на Алясці1, але ще до відкриття родовищ золота. З його малюнків у всій своїй красі постає сувора природа Півночі.
1 Аляска – півострів на Північному заході Північної Америки.
Порівняйте пейзаж, описаний Джеком Лондоном, із зображенням природи на картині Рокуелла Кента.
Літературними куточками планети
Співвітчизники Джека Лондона з глибокою шаною зберігають пам’ять про славетного земляка. Неподалік від міста Сан-Франциско, в садибі, де народився письменник, розташовано історичний парк-музей Джека Лондона. А в місті Окленді, де тривалим час він жив, його ім’ям названо центральну площу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)